Що більше говоритимемо про спокій, то більше нервуватиме населення: психолог розповідає, як читати новини

За останню добу потік новин став настільки щільним, що, здається, витримати його може тільки спеціально тренована людина. Невизначеність підточує сили, змушуючи людей до другої години ночі сидіти в очікуванні повідомлень від представників влади. Як не потонути в цьому інформаційному потоці та зберегти спокій і здатність приймати ефективні рішення, в інтерв’ю GreenPost розповів Вадим Васютинський, доктор психологічних наук, професор, головний науковий співробітник лабораторії психології мас та спільнот Інституту соціальної та політичної психології НАПН України.

— Читаючи новини, важко збагнути, що відбувається насправді. Що слід розуміти нам, пересічним громадянам, про всі ці процеси?

— Очевидно, що події можуть мати дуже різний розвиток. Один полюс — це можливість великої війни: Росія нападе на Україну, і невідомо, чи втрутяться у військові дії інші країни світу, чи переросте це в Третю світову війну (гадаю, що ні). Та хай би як вони вчинили, але тут, на місці, нам буде достатньо просто великої війни з Росією, яку Україна навряд чи виграє. Є протилежний варіант — нічого не буде.

Яка нам різниця, якого статусу надасть Росія цим територіям? Ми ж усе одно цього не визнаємо. А ось для мешканців ОРДЛО це має значення: для когось це радісна подія, для когось — тривожна.

Особисто я гадаю, що цим самим Путін продемонстрував своє безсилля, поразку (так багато хто з оглядачів пише). Адже його метою було «втюхати» Донбас Україні знову, але вже на російських умовах. Росіянам це явно не вдалося. Тепер, коли вони визнають незалежність «ДНР» та «ЛНР», про повернення Донбасу в Україну на їхніх умовах узагалі не може йтися — це ж «незалежні держави», яке ж тут уже повернення на правах автономії? 

Мене відверто дивує реакція Заходу: ми ж для них далека периферія, а реакція їхніх урядів така активна. Це нас, принаймні поки що, значною мірою захищає від гірших наслідків. Водночас реакція ця не зовсім така, як нам хотілося б: нас дратує те, що Німеччина, Франція нас «не люблять», не підтримують, довіряють Росії й таке інше. Та якщо подивитися з позиції француза, німця, шведа, іспанця — найбільше їм хочеться, щоб тут було тихо і мирно, щоб спокійно йшов газ по трубах. Так, ми можемо дорікати їм за це, але з іншого боку — чи сильно ми переймаємося подіями у М’янмі (колишній Бірмі), де знищують людей, чи сильно цікавилися громадянською війною в Судані? А для Європи ми майже те саме.

Я категорично порадив би Зеленському не дорікати Заходу. Зараз дуже поширена думка «вони сякі-такі, не хочуть нам допомагати». Згадаймо: до 2014 року більшість українців не прагнула в НАТО — ми собі хотіли жити своїм життям. Але щойно з’явилася конкретна загроза, заволали: «допоможіть нам, рятуйте нас!». Так, вони можуть нам допомагати, проте не зобов’язані це робити. Коли ми кажемо «ми вас захищаємо, після нас будете ви», для них це не аргумент. І вони мають право чогось не знати і думати по-своєму. Тому дорікати в цій ситуації варто насамперед агресору. У нашій нинішній ситуації шукати винного не на часі. 

— Що робити, щоб напруження новин не збивало із ніг? І чого робити не слід?

— Є два основні не зовсім адекватні способи дати собі раду в такій ситуації. Перший — намагатися знати про все.

Для тих, хто дуже хвилюється, найкраще, коли поряд є людина обізнана і впевнена, яка може пояснити.

Протилежний спосіб — намагатися відгородитися від новин, нічого не знати. Для душевного спокою це спосіб непоганий. Тобто якщо людина ніяк не дає собі ради з емоціями, то такий спосіб можна рекомендувати. Єдине, що така людина ризикує випасти з контексту подій, не орієнтуватися в них. Якщо ці події не зачеплять її середовища, то воно, в принципі, і не страшно. Але, наприклад, якщо почнеться велика війна, людина виявиться непідготовленою. Тому цей спосіб виправданий якщо немає ресурсів зберігати внутрішній спокій іншим способом.

Найбільш оптимальний варіант — не шукати новини по всьому інтернету чи всіх телеканалах, а мати одне, максимум три джерела. Потрібне вузьке коло спілкування для обговорення цих подій та власних думок і страхів. Це має бути 2-3 особи, а не всі охочі. Бо є в нас така звичка: десь там у крамниці чи тролейбусі зачепити одне одного. Це дуже непродуктивні розмови, я дуже не раджу їх починати й підтримувати.

— Наскільки в нашій ситуації варто нервувати? Яка реакція на те, що відбувається, була би найпродуктивнішою?

— Я в таких випадках згадую розповідь свого приятеля-лікаря. Коли він ще студентом проходив практику, лікар підвів їх у палаті до хворої і сказав практикантам: «Прежде всего успокаиваем больную. Больная, успокойтесь!»

Мені у промові Президента сподобалися деякі моменти: наприклад, упевненість, що все буде добре.

І взагалі, коли Захід настільки стривожений і жене цю хвилю тривоги, а наша влада каже, що все гаразд, то це ще більше дратує та хвилює.

Слід зазначити, що переважна більшість наших громадян поводяться доволі спокійно, хоча це не означає, що вони не хвилюються. 

Ще відсотків 20 намагаються взагалі про це не думати, вони живуть ізольованим життям. Але основна маса (це дуже приблизні оцінки, у мене нема сьогоднішньої статистики) — це люди, які намагаються орієнтуватися в тому, що відбувається, але при цьому жити звичайним життям. Це дуже поширена захисна поведінка. Коли людина продовжує жити своїм життям, це теж її заспокоює: «я живу, працюю, роблю те, що завжди, так що, в принципі, нічого страшного немає». Ось у мене за півгодини буде лекція зі студентами. З одного боку, яка може бути лекція в такій ситуації? А з іншого боку що робити — скасувати лекцію? Це чимось допоможе, щось змінить? Якби (не дай Боже) рвалися снаряди, то, певно ж, лекції не було би, а оскільки ситуація відносно тривожна, але й відносно спокійна, то продовжуємо жити далі. Усім, хто хвилюється, краще зібрати «тривожну валізку». Просто хай стоїть для самозаспокоєння. Менше метушіться й більше звертайтеся до надійного оточення.

Основна ж маса, яка намагається продовжувати жити своїм звичним життям, обирає майже правильний спосіб поведінки. Втім, стежте за ситуацією, щоб вчасно зрозуміти, в який бік вона міняється, продумувати варіанти на випадок різкого погіршення: до якого села чи країни тікати, де найближче бомбосховище тощо. Треба мати кілька варіантів дій (гадаю, більшість це вже зробила). Також насправді дуже важливе спілкування в близькому оточенні — сім’я, друзі, сусіди тощо). Треба актуалізувати стосунки. Не битися в істериці одне перед одним, а просто трішечки більше проговорювати, як змінилося наше життя. Це зробить чіткішими стосунки між людьми, зв’язки, ви зрозумієте, на кого можна покластися. Близькі люди, з якими ми давно не спілкувалися, можуть нам знадобитися для допомоги — чи ми їм. Тому треба ці контакти освіжити.

Ще один спосіб: потрібно до звичного життя додати якісь види активності, спрямовані на наш колективний самозахист. До речі, з прикрістю маю констатувати, що

Чим саме можна допомогти? Як мінімум перерахувати якісь кошти — завжди є куди. Волонтерський рух у нас діє — і, звісно, діятиме активніше у разі загострення ситуації.

Тому що жити, не розуміючи, що відбувається й навіщо ти живеш, дуже нелегко. А коли ти зайнятий справою, яка має чітку мету, то почуваєшся набагато краще.