Війська, яким на сучасній війні немає завдань: як російські «ВДВ» втратили свій сенс і чому тепер гинуть в Україні
Не плутати з десантно-штурмовими формуваннями.
Транспортний Іл-76 скидає у районі Бреста бойову машину БМД-2, вересень 2020 року. Фото: Олександр Політаєв, «Ваяр»
Наприкінці квітня Російська служба Бі-бі-сі на основі відкритих джерел підрахувала втрати російських військовослужбовців з початку війни в Україні — вийшло 21 700 осіб. При цьому величезну частку вбитих становлять представники елітних частин: спецназу, льотчиків, морпіхів, повітряних десантників. Одних військовослужбовців ПДВ (рос. ВДВ) загинуло близько 1700 осіб — тобто до них належить кожен тринадцятий убитий. Схоже, це не випадково — з моменту свого створення величезні повітрянодесантні війська СРСР більшу частину часу виконували роботу, до якої не були пристосовані, і часто зазнавали значних втрат. «Дзеркало» розповідає історію радянських ВДВ — елітного роду військ, для якого за весь час існування так і не вигадали завдань.
Навіщо взагалі потрібний повітряний десант?
Поява у XX столітті авіації без перебільшення змінила хід воєн у всьому світі. Якщо спочатку літаки могли лише вести розвідку, то з розвитком ВПС вони навчились і знищувати інші такі машини в повітряних боях, і проводити масовані бомбардування, і перевозити війська та вантажі.
А якщо закинути з літака десятки чи сотні підготовлених бійців у ворожий тил, то теоретично вони можуть дезорганізувати управління військами супротивника, захопити транспортні вузли та перерізати комунікації, навіть зірвати розгортання ворожих сил. Для практичної реалізації необхідна лише необхідна кількість спеціально підготовлених солдатів, які будуть мати все необхідне для закидання в тил і ведення бойових дій там.
Висаджуватися десантники можуть або посадковим способом (захоплюючи ворожі аеродроми, придатні для посадки власної авіації), або безпосередньо з борту літака, що летить (тому невід'ємним елементом підготовки повітряно-десантних військ завжди були стрибки з парашутом).
Історія ВДВ СРСР та Росії
Ідея повітряних десантів спала на думку військовим між Першою та Другою світовими війнами, і такі війська були створені відразу в кількох країнах. СРСР став одним із світових лідерів із розвитку ВДВ. Перший загін, спеціально призначений для десантування повітрям, був створений в Ленінградському військовому окрузі в 1931 році (а вперше загін десантників і спорядження для нього скинули з парашутами 2 серпня 1930 року — ця дата і сьогодні відзначається в Росії як день ВДВ). До середини 1930-х років на навчаннях радянськими військовими відпрацьовувався викид уже тисяч парашутистів одночасно.
Коли наприкінці 30-их світ підійшов до Другої світової, радянські повітряні десантники взяли активну участь у бойових діях, але часто-густо не за прямим призначенням — не використовуючи висадку з парашутами. Так, у 1939 році, коли СРСР і Монголія протистояли японським військам на річці Халхін-Гол, 212-а авіадесантна бригада ВДВ також воювала, проте без будь-яких десантів у тил, тобто як звичайна піхота.
Єдиним реальним парашутним десантом до війни з Німеччиною, мабуть, можна назвати висадку парашутистів у міста Ізмаїл під час операції з приєднання до СРСР Бессарабії (нині частина Молдови, тоді Радянський Союз анексував ці землі Румунії). Втім, ні серйозної авіації, ні сильної ППО румунська армія не мала, тож десантники висаджувалися в досить комфортних умовах.
Наступна Друга світова показала, що масові повітряні десанти рідко закінчуються повним успіхом, але загрожують величезними втратами. Причина проста: навіть якщо підготувати десантника ідеально, у ворожий тил він потрапляє з украй легким озброєнням, як правило, без бойової техніки — і для контрудару будь-якої підготовленої частини з танками й артилерією десантні частини дуже вразливі.
Найбільшим успіхом ВДВ всіх країн, мабуть, можна назвати захоплення військами гітлерівської Німеччини острова Кріт у 1941 році — ключову роль у ньому відіграли повітряні десантники. Проте втрати під час начебто успішної операції виявилися величезними, і більше Третій Рейх таких спроб не робив.
Союзники з антигітлерівської коаліції також виявилися не на висоті у проведенні великомасштабних парашутних десантів. Повною поразкою закінчилася амбітна операція «Маркет-Гарден», коли восени 1944 року безліч десантників Великої Британії та США висадилися в окупованих Нідерландах, щоб захопити ключові мости та скоріше закінчити війну. Британський командувач Бернард Монтгомері пізніше визнавав, що погане планування у той час коштувало союзникам захоплення Берліна швидше, ніж це зробив СРСР.
СРСР у війні з німцями десантники не дуже стали в нагоді. Маючи до 22 червня 1941 року цілу армію з п'яти таких корпусів солдатів, Союз провів у 1942 році великомасштабні В’яземську та Дем’янську повітряно-десантні операції, що закінчилися провалом. Через рік було масове викидання десанту під час битви за Дніпро — знову провал і величезні втрати. Щоправда, у серпні 1945 року була ще одна операція, причому успішна: у Маньчжурії (північний Китай) десантники висадилися на аеродромах посадковим способом. Мабуть, це єдиний випадок більш-менш масштабного застосування радянської «крилатої піхоти» саме як десантники за всю історію.
У результаті до кінця Другої світової СРСР мав значно менше частин, призначених для десантування з літаків, ніж на початку 40-их — більшість корпусів і дивізій ВДВ стала звичайними піхотними частинами, єдина повітрянодесантна армія була розформована ще в 1944 році. Проте Третій Рейх упав — і ситуація змінилася. З 1946 року почалося бурхливе зростання ВДВ, одразу до 15 дивізій.
У повоєнні роки величезний вплив на розвиток повітряно-десантних військ СРСР справила постать генерала армії Василя Маргелова — найвідомішого командувача ВДВ за історію їх існування (з перервами він очолював майже чверть століття — із середини 1950-х по 1979 рік).
Маргелов вважав, що ключова слабкість десантників, висаджених у тилу (легке озброєння), може бути подолано. Достатньо створити легкі бронемашини, що десантуються на парашутах — і десант отримає свою броню, а з нею і бойову стійкість. У військах Маргелова дуже поважали, серед десантників абревіатура ВДВ часто розшифровувалась як «Війська дядька Васі». Саме за нього «крилата піхота» набула знаменитого елемента своєї форми — берет (спочатку розглядалися зелений і малиновий варіанти, потім зупинилися на блакитному).
З ініціативи Маргелова було створено цілу низку моделей техніки, яку можна було скидати з парашутами — такою, як бойові машини БМД-1 та БМД-2, бронетранспортери БТР-Д, артилерійська зброя «Нона» тощо. У першій скинутій з літака БМД-1 під час випробувань 1973 перебував син головного десантника Олександр Маргелов.
З 1960-х років у СРСР у складі сухопутних військ з'явився і другий вид десанту, який часто плутають із ВДВ — десантно-штурмові формування. Це аеромобільні війська, чиє завдання не стрибати з парашутами, а швидко десантуватися з гелікоптерів у потрібні точки (така тактика масово використовувалася в США під час в'єтнамської війни). Втім, під саму завісу радянської доби, 1989 року, їх також передали до складу ВДВ.
У 1968 році радянський повітряний десант єдиний раз у післявоєнній історії провів успішну операцію, в ході якої десантувався посадковим способом. Щоправда, ніякої війни тоді не було — висадка відбулася у Празі на аеродромі Рузині, а підрозділи 7-ї повітряно-десантної дивізії, які захопили об'єкт, брали участь у придушенні демократичних змін у Чехословаччині, відомих як Празька весна. Проте операція пройшла без ексцесів.
Довгий час Радянському Союзу ніде не було перевірити боєздатність своїх десантників: на відміну від США, у конфліктах холодної війни СРСР безпосередньо не брав участі. Лише 1979 року радянські війська окупували Афганістан. З'ясувалося, що гарна підготовка десантників у гірській війні не зайва, а ось стрибати з парашутами там нема де й нема чого.
Як і у Другій світовій, ВДВ в Афганістані виконували чужу роботу — чи просто як добре підготовлена піхота, чи як аеромобільні частини для десантування з гелікоптерів (тобто як десантно-штурмові підрозділи).
Незважаючи на наявність у «крилатої піхоти» своєї бронетехніки, що десантується, її не вистачало: десанту замість неї передавалися для посилення БМП, танки, установки залпового вогню, артилерія, бронетранспортери. Серед епізодів, які згадують російські держЗМІ як приклади успішних дій десантників, є аеромобільні дії, оборонні бої, висадка на березі — немає лише прикладів масового повітряного десанту після 1945 року хоч посадковим, хоч парашутним способом.
Пострадянська історія ВДВ від радянської відрізнялася мало: десантників використовували і використовують просто як спецназ або добре підготовлену піхоту чи як аеромобільні частини (десант на вертольотах, на відміну від парашутного, — більш ніж перспективний варіант, що доведено багато разів).
Що ж до війни в Україні, то, можливо, 24 лютого 2022 року поряд із вертолітним десантом, що стався, на аеропорт Гостомель під Києвом військовими РФ планувався і парашутний. Свідчення про це (щоправда, непідтверджені) наводять і російські, й українські ресурси, йдеться про використання 18-20 літаків Іл-76. Однак із якоїсь причини десант не відбувся.
Згадане на початку тексту викладення втрат російської армії від Російської служби Бі-бі-сі публікується не вперше: у квітні, липні та серпні 2022 року, наприклад, видання вже озвучувало цифри по загиблих. Незмінним виявляється те, що відсоток загиблих десантників непропорційно великий щодо загальної кількості російських втрат. Мабуть, більш мотивованими та підготовленими ВДВшниками просто замінюють звичайну піхоту у разі її нестачі чи недостатньої навченості.
У чому основні проблеми радянських і російських ВДВ?
Їх декілька. По-перше, можливість проведення що парашутних, що посадкових десантів із військово-транспортних літаків зараз абсолютно неочевидна. Навіть найвідсталіша і найгірше озброєна армія цілком може дозволити собі хоча б переносні зенітно-ракетні комплекси (ПЗРК). А військово-транспортні літаки, які перевозять десантників, дуже великі, не дуже маневрені та вразливі для зенітних ракет. У 2014 році українські війська вели бої за луганський аеропорт, і одним з епізодів цієї битви стало знищення українського Іл-76, який заходив на посадку, — тоді загинули десятки військових.
По-друге, реформи Василя Маргелова, який досяг створення для ВДВ цілої низки моделей десантованої бронетехніки, призвели до того, що для скидання з парашутами навіть невеликої кількості десантників потрібні десятки бортів. Так, один транспортний Іл-76 вміщує 126 десантників — а, наприклад, у вересні 2020 року над Брестом десант скидали одразу 20 «Ілів». При цьому загальна кількість бійців, які брали участь у десантуванні, становила… лише 265 осіб, один батальйон. Неважко здогадатися, що більшість літаків перевозили не людей, а бронетехніку та запаси для них.
У результаті кількість літаків, потрібних десанту, просто величезна.
«Весь парк наявних військово-транспортних Іл-76МД дозволяє провести парашутне десантування не більше двох полків ВДВ, і то частину техніки доведеться докидати „другим рейсом“. Аби викинути обидві наявні повітряно-десантні дивізії (навіть не торкаючись десантно-штурмових дивізій і бригад, що також мають парашутно-десантну підготовку і відповідну техніку), чисельність військово-транспортної авіації необхідно збільшити мінімум вчетверо, що в сучасних умовах неможливе в принципі», — писали російські «Известия» ще п'ять років тому.
Ситуацію не вдасться списати навіть на скорочення розмірів російської авіації після розвалу СРСР: достатньо літаків, аби скинути на голови ворога всіх своїх грізних десантників, Радянський Союз не мав ніколи.
Зрештою, проблема легкого озброєння ВДВ, що не дозволяє успішно вести повномасштабний бій на суші, так і нікуди не поділася. Якщо в Афганістані десантникам передавали танки та БМП, то зараз віддають важкі вогнеметні системи «Сонцепек» зі складу військ радіаційного, хімічного та біологічного захисту. Так, напевно, буде й надалі: полегшена (заради можливості скидання з парашутами) бронетехніка та самохідна артилерія всіх проблем десанту не вирішувала і не вирішує.
Навіть колишній командувач ВДВ РФ Володимир Шаманов заявляв, що в майбутньому бойові машини десанту існуватимуть у двох варіантах: одні можна буде, як і раніше, скидати з літаків, другим же належить більш потужна броня. Щоправда, куди і кого хоча б у віддаленій перспективі скидатиме, він не уточнив.
При цьому російське командування, схоже, зовсім не вважає, що епоха «крилатої піхоти» у її первісному вигляді завершилася: наприклад, навесні 2020 десант на нових спеціальних парашутних системах був викинутий в Арктиці, над Землею Франца-Йосифа. Якою є практична цінність таких навчань, неясно.
Поки ж, якщо російське командування не має ідей, куди здійснювати масові парашутні десанти, ВДВ використовують так само, як і завжди з сорокових років — як більш-менш підготовлену піхоту з кращим навчанням і гіршим озброєнням, ніж звичайні мотострілкові частини. У таких умовах величезні втрати десантників на війні в Україні цілком зрозумілі: за всієї якості елітної підготовки легка піхота, якою по суті і є ВДВ, залишається легкою.
Також ми розповідали, що Росія має зброю, зрівнянну із західною чи навіть кращу: чому цих розробок не можна побачити на фронті.
