МОЗ вважає, що сімейний лікар здатен працювати в десять разів більше, ніж насправді

На сайті МОЗ міститься інформація, що сімейний лікар може обслуговувати 1800 пацієнтів, терапевт — 2000, педіатр — 900.

«Ця цифра може бути дещо більшою для лікарів, які працюють у селах. Наприклад, якщо в селі проживає 2000 людей, то всі вони отримають змогу підписати декларацію із сімейним лікарем. Без медичної допомоги не залишиться ніхто», — запевняють у МОЗ.

На сайті eHealth таку кількість пацієнтів для терапевта, педіатра та сімейного лікаря названо оптимальною. Але також із заувагою, що обсяг практики може відрізнятися від оптимального залежно від соціально-демографічних, інфраструктурних та інших особливостей території, в межах якої мешкають люди, які належать до відповідної практики. Наводять цифру, у півтора раза вищу за вказану МОЗом.

«Наприклад, якщо сімейний лікар працює в селі, де мешкає 3000 людей, то всі мешканці зможуть обслуговуватись у нього», — йдеться у повідомленні.

Костянтин Надутий, заступник голови правління Всеукраїнського лікарського товариства, наводить цифри: на запитання «Здоров'ям скількох пацієнтів може реально/якісно опікуватись лікар в обсязі компетенцій загальної практики/ сімейної медицини?» приватні лікарі відповіли: 100, максимум 200, а комунальні — 800–1200.

«Комунальні (та й інші, що на Програмі медичних гарантій) такі «потужні» не тому, що реально можуть впоратись. На жаль, лише тому, що більшість (а може, й усі) ніколи не охоплювали увесь перелік компетенцій ПМД. Тому й оцінили свою здатність, виходячи з фактичної практики, а не ідеальної. Не їхня провина, але є над чим подумати. «Білчине колесо», яке вони крутять, на жаль, абсолютно контрпродуктивне, адже створює лише ілюзію функції. Самовіддані особистості своїм взірцевим прикладом ще й глорифікують «модель». Мовляв, якщо вони здатні видавати «на гора» «мегавати», то й усі можуть/повинні крутитись. Хоч і повинні формально, але не можуть», — говорить Костянтин Надутий.

Він вважає, що нормативи навантаження й оплата та стимули мають бути реалістичними та виходити з того, чого суспільство/держава прагне від програми медичної допомоги.

Наприклад, може йтися про:

• зменшення потреби у госпіталізації та викликах екстреної медичної допомоги;
• зменшення втрат працездатності;
• зменшення витрат на лікування та страхові відшкодування;
• управління епідеміями (частина внеску);
• зменшення смертності (за 5–7 років).

Також ми писали про безкоштовну медичну допомогу: експерт пояснює, чи можлива охорона здоров'я без правового нігілізму.