Догори
Дати відгук

Чи варто боятися штрафів за навмисне зараження інфекційними хворобами — пояснює юрист

Дискримінація та інфекційні хвороби — що між ними спільного?

5 хв на прочитання07 Червня 2021, 11:14
Хвороба Хвороба
Поділитись:

Поданий Денисом Шмигалем законопроєкт 5488 «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення та Кримінального кодексу України щодо боротьби з проявами дискримінації» викликав обурення в медіапросторі. Одна із запропонованих змін стосується інфекційних хвороб.

«Стаття 130. Умисне зараження особливо небезпечною інфекційною хворобою або її збудником. Умисне зараження іншої особи особливо небезпечною інфекційною хворобою або її збудником — карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років. Дії, передбачені частиною першою цієї статті, вчинені щодо двох чи більше осіб або неповнолітньої чи малолітньої особи, — караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років»,
— зміни до Кримінального кодексу України, які пропонують внести законотворці.

Поточна редакція зазначеної статті має назву «Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби», і в ній ідеться про «свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини».

В соцмережах відразу з’явилися коментарі про те, що під гаслами боротьби з дискримінацією протягують можливість засудити будь-яку людину без маски — адже коронавірус віднесено до особливо небезпечних інфекційних хвороб.

«Це буде мертва норма. Довести, що Іваненко знав про свою хворобу та навмисне заразив Петренка — нереально апріорі. Умисел має бути спрямований саме на зараження», — пояснює GreenPost Вікторія Валах, адвокат, кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільно-правових дисциплін ЕПФ ОНУ імені І. І. Мечникова, член Комітету медичного і фармацевтичного права та біоетики НААУ, член Комітету із сімейного права НААУ, член Європейської асоціації медичного права.

Вікторія Валах пояснює: законодавство України в галузі охорони здоров’я не містить поняття невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини. Взагалі під інфекційними хворобами розуміються розлади здоров’я, що виникають унаслідок зараження живими збудниками (вірусами, бактеріями, гельмінтами, іншими патогенними паразитами), які передаються від заражених осіб здоровим і мають властивість масового поширення. МОЗ встановлено перелік особливо небезпечних інфекційних хвороб (39 найменувань), до складу яких належать чума, холера, натуральна віспа, жовта лихоманка, СНІД тощо, а з 2020 року — COVID-19.

Отже, кого та коли можна буде притягти до відповідальності, якщо законопроєкт № 5488 буде прийнято?

Наприклад, якщо в медичній картці поставлено діагноз «коронавірусна хвороба COVID-19», лікуючий лікар рекомендував залишатися на самоізоляції протягом певного часу, а людина, всупереч рекомендаціям, відвідує масові заходи, громадські місця тощо (незалежно від того, має вона індивідуальні засоби захисту чи ні, має вона намір заражати інших чи ні).

«Перше, на що слід звернути увагу, — це наявність умислу у кваліфікації зазначеного злочину. Тобто це має бути свідоме зараження, яке має місце лише за умови неодмінного бажання його вчинити», — говорить Вікторія Валах. Вона пояснює, що у кримінальному праві розрізняють дві характерні ознаки умислу: інтелектуальну та вольову. Інтелектуальна полягає в тому, що особа усвідомлює суспільно небезпечний характер своєї дії та передбачає її суспільно небезпечні наслідки. А вольова ознака — це наявність у людини бажання настання суспільно небезпечних наслідків від вчиненого нею діяння чи свідоме їх допущення.

«Суб'єкт злочину — осудна особа, якій виповнилось 16 років, яка хворіє на невиліковну інфекційну хворобу і знає про це. Тут слід зробити зауваження. Частіше на практиці зустрічаються записи в медичних картках типу «ГРЗ. COVID-19?», тобто ще не визначено діагностичними методами, чи хворіє особа на коронавірусну хворобу. Таке невизначення може ускладнити кваліфікацію злочину у майбутньому за ст. 130 ККУ, оскільки сама особа ще не знає остаточного діагнозу, а дотримання рекомендацій лікаря є правом пацієнта, а не обов’язком (п. «д» ст. 6 закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»)», — говорить Вікторія Валах.

Юрист пояснює: об'єктивна сторона злочину виражається в умисному зараженні іншої особи COVID-19 чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини.

«Слід буде доводити причинно-наслідковий зв’язок між діями хворого та фактом зараження потерпілого, що в умовах сьогодення лише додаватиме роботи судово-медичним експертам, а результат, на мій погляд, не завжди буде на користь потерпілого, враховуючи шлях розповсюдження коронавірусної інфекції. Адже станом на сьогодні у більшому ступені підтвердженим є лише аерозольний шлях передачі вірусу», — говорить Вікторія Валах.

Юрист робить висновок, що стаття 130 КК України в новій редакції є кращою з погляду кваліфікації суб’єктивної сторони злочину, але, з іншого боку, буде «мертвою» для випадків із COVID-19, зважаючи на недостатність знань про сам вірус, оптимальні методи його діагностики, лікування, суперечність запроваджених протиепідемічних заходів.

Раніше ми розповідали, що чверть українців не проти паспортів вакцинації, але збираються їх купити — опитування.

Читайте GreenPost у Facebook. Підписуйтесь на нас у Telegram.