Щоденне «рокет-шоу» по наших тилах, яке після певного періоду економії ракет почали влаштовувати росіяни, є визнанням успіхів наших захисників на фронті та виявом безсилої люті на тлі дуже поганих воєнних справ у агресора: не можемо навіть Донбас дотиснути, то хоч погромимо всю інфраструктуру, до якої дотягнемось. Про це заявив науковець, громадський активіст, колишній командир взводу батальйону «Айдар» Євген Дикий.
«Звісно, прикро, що вони дійсно здатні дотягнутись практично будь-куди, і що ракети у них досі не закінчились. Прикро, викликає ще більше люті, змушує навіть у тилу до кінця не розслаблятись і весь час пам’ятати, що йде люта та безкомпромісна війна із ордою за наше виживання», — констатує Дикий.
Він пояснює, що це не сліпа лють: РФ визнала своє безсилля проти наших фронтовиків і вирішила поцілити по слабкій ланці — тиловиках, причому має в цьому певний успіх, хоч наразі й не вирішальний.
Експерт застерігає, що меседжі, які виглядають начебто логічно, починають розганяти по мережі, і якщо вони стануть панівними — Росія переможе:
Експерт наголошує, що оскільки очевидно, що Захід «тут і зараз» нічого принципово нового нам не надасть, бо це довгий процес, і введення в Україну підрозділів армій інших держав також не передбачається, то фактично всі, хто поділяє цю логічну конструкцію, пропонують перемовини із Росією.
«Притому перемовини, які від початку виходять із того, що ми програли, бо нас, бачте, херачать ракетами по торгівельних центрах. Тобто перемовин про умови нашої капітуляції», — підкреслює Євген Дикий
Він назвав цей логічний ланцюжок «ракетним синдромом» і запевняє, що РФ свідомо намагається нам його прищепити і далі через це маніпулювати нашим тилом та компенсувати цим фактичний програш на фронті.
Дикий детально пояснив, що ж не так у наведеній аргументації («крім того, що вона призводить до дуже сумного фіналу»).
1. А хто вам сказав, що ракети в Росії вже мали закінчитись?Якщо цікавлять подробиці, читайте аналітику, у відкритих джерелах є чимало оцінок західних розвідок про те, який відсоток яких саме ракет уже використано, — із того, що вживалося від початку війни — це від 30 % до 70 % залежно від типу ракет, плюс зараз розконсервовано зі складів деякі типи, що раніше не вживались — древні, як лайно мамонта, такі ж само тупі, бо некеровані, але важкенькі, і тому руйнівні. Тож так, ракет ще овердофіга (і це не новина, не треба було самих себе раніше дурити, не було б зараз аж так «внєзапно») — але геть не нескінченно.
2. Пункт 2 — повна лажа, бо хоч би які великі були склади у Мордорі, головне, що нові ракети орки вже не клепають — з імпортозаміщенням таки геть не склалось, і саме це поки що найбільший успіх західних санкцій, куди важливіший навіть за дефолт Московії. Ракет лишилось плюс-мінус на стільки ж часу, скільки вже триває ця війна, тобто скільки ми вже успішно витримали, і то при режимі економії. Такі ж салюти, як цими днями, вичерпають запас значно швидше.
Орки цього не розуміють, тому витрачаються? Звісно, ні. Їхній розрахунок — на те, що ми не дочекаємось закінчення їхніх запасів, а зробимо саме цю логічну помилку — із пункту 1 («ракет ще вистачає») абсолютно безпідставно виснуємо пункт 2 («їх вистачатиме завжди»), від чого впадемо у відчай, запанікуємо й попросимо миру, себто капітулюємо.
3. Ми не зовсім безсилі, наша ППО робить майже неможливе,з урахуванням того, чим вона озброєна, і долітає до цілей навіть не половина ракет. Це дуже гарний показник навіть для західних ППО, а 100 % не перехоплює жодна ППО світу.
Звісно, хотілося б ще краще, і це краще станеться по мірі надходження нових ЗРК від союзників. Так, цей процес іде дуже повільно, і його важко значно пришвидшити. На то чимало причин, але процес дійсно йде, і зовсім його зупинити може тільки одне — наша дострокова капітуляція, бо у нас, бачте, тил виявився нетерплячим та вирішив не чекати зброї, а здатись на милість московитів.
4. Четвертий пункт важко обговорювати з етичних причин. Але таки треба.
Наразі нічого не змінилось — орки, як завжди, прийшли нас вбити, і єдиним способом їм цього не дозволити є воювати до перемоги. Жертви вже принесені, приносяться кожного дня, і так триватиме аж до дня перемоги.
То що, справа у тому, що жертви на фронті це ніби одне, а у нас тут у тилу зовсім інше? І життя цивільного, який став випадковою жертвою ракетного прильоту у ТЦ, важить більше та коштує дорожче, ніж життя хлопця чи дівчини у пікселі, які в цей самий час стоять між нами, тиловиками, і ордою? Правда, якась крива картинка виходить?
Що, не те мали на увазі? І життя українців в тилу та на фронті однаково безцінне? Ну, то в такому разі дуже проста арифметика: навіть якщо всі наступні 120 днів від прильотів щодня у тилу гинутимуть стільки ж людей, як ставалось в останні три дні, сумарні втрати цивільних у тилу за цей час будуть співставними із тижневими (!) втратами ЗСУ на фронті на нинішньому, фронтовому, етапі війни.
Тож розділяти нас на «припустимі втрати» та «невинних жертв» щонайменше нечесно, ми всі рівною мірою «завинили» Рашці, і всі можемо стати жертвами війни — тільки от ті, хто зараз у пікселі, свідомо підставляють себе на значно більшу ймовірність смерті заради нас, тих, хто лишився у тилу. Й істерити через те, що, виявляється, ми не на сто відсотків заховані за їхніми спинами, а інколи теж можемо потрапити під приліт — м’яко кажучи, трохи некрасиво.
Всіх нас ракетами не вб’ють, і навіть інфраструктуру всю не зруйнують. На це запас ракет гнилої імперії замалий, хай би навіть усі вони прилітали безпомильно — завелика країна у нас із вами. Ну, а хтось із нас з вами та щось із майна у тилу, на жаль, дійсно доповнить статистику втрат, притому додасть геть незначний розділ до загальних жертв нашої нації у цій екзистенційній битві за життя. Бо ж головні жертви приносяться на вівтар свободи таки на фронті.
Чомусь ті, кому наразі в окопах набагато важче, ніж нам із вами тут, і в кого в сотню разів вища ймовірність не дожити до завтра, не скиглять і не просять про примирення з ордою ціною свободи. То, може, перш ніж розводити нюні та «мудрувати», варто просто згадати про них? І стане трохи соромно перед ними за свої зневіру та безнадію?
5. Ну, а п’ятий пункт — яскравий приклад фальшивої дилеми. Нема у нас вибору із двох варіантів — «бог із машини» у вигляді рятівного десанту НАТО або ж мирних перемовин із орками.Вибір зовсім інший: наша капітуляція, яка є єдиним варіантом у випадку перемовин із позиції «ой, припиніть нас фігачити ракетами…», або ж капітуляція орків, передумовою якої буде розгром їхнього сухопутного війська на нашій території — і пофіг, скільки на той час у них ще залишатиметься невистріляних ракет. Саме з цих двох варіантів ми маємо вибір, ніяк інакше. І здається, доволі очевидно, який із них гарантує нам життя, а який — у кращому разі трохи відтермінує нашу остаточну поразку та ліквідацію України.
Також ми наводили топ-10 поразок російської армії в Україні.