Зерно війни: як Україна змінює світовий агроекспорт і що це означає для майбутнього продовольства
Зерно війни: як Україна змінює світовий агроекспорт і що це означає для майбутнього продовольства 
Ще до повномасштабного вторгнення у 2022 році на запитання «Хто годує світ?» чимало експертів відповідали: «США, Канада…». Проте саме війна довела, що Україна є одним із ключових стовпів глобальної продовольчої безпеки, хоч раніше її внесок і затьмарювався великими західними гравцями.
Усе починається з того, що українське зерно входить до складу, здавалося б, не пов’язаних між собою продуктів – від французького багета й італійської піци до єгипетського хліба аіш баладі. Прикладом того є те, що до початку повномасштабного вторгнення через українські порти у Чорному морі йшло понад 90% зернового експорту, який задовольняв потреби мільйонів споживачів. Мої дослідження ринкової мікроструктури показують, що масштаб цієї «інтеграції» української сировини у світові продовольчі ланцюги недооцінювався. Відчутним тривожним дзвіночком став уже початок війни у 2014 році, але останні роки стали вирішальними для переоцінки ролі нашої країни.
Офіційні дані ООН свідчать, що понад 780 млн людей на планеті перебувають у стані хронічного недоїдання[1]. Тому, коли на початку 2022 року постачання зерна з України різко скоротилося, ці люди першими відчули. Оскільки хліб у Північній Африці або на Близькому Сході подорожчав на 50%, а в деяких державах, як-от Єгипет, Туніс спровокував масові протести.
З точки зору довоєнної структури експортних показників, Україна забезпечувала 10% світової пшениці та була найбільшим експортером соняшникової олії. Протягом перших місяців повномасштабних бойових дій експорт впав більше ніж на 50%. Світові ціни підскочили до 450$ за тонну (майже на 70% більше довоєнного рівня). Якщо спростити, то цей «шок» відчули перш за все українські експортери та країни з низьким рівнем доходу: дефіцит зерна та підвищення цін спричинили найсильніший удар по найбіднішим прошаркам населення.
Прагнучи стабілізувати ситуацію, Україна та Росія під егідою ООН і посередництва Туреччини уклали «зернову угоду» в липні 2022 року, тимчасово розблокувавши кілька портів. За рік цієї угоди Україна зуміла експортувати 33 млн тонн агропродукції. Це непоганий показник з урахуванням умов війни, але, на мою думку, проблема лежить значно глибше. Будь-яка угода, що залежить від волі сторони-агресора, лишається вразливою. І коли Росія вийшла з «зернової угоди», ризики знову зросли. Україна у відповідь оголосила про відкриття одностороннього морського коридору, який діє і досі, хоча дещо в обмеженому режимі.
2022-2023 роки показали, що Україна досі утримує місце в десятці найбільших експортерів пшениці – з обсягом у 15 млн тонн (приблизно 7%світового експорту). Утім, ми бачимо, як інші гравці намагаються заповнити «вакантні ніші». Бразилія розширює поставки до Китаю, США та Канада пропонують більше пшениці, а Росія, маючи 44,5 млн тонн, демпінгує ціни, щоб збільшити частку на ринках Близького Сходу і Африки. Дехто може сказати, що російське зерно якісно гірше, однак у світі, де ціна часто визначає все, цей аргументне завжди спрацьовує. При цьому частка Австралії (32,5 млн тон), Канади (26 млн тон), США (21,1 млн тон) і Франції (18 млн тон) також зросла. Тобто конкурентне середовище стало ще жорсткішим. Водночас я зауважу одну довгострокову тенденцію: відбувається поступова диверсифікація імпорту зерна та олійних культур. Дедалі більше країн-імпортерів свідомо уникають «моноорієнтації» на одну чи дві країни, оскільки війна показала, що навіть тимчасове припинення постачань здатне обвалити внутрішні продовольчі ринки. Згадайте, як Індія протягом останніх місяців активніше закуповує пшеницю у Канади. Африканські країни теж цікавляться Латинською Америкою, бажаючи мати більше джерел поставок.
Проте Україна, попри величезні втрати, зробила кілька суттєвих кроків для збереження позицій: переорієнтація експорту через західні кордони та річкові порти, створення логістичних хабів у сусідніх країнах тощо. Так, логістика стала дорожчою і складнішою, але разом з тим, український агроекспорт показав здатність швидко адаптуватися. Це ще раз підтверджує, що «сировинна» модель, коли ми обмежуємося лише продажем зерна чи олії, може бути послаблена, а перехід до продукції з більшою доданою вартістю здатен захистити українських виробників від різких коливань цін на світових біржах. У кризових ситуаціях, які дедалі частіше трапляються, виробництво харчових продукцтів із більшою доданою вартістю (як-то борошно, макарони) допомагає довше утримуватися на світових ринках.
З іншого боку, щоб залишатися конкурентоспроможною, Україні потрібна підтримка не лише західних країн, а і налагодження тісної співпраці з сусідніми країнами (Польща, Румунія). Якщо говорити про конфлікти з європейськими фермерами, що іноді виникають через дешеву українську агропродукцію, то вони мають вирішуватися не шляхом закриття ринків, а завдяки чітким квотам, логістичним рішенням та транзитним угодам.
Водночас реальність залишається складною: торгові конфлікти із сусідніми країнами по всьому світу можуть не лише гальмувати зростання потенційного експорту, а і підвищувати ризик глобальної ізоляції чи тривалого блокування одного-двох найбільших експортерів, що в свою чергу призведе до найбільшого удару по найбіднішим країнам.
В цьому аспекті український кейс демонструє, наскільки важливими є відкриті торгові коридори та страхові механізми. Навіть часткове блокування експорту чи суттєве скорочення логістичних можливостей в Україні показало, як швидко виникають дефіцити в інших точках планети. Що довше триватиме ізоляція, то сильніше це відчуватимуть агровиробники, експортери та споживачі у найбідніших регіонах.
