Три сценарії закінчення війни в Україні: який має більше шансів стати правдою

Повномасштабна війна на території України триває вже майже рік. Ми точно знаємо, що рано чи пізно закінчуються всі війни. При цьому деякі з історичних конфліктів тією чи іншою мірою нагадували нинішній. «Дзеркало» згадує їх, намагаючись уявити, чим може закінчитися нинішнє російське вторгнення в Україну і якою є ймовірність кожного з можливих сценаріїв.

Для простоти результати багатьох міждержавних військових конфліктів, які відбувалися у світі, можна звести до трьох варіантів, хоча насправді можна виділити і кілька проміжних. У першому з них агресор (сторона, яка починала конфлікт) домагався своєї мети, частково чи цілком захоплюючи територію країни-жертви чи домагаючись якихось значних поступок. Другий варіант закінчення війни — неявний і непереконливий, за якого жодна зі сторін не досягала повноцінної перемоги над іншою (але при цьому часто формально обидві сторони навіть могли називати себе переможцями). Третій варіант — розгром агресора.

Варіант 1: перемога агресора

Теоретично початок агресивної війни надає державі-агресору вагомі переваги, наприклад, раптовість. Окрім того, обираючи жертву для нападу та володіючи достовірною інформацією про стан її збройних сил, можна знайти супротивника, який виявиться «по зубах». Починаючи війну, політики та воєначальники агресорів зазвичай впевнені у своїй неминучій і швидкій перемозі. Якщо інформація про майбутню жертву нападу виявляється достовірною, а міжнародна ситуація сприяє агресору, дуже часто він перемагає.

Прикладом успішної для агресора війни може бути російсько-шведська війна 1808-1809 років. Заручившись підтримкою наполеонівської Франції, що домінувала в Європі, й одвічного суперника Стокгольма в особі Данії, Російська Імперія вторглася до Швеції більш ніж за місяць до офіційного оголошення війни і, маючи численніше військо, завдала їй кілька серйозних поразок. Після того як російські війська по морському льоду перейшли Ботнічну затоку і вийшли на її західний берег всього за 70 км на північ від Стокгольма, Швеція запросила перемир'я, а потім погодилася поступитися Петербургу всіма своїми володіннями на схід від річки Торніо — тобто сучасною Фінляндією (тому війну нерідко називають Фінляндською).

У 1864 році у завойовницькій війні проти Данії переміг незрівнянно більш потужний у військовому й економічному відношенні альянс Пруссії, Австрії та дрібніших німецьких держав Німецького союзу. Загальні розміри армій сторін були несумісними: за оцінками сучасників, збройні сили агресорів за чисельністю наближалися до всього чоловічого населення Данії. Правильна оцінка своїх сил та армії противника, а також сприятлива міжнародна обстановка дозволили Пруссії й Австрії без особливих проблем відібрати у Копенгагена Лауенбург, Гольштейн і Шлезвіг.

До вдалого для агресора підсумку приводили і початкові кампанії Другої світової війни, якщо їх розглядати окремо, а не як частину світового глобального конфлікту. Маючи адекватні уявлення про військові потенціали своїх жертв і користуючись беззубістю тодішнього світового співтовариства в особі Ліги Націй (попередниці ООН), у серії конфліктів 1936—1941 років Італія окупувала Ефіопію й Албанію, Німеччина — Австрію, Чехословаччину, Клайпедський край Литви, Данію, Норвегію, Бельгію, Нідерланди, Люксембург, Францію, Югославію, Грецію, а СРСР — Латвію, Литву, Естонію, румунську Бессарабію (нині частина Молдови й України) та східну частину Польщі (Західні Білорусь та Україну).

Варіант 2: нічия

Якщо агресор починає війну, спираючись на недостовірну оцінку військового потенціалу жертви нападу і не бере до уваги міжнародну обстановку, що склалася, вторгнення може призводити зовсім до інших результатів, ніж очікувалося.

Взявши участь у спільному з нацистською Німеччиною вторгненні до Польщі, наприкінці листопада 1939 року СРСР вторгся до Фінляндії, що відійшла до його сфери інтересів за секретним додатковим протоколом до пакту Молотова-Ріббентропа. Чекаючи на швидку і переконливу перемогу над набагато слабкішою країною, СРСР планував окупувати Фінляндію цілком і на самому початку війни навіть створив для контролю над нею маріонетковий уряд «Фінської Демократичної Республіки».

Як показав подальший розвиток подій, політичне та військове керівництво СРСР прийняло рішення про вторгнення, дуже недооцінивши морально-вольові якості фінської армії, майстерність фінських воєначальників (зокрема головнокомандувача Карла Маннергейма) та готовність західних держав, які відволіклися на війну проти нацистської Німеччини, надати у такій складній ситуації допомогу фінам.

В результаті СРСР формально все ж таки виграв війну, захопивши Карельський перешийок, місто Виборг і низку територій на північ. Але все це дуже відрізнялося від початкових планів встановлення контролю над Фінляндією цілком. Ще мізернішою радянську перемогу зробили величезні безповоротні втрати Червоної армії (в результаті війни загинуло вп'ятеро більше радянських військовослужбовців, ніж фінських) і те, що Фінляндія, що орієнтувалася до війни на західні демократії, стала союзником Німеччини після нападу останньої на СРСР.

Приблизно через рік після того, як Радянський Союз напав на Фінляндію, на схожу авантюру наважилася фашистська Італія. Жертвою мала стати в сім разів менша за населенням Греція. На відміну від СРСР, італійський лідер Беніто Муссоліні починав війну в набагато вигідніших зовнішньополітичних умовах. Францію було вже розгромлено, англійців скувала авіаційна «Битва за Британію» проти німців, а потенційний балканський союзник Греції — Югославія — був захоплений внутрішньою боротьбою між пробританською та пронімецькою партіями.

Натомість, як і СРСР у випадку з Фінляндією, Італія катастрофічним для себе чином недооцінила боєздатність грецької армії та готовність місцевого суспільства до згуртування перед зовнішнім ворогом. Греки як успішно оборонялися, відбиваючи вторгнення італійських дивізій із території раніше окупованої Албанії. Розгромивши ворожий авангард, вони перейшли в наступ і перенесли бойові дії на землі Албанії. Зайнявши вигідні позиції у південній частині цієї країни, греки укріпились на них і відбивали протягом кількох місяців італійські наступи.

Вторгнення зайшло в глухий кут. Італія виявилася не в змозі прорватися до Греції — але й припинити війну не могла, адже ця невдача похитнула авторитет диктатора Муссоліні. З іншого боку, Греція, чий флот значно поступався по силі італійському, теж не могла перенести військові дії за Адріатику, на територію ворога, і тим більше захопити Рим. Виходом із цієї нічиєї стало втручання нацистської Німеччини. Поки греки одну за одною громили італійські дивізії в Албанії, німці захопили Югославію та через її територію прийшли на допомогу своїм союзникам.

Ще одним прикладом «нічиєї» у війнах може бути кровопролитна Корейська війна. Почавшись із нападу Північної Кореї на Південну в червні 1950 року, вона призвела до вступу у війну в тій чи іншій формі ООН, Китаю, США, СРСР і послідовним поступово загасаючим рухам лінії фронту на південь (до невеликого анклаву навколо міста Пусан), потім на північ (майже до китайського кордону) — і знову туди й назад. Ці коливання тривали до літа 1953 року, коли фронт стабілізувався на лінії, що проходить поблизу 38-ї паралелі, тобто практично там, звідки почалася війна. Починаючи вкрай руйнівну і так само безрезультатну війну, північнокорейське керівництво недооцінило готовність світової спільноти в особі тогочасної ООН надавати підтримку жертві агресії. З іншого боку, допомоги від ООН (і насамперед від США) виявилося недостатньо для того, щоб повністю розгромити північнокорейський режим, якому допомагали Китай і СРСР.

Варіант 3: розгром агресора

У ході Другої світової війни агресори тричі припустилися серйозних помилок у виборі жертв. 1939 року Німеччина атакувала Польщу попри на гарантії безпеки, отримані цією країною від Франції та Великої Британії. І якщо з самою Польщею, а також із Францією Німеччина впоралася, то перемогти Велику Британію нацисти не змогли (хоча з червня 1940-го до червня 1941-го року Сполучене Королівство воювало проти рейху та його союзників практично сам-на-сам). Острівне становище, а також сильні флот і військово-повітряні сили дозволили Великій Британії протриматися до другої критичної помилки, допущеної Адольфом Гітлером, тобто до нападу на СРСР, недавнього партнера по розділу Європи.

Тут із боку Німеччини мала місце як недооцінка військового потенціалу Радянського Союзу, так і помилкові уявлення про СРСР і Велику Британію як про непримиренних противників. «Обзавівшись» спільним ворогом, керівники цих країн Йосип Сталін і Вінстон Черчілль зуміли на якийсь час забути минулі образи та змогли налагодити ефективну взаємодію. Так до ворожих сильних британських флоту і ВПС на заході нацисти отримали величезну радянську сухопутну армію на сході.

Третій подібний сюрприз Осі (блоку агресивних держав періоду Другої світової війни) піднесла вже Японія, що напала в грудні 1941 року на США. Колосальна промислова міць дозволяла американцям забезпечувати першокласною зброєю свої збройні сили, а також флоти й армії союзників. Друга світова війна закінчилася повним розгромом та окупацією головних агресорів — Німеччини та Японії (Італія встигла вчасно змінити табір, перейшовши на бік Антигітлерівської коаліції 1943 року).

Прямі спроби захоплення якоїсь країни чи її частини стали досить рідкісними і здебільшого закінчувалися невдало. Яскравим прикладом може бути низка арабо-ізраїльських воєн, у яких арабські держави Близького Сходу щоразу прагнули знищити Ізраїль. Ці спроби оберталися перемогами останнього, військова міць якого серйозно недооцінювалася сусідами та дозволяла йому переносити бойові дії углиб своїх противників. Помітну роль успіхах Ізраїлю грала і військово-технічна підтримка із боку однієї з наддержав того часу — США.

1982 року спробу змінити статус-кво щодо Фолклендських (Мальвінських) островів зробила аргентинська військова хунта генерала Леопольда Галтьєрі. Бажання диктатора за рахунок «маленької переможної війни» вирішити внутрішньополітичні проблеми втягнуло його країну у війну проти однієї з великих держав — Великої Британії, виграти яку південноамериканці не змогли. Аргентинський уряд вважав, що Лондон, який втратив основну частину своєї колоніальної імперії, не наважиться на військовий конфлікт через слабонаселені острови в іншій півкулі, хоча президент США Рональд Рейган витратив чимало часу, переконуючи Галтьєрі у зворотному. Недооцінка супротивника привела Буенос-Айрес до військової поразки, а генерала Галтьєрі — на лаву підсудних і у в'язницю.

У серпні 1990 року іракський диктатор Саддам Хусейн вирішив захопити сусідній Кувейт, який має величезні запаси нафти і відмовився списати багатомільярдні борги Іраку за нібито «крадіжку» нафти з його території за допомогою технології похилого буріння. Багдад вірно оцінив військовий потенціал тодішнього Кувейту, розгромивши його армію та зайнявши територію за дві доби. На землях захопленої держави було проголошено маріонеткову Республіку Кувейт, невдовзі включену до складу Іраку на правах 19-ї провінції. Але з оцінкою міжнародної обстановки вийшов промах. Холодна війна, яка десятиліттями дозволяла диктаторам різних країн балансувати на протиріччях між західним і східним блоками, закінчувалася, що призвело до рідкісної одностайності постійних членів Ради безпеки ООН.

Захоплення диктаторським режимом Хусейна суверенної держави було засуджено обома наддержавами, які існували на той момент — СРСР і США, а також Францією, Великою Британією та Китаєм. Це дозволило Раді безпеки ООН 29 листопада 1990 року прийняти резолюцію, що дозволяє використання сили проти Іраку, якщо той не залишить Кувейт до 15 січня 1991 року. Створена в результаті міжнародна коаліція з 39 країн стала найбільшою від часів Другої світової війни. Сформовані нею багатонаціональні сили розгромили іракські збройні сили та звільнили Кувейт.

Який варіант найбільше підходить для російсько-української війни?

Наведені приклади показують, що загарбницькі війни можуть закінчуватися успішно для нападника лише у разі, коли агресор вірно оцінив військові можливості жертви, власні сили і міжнародну обстановку. Навіть атакувавши свідомо слабшого супротивника, нападник часто програє війну, якщо протилежна сторона знаходить підтримку від суттєвої частини міжнародного співтовариства.

Вже очевидно, що в поточній російсько-українській війні Кремль дуже недооцінив військовий потенціал України, а також готовність ЗСУ й українців загалом боротися за свободу та незалежність своєї держави. Згідно з доповіддю британських військових експертів Королівського інституту оборонних досліджень, росіяни планували захопити Україну за десять днів, що на тлі високоінтенсивної війни, що триває вже майже рік, виглядає фатальною помилкою.

Крім того, є і неадекватна оцінка Москвою міжнародної ситуації, що склалася до моменту нападу. Починаючи агресію, Росія очікувала, що західні країни (або значна їх частина) відмовляться від підтримки України — змусити їх це зробити, зважаючи на все, Кремль планував за допомогою нафтогазового шантажу. За підсумком, однак, виявилося, що навіть дуже вразливі перед цим російським важелем вплив країни — такі, як Болгарія й особливо Польща — активно підтримують Україну та її збройні сили.

Найімовірнішим виглядає варіант нічиєї, коли жодна зі сторін не досягне повністю своїх військових і політичних цілей. При цьому, зрозуміло, влада обох країн зможе заявити своїм громадянам про беззаперечну перемогу. Для України навіть без повного розгрому Росії це не виглядатиме перебільшенням, адже відсіч агресії з боку «другої армії світу» та звільнення навіть частини захоплених раніше територій — це блискучий результат для країни, яку сильніший загарбник мав намір підкорити за десять днів.

Ситуація з повним визволенням Україною всіх територій, окупованих Росією з 2014 року (включно з Кримом), але без повного військового розгрому противника, теж виглядає цілком можливою. Подібні випадки в історії були. Під час холодної війни збройний опір В'єтнаму й Афганістану, які отримували суттєву міжнародну підтримку, дозволив їм повністю очистити свої території від військ США та СРСР відповідно (причому обидві країни, що зважилися на вторгнення, на той момент мали ядерну зброю). Понад те, після війни проти США В'єтнам зумів відбити ще й китайську агресію. Зрозуміло, в Україні та світі аналогічний результат буде розцінений як беззаперечна перемога Києва (чим він по суті і є). Але суто технічно цей сценарій ми віднесемо до нічиєї, оскільки він не має на увазі повного військового розгрому агресора.

Крім того, навіть у такому разі російська пропаганда зможе переконати своє населення у перемозі — у цьому допоможе повна плутанина із заявленими в різний час політичним і військовим керівництвом РФ цілями війни. Горезвісні «денацифікація» та «демілітаризація» України, позначені Путіним як цілі вторгнення у лютому 2022 року, до січня 2023 року змінилися на «припинення повномасштабних бойових дій», які, на його думку, ведуться на Донбасі з 2014 року. Після цієї заяви Путіна Росія навіть у разі залишення всіх захоплених українських територій зможе припинити війну, оголосити це досягненням позначених цілей і видати такий результат за перемогу тим своїм громадянам, які особливо ретельно стежать за рухами рук пропаганди.

Більше новин читайте на GreenPost.