«Кожна людина має право на надію»: нестандартне привітання психолога до Дня психічного здоров’я

10 жовтня в Україні відзначають День психічного здоров’я. Ця тема в нашій країні стає дедалі гострішою — адже кількість українців, котрі потребують допомоги фахового психолога чи психіатра, дедалі зростає, а наявність великих проблем у цій галузі вже неможливо приховати. Однак принаймні в цей день причетним хочеться бодай позитиву і привітань, якщо вже вирішення проблем поки що видається фантастикою…

Клінічний психолог, психотерапевт, очільник Секції клінічної психології Асоціації психіатрів України Віталій Матусевичвважає, що універсального побажання «здоров'я кожному» у День психічного здоров’я недостатньо. Адже сфера психічного здоров'я включає різних учасників, інтереси і потреби яких різняться. Люди з психічними особливостями, родичі, фахівці, соціум, держава. Свої побажання для кожного з цього списку Віталій Матусевич озвучив на шпальтах GreenPost.

Я б хотів побажати людям з індивідуальними психічними особливостями не впадати у відчай і завжди пам'ятати про те, що їхнє життя має цінність за будь-яких обставин. Якщо важко, варто звертатися по допомогу. Завжди є шанс змінити життя на краще, навіть якщо всі обставини проти і власний психічний стан підштовхує до думки, що все безнадійно, й опускаються руки. Не варто звинувачувати себе або інших. Не залишайтеся наодинці, будьте з іншими, шукайте підтримки і дозволяйте приймати допомогу. Кожна людина має право на надію і кожна людина має право бути в цьому світі.

Родичам людей із ментальними особливостями я бажаю мудрості, послідовності в діях, активності, здатності приймати те, що не можна змінити, і сил на те, що змінити можна. Іноді потрібно чимало часу для того, щоб прийняти те, чого не хочеться приймати. Тут потрібно розпрощатися з ілюзіями. Це допоможе ясно бачити ситуацію і діяти продуктивно, своєчасно й із «холодною головою». Життя сім'ї, в якій є людина з психічними особливостями, не схоже на більш «стандартне» життя багатьох сімей. Але це не означає, що в «стандартних» сім'ях немає проблем і горя. Хвороба близької людини — не хрест, який потрібно нести, і в цьому немає вашої провини. Людину в хворобі іноді непросто зрозуміти, і це може стати справжнім викликом, що збагачує життєвий досвід і уявлення про себе і світ. Життя нестандартної сім'ї нерідко більш цікаве і наповнене не тільки тривогою, страхами, бідами, а ще співчуттям, любов'ю і в якомусь сенсі більш чесними відносинами. Люди у важких обставинах нерідко швидше визначаються з пріоритетами і життєвими цінностями.

Об'єднуйтеся для того, щоб подбати про свої інтереси, і не залишайтеся сам-на-сам зі «своєю ситуацією». Громадські організації та люди зі схожими труднощами зможуть підтримати вас і поділитися своїм безцінним унікальним досвідом. Я сподіваюся на те, що в нашій країні з’явиться більше ГО, які підтримують людей із психічними особливостями.

Фахівцям я висловлюю глибоку повагу і бажаю розуміння того, що важливо знаходити можливість подбати про себе, аби робота не ставала мукою й конвеєром, а здоров'я б не зменшувалося. Мені так само здається, що фахівцям у сфері охорони психічного здоров'я варто тісніше співпрацювати і частіше підтримувати одне одного. Молодим фахівцям я би побажав гарних учителів, здатності ставитися до пацієнта передусім як до людини. І частіше собі нагадувати про те, що людина, сприйняття світу якої змінено хворобою, потребує не тільки препаратів, а й людської підтримки, стабільного і чесного зворотного зв'язку, визначеності. І, звичайно, завжди актуальна аксіома «не нашкодь», яка вимагає тонкого врахування багатьох нюансів у терапії. Наприклад, лікування не повинно знижувати рівень якості життя пацієнта, і цього мистецтва фахівець вчиться все життя.

Від державної системи завжди чекають багато чого. Мені здається, було б здорово, якби люди, що займають відповідальні пости і від яких залежить, якою буде психіатрія, частіше були б на боці пацієнтів (їхніх сімей) і фахівців. А влада - це не тільки привілеї, а й відповідальність. Адміністративним ресурсом можна розпоряджатися з мудрістю і з серцем.

Суспільство — не абстракція, а кожен із нас. І я б побажав би нам здатності співчувати тим, кому об'єктивно важче виживати в цьому світі. У важкі часи сприйняття того, що відбувається, може звужуватися лише до власних інтересів, однак, як мені здається, людяність можна зберегти в собі, якщо визнавати людське в інших. Що це дасть? Можливе відчуття і розуміння того, що ми не самотні, а тісно пов'язані з іншими людьми, з усім світом і що ми здатні цей світ зробити трохи кращим за допомогою свого ставлення або конкретних дій щодо людей, яким важче адаптуватися.