«Ми вже проходили цю історію в 2014 році»: як наркозалежні українці долають виклики, зумовлені війною

24 лютого наше звичне життя закінчилося. У кожного своя історія втрат від цієї війни. Втрат, але й перемог — адже і в таких умовах нам вдалося вистояти, здійснивши неможливе. Наприклад, навіть у цій ситуації не залишили напризволяще людей, які борються з наркозалежністю за допомогою замісної підтримувальної терапії (ЗПТ). Звісно, мережа закладів охорони здоров’я, де пацієнти з опіоїдною залежністю можуть отримати лікування, виявилася не готовою надавати цей дуже специфічний виду медичної допомоги в умовах воєнного стану. Але колапсу не сталося — не в останню чергу завдяки таким людям, як директор ГО Ресурсний центр «ВОЛНА-Донбас» Олексій Квітковський. За іронією долі він уже евакуювався з рідного Луганська в 2014 році (зокрема щоб продовжувати ЗПТ), а тепер був змушений евакуюватися повторно — вже з Сєверодонецька, де встиг «пустити корені», до Львова. Тому Олексій як ніхто добре розуміє, через що довелося пройти наркозалежним українцям. А також що слід було зробити, аби їм не довелося через це проходити.

— Як після 24 лютого змінилася доля людей, які отримували замісну терапію?

— Ми вже проходили цю історію в 2014 році, і тоді, на жаль, система була так само не підготовлена до таких викликів. Дуже багато людей — і я теж — перервало лікування препаратами ЗПТ, бо не було узгодженого алгоритму дій при якихось форс-мажорних ситуаціях. Лікарі боялися видати на руки препарати або видавали максимум на 10 днів. А враховуючи, як було важко добратися, були змушені людям зменшувати дозування тощо.

ГО Ресурсний центр «ВОЛНА-Донбас» ми зареєструвалися якраз у грудні 2021 року — і коли почали стягувати війська, проводити в Білорусі навчання на кордоні з Україною, ми зрозуміли, що війна уже в нас на порозі.

Я знав, що вони попруть далі, тим більше я спілкуюся з тими, хто залишився на окупованій території, вони казали: «Олексію, виїжджай, бо будуть вас «звільняти»… У них є завдання «звільнити» Донецьку й Луганську області як мінімум, а там ще й Харківську вони хочуть, Південь…» І ми тоді почали піднімати питання: що робити людям, якщо почнуться військові дії чи якийсь інший форс-мажор (наприклад, загострення ковіду — тоді ще ковід був)? У нас при МОЗ є міжсекторальна робоча група з питань зменшення шкоди програм замісної й підтримувальної терапії, і я туди виніс на розгляд питання прийняття алгоритму дій медичних працівників у разі воєнного стану чи іншої форс-мажорної ситуації. Одним важливим пунктом нашого бачення був важливість отримання пацієнтами ЗПТ препаратів до 30 діб на руки. У цю міжсекторальну групу й лікарі входять, чиновники ЦГЗ, різні представники неурядових організацій — не всі з них нас розуміли, але ми чітко обґрунтували свою позицію, у нас був досвід, і ми це кажемо не просто так, це не якась наша забаганка, це життєво важливо.

Коли ми побачили, що деякі з членів МРГ (особливо лікарі) нас не дуже підтримують, то почали шукати партнерів. І знайшли: «Всеукраїнське об'єднання людей з наркозалежністю ВОЛНА» в особі директора Олега Димарецького, «Всеукраїнського об’єднання наркозалежних жінок «ВОНА» в особі директорки Тетяни Лєбєдь, представника Національної Гарячої Лінії з питань Зменшення шкоди та ЗПТ в особі директора Андрія Ярового та наших партнерів з регіональної організації регіону Східної Європи та Центральної Азії ENPUD — «Євразійська мережа людей, які вживають наркотики» в особі Ольги Бєляєвої, яка підтримувала цю ідею з самого початку. Тоді ми, «ВОЛНА-Донбас», із «Гарячою лінією» написали листа Віктору Ляшку.

Це було якраз 23 лютого, і 24 повинно було відбутися засідання цієї міжсекторальної робочої групи, куди ми запросили або міністра, або його заступника Ігоря Кузіна та директора ЦГЗ, який якраз і займається питаннями ЗПТ. У мене навіть була дискусія з одним членом робочої групи, він запевняв: «Це все Путін грає на західних лідерів, щоб отримати якісь бонуси, насправді війни не буде, це маячня!» Я кажу: «Давайте зробимо так: краще ми приймемо цей алгоритм і нехай він у нас буде на випадок воєнних дій, а якщо нічого не буде — отримуватимемо нормально, як у мирний час. Але якщо, не дай Боже, почнуться воєнні дії — у нас люди не постраждають, як у 2014-15 роках». На жаль, група ця не була проведена. Через 12 годин після цієї розмови за вікном я почув перший вибух. І мені так хотілося набрати цю людину й запитати: «Ну як, блеф чи не блеф?»

Я розумію, що люди в Києві були трошки далекі від цього, вони не розуміли цих усіх настроїв, а ми це бачили на місці — як у нас колаборанти, сепаратисти починають рухатися…

Слід зазначити, що дуже швидко — 2 березня — з’явився наказ МОЗ №393, який дозволяв видавати препарати ЗПТ до 15 діб. Але ми сказали: ні, це мало, нам потрібно 30. І справді, 4 березня — через дві доби — вже вийшов наказ 409, згідно якого можна було отримувати препарати ЗПТ до 30 діб. Він приймався в такому екстреному форматі — бо нас не чули з січня, на жаль, нашу спільноту взагалі не дуже сприймають, але вийшло так, що якраз ми мали рацію. Завдяки цьому наказу у тисяч людей не було переривання ЗПТ! По-перше, це дало можливість кабінетам ЗПТ працювати не щодня, як до цього — бо почалися бомбардування (от у Луганській області дуже сильно обстрілювали Сєверодонецьк, Рубіжне, Носове, і щодня працювати — це був ризик і для медичного персоналу, і для пацієнтів). І от завдяки цьому наказу в Сєверодонецьку видавали препарати двічі на місяць. Велика подяка медичному персоналу — лікарі, самі практично живучи в бомбосховищі, виходили двічі на місяць і видавали ці препарати. Остання видача була 31 травня. Тоді вже пацієнтам сказали: виїжджайте. Хоча людей мотивували виїжджати відразу, бо там не було можливості постачати ці препарати, а по-друге, це був ризик для життя. І справді, пацієнти почали потихеньку виїжджати — хто в інші міста, хто за кордон, там теж ми допомагали людям отримувати препарати ЗПТ.

До слова, у нас більшість людей на метадоні, а в Європі більшість на бупренорфіні, бо він лайтовіший, у нього більш пролонгована дія, і він не так впливає — це якісний препарат, ти просто його приймаєш і не відчуваєш ейфорії. І от коли пацієнти ЗПТ почали тисячами виїжджати за кордон, то в Європі зіткнулося з тим, що у них не було препаратів у такій кількості. Були логістичні моменти — збирали по всьому світу, був людський фактор, але все-таки забезпечили людей…

Сама ця система, за якою почали працювати лікарі — видача на 30 діб згідно наказу 409 — себе виправдала на 100 %. Тільки 8 чи 9 листопада, на жаль, Міністерство юстиції припинило дію цього наказу через те, що він конфліктував із постановою 333 Кабміну, а вона має більшу силу (там було прописано видачу до 10 діб і до 15 паліативним). І через це тепер немає такої можливості людям видавати потрібні препарати на такий довгий термін. Це теж проблема, бо на територіях, які звільняються зараз — Херсонська, Харківська області — люди не можуть повернутися додому через відсутність доступу до терапії: там ще не працюють ці кабінети ЗПТ, а на неокуповані території не наїздишся — раз на місяць їздити до сусідньої області можна, але кожні 10 днів важко.

— Проте ми знаємо, що більшість людей, які проходили ЗПТ, так чи інакше виїхали з територій, котрі потрапили в окупацію — і Ви, так би мовити, чи то в тренді, чи взагалі його створили…

— 11 березня ми виїхали з Сєверодонецька до Львова, а 14 березня в мою квартиру влетіла ракета. Я дуже вчасно це зробив — інакше ні мене би не було живого, ні моєї родини. Ми ж щоразу з 8 поверху не бігали в укриття, тому що там було не так, як тут — тривога декілька годин, а потім відбій — там постійно обстріли були: «Гради», «Урагани», «Смерчі»… Треба було або перебиратися до бомбосховища й там жити, або виїжджати.

Львів став таким собі хабом для переселенців, і туди стало приїжджати дуже багато наркозалежних людей. Ми допомагали їм з евакуацією, розміщенням, відновленням документів. Ми реально працювали 24/7, це не просто гарний зворот — мені могли зателефонувати о другій чи третій годині ночі: рашисти першою справою били по комунікаційних вежах, і люди з окупованих територій не могли вдень дотелефонуватися, а вночі, коли дещо спадає навантаження на ці мережі, трохи пробивалися. Щоб ви розуміли, один кейс — одну людину евакуювати — це разів десять треба з нею зв’язатися, ти купу місць обдзвонюєш, де її можуть прийняти, шукаєш перевізників… І тільки за квітень тільки через мене пройшло 136 людей. У мене весь час ішов на це. Я постійно був на телефоні: тільки кладу слухавку — іде друга лінія, третя… Багато людей у Луганській області й так мене знали особисто, та ще й лікарі давали мій телефон, бо знали, що якщо до мене звернутися, то я допоможу, не відмовлю. Ще ми домовилися з «Гарячою лінією», що вони будуть людей, які до них звертаються, скеровувати до мене, і ми вже будемо займатися цим.

— Яка зараз ситуація із ЗПТ — все стабілізувалося чи тепер через відключення електроенергії знову перебої з логістикою?

— Логістика працює, препарати є. Вони купуються за гроші Глобального фонду. Коли в 2017 році почали закупляти препарати для ЗПТ за кошти держбюджету, це були найдешевші препарати (індійського виробництва тощо) і в пріоритеті національні виробники — а в нас це харківське фармацевтичне підприємство «Здоров’я народу» й одеське Товариство з додатковою відповідальністю «ІНТЕРХІМ». Це просто жах! ЦГЗ робили перевірки їхньої продукції, але в лабораторії Держлікслужби сказали, що все добре — препарат гарний і якісний… Не знаю, наші тіла нам кажуть інше: я за кордоном ЗПТ приймав і знаю, що таке якісний препарат, і, на жаль, харківському «Здоров’ю народу» дуже далеко до цього. Ефект дуже нетривалий, навіть якщо збільшити дозування… Коли я отримував нормальний бельгійський препарат, у мене було дозування 8, і мені вистачало. А тут 16! Наприклад, є гарне вершкове масло — 82 %, мастиш його на бутерброд таким тоненьким шаром — і це смачно. А є маргарин — його хоч півпачки намасти, але це все одно буде маргарин.

— Після війни плануєте повернутися в рідний Луганськ?

— Так! Я дивлюся на Херсон — і як мені хочеться, щоб так звільнили мій рідний Луганськ! У мене є план дій, як депропагандувати моїх земляків… Це все сміття, яке у них у мозку — там треба працювати, допомагати людям. Я спілкуюся з ними — є люди, які досі там, але не змогли виїхати: хтось боїться за своє майно, у когось там мама хворіє абощо. Вони живуть там у страху — навіть надвір не виходять, бояться мобілізації — жартують, що це ЖНР — «жіноча народна республіка»: із 10 людей на вулиці 2 чоловіки, і то один до 18 років, а другий після 60.

— Перекваліфікуєтесь із допомоги наркозалежним на допомогу зазомбованим?

— Пропаганда — це дуже потужний наркотик! На нього підсідаєш… Я бачив людей, які і вищу освіту мають, і начебто критичне мислення в них є, але вони чекали, коли почнуться ці Кисельови, Попови, Скабєєви, і цілими днями дивилися їх. Я не знаю — це якийсь 25 кадр, чи що, чому воно так впливає? Я в 2016 році теж приїхав до Луганська — квартира два роки стояла порожня, треба було пустити когось жити, щоб її не «віджали» — не заселили якихось «ополченців» абощо. Я побув там днів десять, доки вирішив свої питання. Там у мене не було проплаченого інтернету (там не так, як у нас — підключають не відразу, як ти заплатив, а треба чекати тиждень), тому я був змушений вмикати телевізор — «Луганськ 24» і російські канали. І я просто на собі почав відчувати, що в мене вже починають виникати якісь сумніви… Це справді дуже потужна психологічна зброя. І з наслідками її застосування теж треба буде працювати.