Київ у багнюці та крові: сьогодні у столиці згадують жертв і уроки Куренівської катастрофи

Хвиля з багнюки, глини і води заввишки 10 метрів за хвилини накрила частину міста-мільйонника площею 30 гектарів. Про Куренівську трагедію ще 20 років тому було відомо лише кілька старанно відредагованих офіційних цифр. Широкому загалу вони мали засвідчити, що у великому радянському місті сталася аварія. Так, загинули люди, але: "з ким не буває"? Коли ж послабилася цензура, й очевидці тієї аварії, історики та журналісти викрили приховані дані про масштаби лиха, громадськість вжахнулася.

Аварія сталася у Києві 13 березня 1961 року, а передумови, що її спричинили, створювалися майже десятиліття. Все почалося з того, що радянська влада вирішила засипати місце масового розстрілу людей під час війни - Бабин Яр - вирівняти рельєф і створити на кістках закатованих міский парк розваг і відпочинку.

Яр вирішили заповнювати відходами від видобутку глини (ґрунти, пісок) з кар'єрів Петровських цегляних заводів №1 і №2. "Геніальна" ідея дозволяла вирішити дві проблеми одночасно: і дешево утилізувати відходи, і засипати політично незручний владі історичний об'єкт. Радянських чиновників не зупинив навіть той факт, що йшлося про густонаселене середмістя Києва.

Фото: наслідки Куренівської трагедії / facebook/kiev.klab

Для безпеки на протилежному до місця скиду відходів боці Бабиного Яру звели дамбу, яка мала тримати тонни пульпи з заводів - пісково-ґрунтової маси, розбавленої водою. В утворений "басейн" посеред міста пульпу скидали 11 років. Зрештою, гідротехнічна споруда, покликана стримувати бруд у "чаші" яру стала давати тріщину. 

За розсекреченими пізніше твердженнями свідків трагедії, владу радянського Києва неодноразово попереджували про аварійний стан споруди. За даними Українського інституту національної пам'яті, ще за кілька місяців, і навіть за кілька днів до того злощасного дня тодішнього міського голову Олексія Давидова попереджали про можливість трагедії. Та людям, які доповідали про можливу трагедію, погрожували арештом.

"14-метрова стіна рідкої пульпи, змітаючи все на своєму шляху, ринулася по схилу до Куренівки. Стовп лінії електропередач упав на заблокований автобус, і той вибухнув (з нього вдалося врятуватися лише кільком пасажирам)... Хвилею знесло і трамвайний вагон — його вагоновожата Ліда Лавриненко в той день відзначила своє двадцятиліття, а за кілька днів мало відбутися її весілля. Вибухнув газорозподільний пункт. Машини, заблоковані внизу Подільського спуску, опинилися під триметровим шаром бруду. Хвиля накрила і трамвайне депо. Уцілів гуртожиток, однак 52 співробітники депо навіки лишилися на своєму робочому місці", - йдеться у тематичній статі УІНП.

Фото: наслідки Куренівської трагедії / facebook/kiev.klab

145 загиблих. Такі дані дозволила оприлюднити радянська влада. За оцінками ж різних істориків, жертв техногенної катастрофи мінімум у 10 разів більше: від 1,5 до 3 тисяч. Інформація про куренівські події піддавалася жорсткій цензурі, 13 березня в Києві було вимкнено міжміський і міжнародний зв'язок. Щоб на Заході не дізналися про наслідки злочинного рішення влади.

Після катастрофи у відрогах Бабиного яру ще залишалося понад три мільйони кубічних метрів пульпи. За наказом спеціальної комісії воду, що зібралася у відрогах через трубопровід, яким надходила до Бабиного яру пульпа, вже у зворотному напрямку відкачували до кар'єрів цегельних заводів, звідки вона потім потрапляла до річки Сирець. Скам'янілі брили відходів самоскидами вивозили з Києва.

У Бабиному Яру таки створили великий міський громадський парк. У березні 2006 року, до 45-х роковин катастрофи, у парку відкрили пам'ятник загиблим. А сам природний комплекс посеред відновленої міської забудови став місцем пам'яті, де проводяться меморіальні заходи, присвячені вшануванню жертв Голокосту і і Куренівської трагедії.

Більше новин читайте на GreenPost.