Міжнародний день безпечного аборту: які корективи війна внесла в це дискусійне питання

Сьогодні відзначають Міжнародний день безпечного аборту. Для України з початком повномасштабного вторгнення ця проблема стала гострішою, ніж будь-коли раніше. Рішення народити дитину під час війни взагалі непросте — а окрім того, слід узяти до уваги, що ЗС РФ «уславилися» своїми масовими зґвалтуваннями, й частина цих злочинів мали наслідки у вигляді вагітності жертви. Це перевело дискусію про право жінки позбутися небажаної вагітності в іншу площину.

«Російські солдати сказали їм, що зґвалтують їх до такої міри, що вони не захочуть сексуального контакту з жодним чоловіком, щоб не дати їм народити українських дітей», — розповідала торік омбудсменка Людмила Денісова, заявляючи про задокументовані випадки, коли дівчат (14-24 років) російські окупанти ґвалтували під час окупації Бучі.

Що слід враховувати, приймаючи рішення про аборт після сексуального насильства? Про це GreenPost розповіла експерт із питання попередження насильства і торгівлі людьми Світлана Кириленко.

За останні 10 років як мінімум двічі були спроби внести до закону про заборону абортів. Найчастіше «експертами» виступають: священики (яким здебільшого секс заборонений); жінки постклімактеричного віку (їм аборт не загрожує, бо вони точно не завагітніють); чоловіки-традиціоналісти (тут узагалі не зрозуміло, чому вони про це говорять).

Майже ніколи в цьому питанні не враховується думка адекватних лікарів, психологів, педагогів, які наполягають на тому, що навчально-виховальні програми, ефективна система всиновлення матимуть набагато більший ефект, ніж заборона. Про те, що думку жінок дітородного віку просто ігнорують, я взагалі мовчу.

Тимчасом для будь-якої людини сексуальне насильство є важким випробуванням, яке назавжди залишає слід, як фізичний, так і психологічний. Неправильно вважати, що сексуальне насильство є виключно фізіологічним актом, — це комплексний вид насильства, який включає, по-перше, власне фізіологічний акт, часто здійснений у неприродний спосіб, тобто сексуальне насильство; по-друге, найчастіше цей насильницький акт супроводжується побиттям, тобто має місце фізичне насильство; по-третє, психологічне насильство — залякування, погрози, приниження, образи тощо.

Навіть після того, як усе закінчилося для ґвалтівника, для жертви зґвалтування відкриваються нові кола пекла. Якщо вона має мужність (а в нашому сьогоденні на це дійсно потрібна неабияка мужність) звернутися по допомогу до влади і покарати ґвалтівника, то вона раз у раз змушена проходити через тортури спогадів, знову і знову розповідаючи незнайомим людям (які, на жаль, не завжди на боці жертви) про те, що з нею зробив нелюд.

Якщо ж жертва приймає рішення приховати те, що з нею сталося, і жити далі, то з часом до неї приходить розуміння, що мовчання може бути гіршим за сам акт насильства, бо носити такий жах усередині себе роками і не мати змоги розділити цей тягар з іншою людиною — це страшні тортури.

А якщо в певну мить виявляється, що цей жах приніс наслідки у вигляді вагітності, то це може стати надважким випробуванням для жінки, яка ще й близько не оговталась від насильства і його наслідків.

Я не знаю, яку надлюдську силу духу має виявити жінка, що готова не тільки народити, а й виховувати дитину, котра кожного дня, кожної миті свого існування нагадуватиме про той жах, результатом якого стало її народження. Що відчуватиме жінка, виховуючи плід найогиднішого насильства, яке можна вчинити над людиною? Навіть якщо жінка вирішує народити дитину, але віддати її на всиновлення, хто може уявити, які емоції вона переживатиме під час небажаної вагітності, аж до моменту народження дитини? І як ця жінка житиме далі, усвідомлюючи, що дитина, яку вона народила, яка є також частиною цієї жінки, живе десь далеко, не підозрюючи про те, що стало причиною її народження?

Тож, як на мене, єдиним аргументом проти аборту в такому випадку я вважаю виважене, осмислене рішення самої жінки. Тільки жінка має єдине і неподільне право вирішувати, чи готова вона — і фізіологічно, і психологічно — виношувати і народжувати цю дитину. Жодна інша людина не має права на осуд, примус та будь-які дії, які можуть погіршити стан жертви насильства.

Якщо жінка не готова народжувати плід насильства, але таки народжує дитину, то це може стати для неї важким випробуванням, з яким вона не зможе впоратись навіть зі сторонньою допомогою. Навіть бажана дитина — це щоденна величезна праця і навантаження на жінку: гормональні гойдалки, годування груддю, післяпологова депресія, розтяжки, дитячі кольки, різання зубів тощо. А якщо на ці природні речі накладається посттравматичний стан, то важко уявити навантаження на психіку жінки. Результатом може стати самотність, депресія, пияцтво, наркотична залежність, позбавлення материнства, навіть самогубство. В будь-якій із цих ситуацій дитина має багато шансів вирости з купою психічних проблем і з часом повторити шлях одного зі своїх батьків.

З іншого боку, позбавивши жертву зґвалтування додаткового стресу у вигляді небажаної вагітності (так, це виглядає цинічно, але в подібних ситуаціях я завжди на боці жінки), їй таким чином надається 7-8 додаткових місяців для відновлювальної комплексної терапії. Ані поряд із жінкою, ані всередині немає додаткового нагадування про те, що з нею трапилося. Жінка має шанс відновитись і з часом повернутися до життя. Вона може зустріти гідного чоловіка, створити родину з ним і народити дітей. Навіть якщо цього не станеться, жінка може стати гідним членом суспільства, успішною у своїй професії. Може взяти дитину на виховання.

Що ж до аргументу, що перший аборт може мати наслідком безпліддя, то, звісно, краще про це проконсультує лікар-гінеколог — проте з власного досвіду та спілкування з лікарями можу сказати, що аборт при першій вагітності не рекомендують робити, якщо у жінки є проблеми із зачаттям (положення матки, негативна/агресивна реакція організму на сім’яний матеріал партнера, захворювання, які зменшують можливість завагітніти, негативний резус-фактор при позитивному резус-факторі у партнера тощо). Аборт, який зроблено у перші 8 тижнів, з дотриманням усіх правил, в умовах лікарні, без ускладнень, у переважній більшості випадків не має негативних наслідків.

Звісно, кожен окремий випадок має розглядатися індивідуально, і рішення має приймати жінка з консультативною допомогою фахівців (гінеколог, психолог, психотерапевт тощо). Правильне рішення (тобто таке, яке матиме мінімальні наслідки для психічного та фізичного здоров'я жінки — так, саме жінки) вона може прийняти за допомоги фахівців, які послуговуються головним принципом «не нашкодь!» і за головну мету мають збереження фізичного та психічного здоров'я жінки.