Багато світла, багато тіні: негативні повідомлення й обнадійливі звіти — який реальний стан нашого клімату?

Кліматична склянка наполовину повна чи принаймні наполовину порожня? Як поєднуються новини про катастрофічні наслідки змін клімату з новинами про обнадійливі результати боротьби зі зміною клімату? Чи можемо ми бути впевненими у досягнутому прогресі, чи він непропорційний серйозності ситуації? Ось що про це розповідає Die Zeit.

Про що свідчать цифри та тенденції?

Діагноз для планети Земля влітку 2024 року, моментальний знімок: в Ірані наприкінці липня відбулося відключення електроенергії, але не через коронавірус чи протести проти режиму — просто було занадто спекотно: понад 40 °С у Тегерані, майже 50 °С на сході країни. Громадські заклади залишалися зачиненими. Це лише епізод? Ні, весь місяць був другим найспекотнішим липнем за всю історію спостережень у світі. Винятковий випадок? Навіть не так, оскільки за останні вісім років було зафіксовано вісім найвищих липневих температур на сьогоднішній день. 17,16 °С була середня глобальна температура 22 липня 2024 року, найспекотнішого дня в новітній історії Землі. А статистика за серпень буде опублікована за кілька днів...

Як і багато інших цифр зі світу природи, що нагрівається, згадані тут вписуються в контекст дослідження «Індикатори глобальної зміни клімату», яке було оприлюднено на початку літа: за останні десять років температура Землі зросла швидше, ніж будь-коли, відколи вимірювалася. Від моментальних знімків до річної статистики та прискорення тенденції — наслідки кліматичної кризи є моментальним нагадуванням про те, що щось загострюється.

Водночас із такою ж частотою з'являються повідомлення про прогрес: про те, що в Німеччині ще ніколи не було стільки чистої електроенергії, як у першій половині 2024 року; про те, що кількість електромобілів у світі зросла на третину у 2023 році; про те, що викиди CO₂ на долар, вироблений у всьому світі, вже не є навіть наполовину вищими, ніж на історичному піку. Крім того, четверо з п'яти учасників найбільшого міжнародного опитування такого роду закликали докладати більше зусиль для захисту клімату. 86 % навіть хочуть, аби їхні уряди відклали геополітичні розбіжності вбік і працювали разом проти цієї кризи.

Тож який сенс ми повинні вкладати в усі ці цифри та тенденції?

Дитина, народжена в Німеччині сьогодні, має всі шанси побачити XXII століття: за статистикою, дівчинка, народжена у 2024 році, проживе до 2107 року, а хлопчик — до 2102 року. Сьогоднішні дорослі визначатимуть, з якими ще кліматичними катастрофами цим дітям доведеться зіткнутися до того часу. Наскільки оптимістичним, песимістичним чи навіть відчайдушним видається їхнє майбутнє, залежить від одного ключового параметра: скільки CO₂ ще буде викинуто в атмосферу до того, як людство стане кліматично нейтральним. І немає нічого більш вирішального, ніж те, що зараз відбувається в Китаї, найнаселенішій країні світу після Індії та другій за величиною економіці після Сполучених Штатів Америки.

Наступну формулу легко запам'ятати, хоча вона дещо груба: з усіх молекул CO₂, випущених в атмосферу цього року, третина походить із Китаю, США відповідальні за менш ніж половину, а ЄС — за чверть.

Китай формує хід глобальної кривої викидів. Хоча вона стає більш пологою, протягом усього XXI століття вона прямувала вгору. У цьому і полягає вся трагедія приблизної залишкової кількості, яку підрахували науковці: щоб утриматись від потепління на 2 °C з імовірністю 50 на 50, світ повинен продовжувати викидати стільки ж, скільки зараз, щонайбільше 27 років, а потім не більше. Якщо викиди зменшаться, то період, протягом якого має бути досягнуто нульової позначки, подовжиться. Але світ усе ще робить недостатньо. Якби захист клімату залишався на сьогоднішньому рівні, у 2100 році, ймовірно, було б на 2,7 градуса тепліше. Навіть усі подальші заходи, оголошені до цього часу, призвели б до того, що світ опинився б далеко за межами Паризької кліматичної цілі — повний втрат природи, катастрофічних руйнувань і людських страждань.

Поки що це підстава для чистого песимізму. А впевненість? Ну, було б неможливо змінити цю постійно висхідну тенденцію проти Китаю, переломний момент неминучий. Насправді викиди CO₂ там уже можуть бути поза межами свого піку. Саме це прогнозували експерти Carbon Brief на початку літа. Багато цифр свідчать на користь зміни тенденції в Китаї: аналітичний центр Ember очікує, що розвиток відновлюваної енергетики в цій країні незабаром випередить зростаючу потребу країни в електроенергії. За даними Міжнародного енергетичного агентства, частка електроенергії, виробленої з вугілля, впаде вже цього року. А китайський цементний бум останніх років також закінчився (цемент настільки шкідливий, що винесений в окрему категорію в кліматичній статистиці).

Чотири роки тому президент Китаю Сі Цзіньпін оголосив, що Китайська Народна Республіка скоротить свої загальні викиди «до 2030 року». Зараз це, очевидно, відбувається швидше. Тоді Сі також сказав, що Китай досягне «вуглецевої нейтральності до 2060 року». Якщо цього також вдасться досягти швидше, то гігантська країна наблизиться до цілей ЄС і США, які хочуть звести свої чисті викиди до нуля до 2050 року. А Народна Республіка вже давно стала фабрикою енергетичного переходу на планеті, лідируючи у виробництві вітрових турбін і, перш за все, сонячних панелей. У суперечці з Європою й Америкою щодо викривлення ринку та каральних тарифів проти китайської продукції часто не беруть до уваги те, що технології, які зменшують залежність Китаю від вугілля, нафти та газу, вже давно роблять те ж саме в масовому масштабі на Глобальному Півдні.

Зацікавленість у розпалюванні кризи

«Експоненціальне зростання сонячної енергетики змінить світ», — так прокоментував цьогорічне літнє сонцестояння британський Economist, провідний засіб масової інформації для капіталістів, а не ідеалістів. І справді, така ж динаміка спостерігається не лише в Китаї, а й у західних індустріальних країнах — передусім у США з їхнім 370-мільярдним пакетом заходів із захисту клімату. Її можна підсумувати такою формулою: дешевше, швидше, краще. Саме так американський інвестор у сфері зелених технологій, екологічний активіст і письменник Том Стаєр пояснює, «як ми переможемо у кліматичній війні».

Цей оптимізм, що підживлюється нинішнім імпульсом, легко створює враження, принаймні з економічного погляду, що декарбонізація буде вирішеним питанням. Однак існують і протилежні сили, зокрема, у вигляді нафтової промисловості.

З наближенням світового кліматичного саміту, який відбудеться в нафтовій державі Азербайджан, його роль неминуче знову обговорюватиметься. Зважаючи на рекордні обсяги видобутку та прибутки, Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерріш засудив спекотне літо 2023 року.

«На кожен долар, витрачений індустрією викопного палива на буріння і розвідку, торік вона вклала лише чотири центи в чисту енергетику й уловлювання вуглецю», — сказав він.

Однак століття буде характеризуватися тим, чи компанії лише сповільнюються, чи також саботують. Це питання виникає, наприклад, у зв'язку з цьогорічною зустріччю нафтопромислових компаній у Х'юстоні (штат Техас). New York Times повідомляє, що Амін Насер, голова найбільшої у світі нафтовидобувної компанії Saudi Aramco, закликав «відкинути фантазії про поступову відмову від нафти й газу». Проте лише на тогорічному кліматичному саміті та після довгих зусиль світова спільнота принаймні погодилася на поетапну відмову від викопних джерел енергії. Боси викопного палива, з іншого боку, аплодували Насеру, за словами репортера «Таймс».

Організовані інтереси видобувної промисловості тісно переплітаються з інтересами держав, урядів і політичних партій. У нинішній президентській передвиборчій кампанії Дональда Трампа («Бури, крихітко, бури!») це стає особливо очевидним. Утім, це не унікальний випадок. Історик науки Наомі Орескес, яка десятиліттями досліджувала дезінформацію й індустріальну пропаганду, нещодавно попередила про цю індустрію: «Вона не піде на дно без бою і, якщо буде потрібно, потягне всіх нас за собою».

Окрім наростаючих наслідків глобального потепління та прискорення темпів захисту клімату, існує третій вимір, без якого важко оцінити стан справ у світі: обурлива, але цілком реальна зацікавленість у розпалюванні кризи. І ні, це стосується не лише інших країн і не лише ультраправих партій. Наприклад, Карстен Ліннеманн протягом багатьох років належав до групи обструкціоністів захисту клімату в німецькому Бундестазі, яка була відома як «Бермудський трикутник енергетичного переходу», як повідомляє Die Klimaschmutzlobby. Ліннеманн зараз є генеральним секретарем ХДС, який у своїй новій політичній програмі заявляє: «Ми узгоджуємо наші політичні дії з кліматичними цілями, погодженими в Парижі». Що Ліннеманн і Ко будуть робити з цим у виборчій кампанії? Чи будуть вони агітувати за необхідний захист клімату — чи будуть говорити з прихильниками викопного палива (двигуни внутрішнього згоряння, газове опалення)? Це також частина загальної картини.

І що тепер?

На стакато негативних записів і звітів про прогрес навряд чи можна знайти єдину розумну відповідь. Радше дві: оптимізм і обурення. Іншими словами, впевнено дивитися на динаміку змін і обурюватися руйнівними силами інерції.

Більше новин читайте на GreenPost.