Четвер, 22 Жовтня 2020
Догори
Дати відгук

Там, де ми кричимо…

5 хв на прочитання16 Липня 2020, 10:28 1155
Поділитись:

Красива молода жінка, мама двох дітей, сидить у кріслі навпроти мене. Діалог починається зі зізнання. Зізнання в тому, що вона також людина, яка іноді кричить на свого сина. Мало кого вразиш нині такою сповіддю. Але чи справді це питання не набуває актуальності у дні, коли батьки не в змозі знайти контакт із власною дитиною? Коли гаджет стає фактично продовженням тіла дитини, її рук, її очей, коли у світі вседозволеності вона втрачає сенс створення нового, а культура формує в ній винятково психологію споживача? Так, тут треба не просто кричати, а галасувати! Але перше питання: на кого?

Що таке крик і для чого він потрібен? Усі ми народжуємося з цим прекрасним даром кричати. Ця психомоторна душевна реакція дана дитині, щоб налагоджувати контакт із матір’ю та зі світом загалом. Через крик дитина сигналізує про свої потреби, і нікого це не дивує. Навпаки, коли дитина мовчазна — це сигнал того, що необхідно звернути на це увагу. Можна мені заперечити та сказати, що йдеться про плач. Звісно. Але корені у цих реакцій одні. Мені треба стати голосним, заявити про себе та від себе, щоб всесвіт схаменувся та звернув на мене увагу. А чи не таке ж відбувається, коли я кричу на дитину? Адже кричу я від своєї безпомічності і так, щоб бути почутим? Чи справді я би застосовував крик, якби був сильним і впевненим? Чи розуміти крик як своєрідне фіаско власного батьківства?...

Безумовно, кожну ситуацію слід розглядати індивідуально. Не існує інструкції щодо того, як уникнути крику. Є, передусім, розуміння того, що діалог відбувається на підвищених тонах, які утворюють нестерпну какофонію. Якщо ви це зафіксували — це перший крок до вирішення проблеми. Але є підводні камені у фразах типу «я і так все сам розумію» і «я сам собі психолог». Тоді чому нічого не змінюється? Передусім слід звернутися до спеціаліста самостійно, адже крик належить вам. Крик як відповідь на хамство, крик як відповідь на нерозуміння, крик як відповідь на заборону тощо. А як ви самі реагуєте на ці речі? Чому саме вони нагадують вам дитяче безсилля, коли можна «проявитися» у своєму крикові тільки так? Але практика показує, що батьки більш схильні відправити до психолога дитину із запитом навиворіт: вона мене не чує.

Парадокс: там, де ми кричимо, ми залишаємося непочутими.

Дама, з якої ми почали цю статтю, продовжує фразою «він знущається з мене».

Той, хто хоче виростити ката в сім’ї, може взяти цю фразу собі у добірок, адже словом можна сформувати у дитини потребу. Хочете? Якщо ні, то слід просто поставити таке ж питання собі: а ваша ціль, коли ви кричите, — це знущатися над співрозмовником? Як будувати спільну мову з дитиною так, щоб можна було хоча б поставити запитання: для чого ти кричиш? Що для тебе крик? Як ти себе почуваєш, коли я на тебе кричу? Можливо тоді з’явиться місце для знайомства не з маленьким катом, а з кимось іншим...

Взагалі крик можна тлумачити як певну реакцію на місці конфлікту. Нам відомий вираз «крик душі», коли інтенція кричати полягає не лише у голосових зв’язках. Це щось більше та глибше. У традиційній психології прийнято виділяти зовнішній і внутрішній конфлікти. Я схиляюся до думки, що конфлікт завжди відбувається на території душі. Але є істинні конфлікти, пов’язані з пошуками сенсів, і конфлікти потреб, які нав’язують нам під обгорткою успішної людини, яка мусить неодмінно «мати» а не «бути». Якщо зупинитися та замислитися: з якого з цих двох дискурсів лунає крик на дитину? Можливо, тоді буде шанс не тільки почути а й «побачити» свій крик...

Наведу приклад із власної практики, не вдаючись у подробиці терапевтичного процесу. Мама привела дівчинку дев’яти років на прийом через конфлікти з дитиною. Найбільший з них полягав у тому, що моя юна пацієнтка вимагала у матері вже n-ий спінер (модну іграшку), яка обертається навколо своєї осі в руках дитини. Кожний новий дизайн, підсвітка або матеріал — потреба мати кращу за попередню модель. Розкручуючи в руках спінер, вона демонструє мені безтолкове обертання пластика по колу. Коли я питаю в неї, для чого це їй, дівчинка відповідає, що це — для зняття стресу. «А що таке стрес?» — дивуюся я, і дитина продовжує: «коли мама кричить на мене: за незроблені уроки, за те, що не слухаюся…» і спінер стає не просто іграшкою, а образом, коли проблеми вже не ходять по колу, а бігають у своїй нестерпній замкнутості.

Кричати? Так! Голосно та завзято, аби ви звернули увагу на те, як формується ваша дитина у вашій сім’ї та чому їй так легко можна продати стрес із вишенькою на торті у вигляді крику.