П’ять туристичних цікавинок Українського Полісся
Вітер минулих днів.
1. Етнографічний музей міста Сарни Рівненської області
Експозиції музею розміщені в колись житловому будинку на двох поверхах. Тут є «Ретро Сарни», де показано інтер'єри помешкань сарненчан, їхні уявлення про моду, побутова техніка початку 20 ст, представлені відомі особи міста того часу. Інші зали присвячені повсякденному способу життя поліщуків, зокрема, їхнім ремеслам — різьбленню по дереву, вишивці, соломоплетінню, ковальству тощо.
«В нас діє шість експозицій, зокрема «Історія в грошах», «Селянський одяг та міщанський побут. Релігійна тематика та весільна обрядовість селян-поліщуків», «Торгівля, промисли та ремесла. Спадок Полісся», «Друга світова війна. Український вимір», '«Ретрозала. Відтворення інтер'єру кімнати будинку сарненської інтелігенції початку ХХ ст.», «Сарни. Погляд крізь століття. Історія міста від заснування до сьогодення», — говорить директорка музею Вікторія Дашко.
На території музею розташований скансен. Тут і старовинний млин 1898 р., українські хатинки середнього достатку та бідної сімей, кузня, капличка… Млин у робочому стані, що є дуже рідкісним.
«Поезія хрестів і бань, що з небом нас єднають»… (церкви Полісся)
2. Листвинська дерев'яна церква, село Листвин (Дубенський район Рівненської області) Зведена разом із дзвіницею майже півтора століття тому, у 1877 році. Розташована в центрі, біля цвинтаря, на пагорбі.
«Церква постала завдяки коштам парафіян. Була приписана до парафіяльної церкви в селі Мала Мощаниця. Церква тридільна, завершена одним верхом над навою. До маленького вівтаря з півдня та півночі прилягають прибудови. З заходу до бабинця прибудована рівноширока дерев'яна двоярусна дзвіниця», — розповідає сайт «Дерев’яні церкви Західної України». На жаль, потроху ця церква втрачає свою автентичність — маківки та дах дзвіниці, а також покриття купола нави покриті новою блискучою бляхою; вікна в стінах церкви замінені пластиковими. Але вона все ще залишається окрасою краю та милує око.
3. Храм Святого Василя, місто Овруч (Житомирська обл). Він побудований вісім століть тому князем Рюриком Ростиславичем. Храм кам’яний, але до того на цьому ж місці стояла дерев'яна церква. Кажуть, що її побудував князь Володимир Святославич, який отримав при хрещенні ім'я Василь, тому храм носить це ім’я. Доля храму була дуже непростою, можна сказати, трагічною. Двічі його атакували татари — в 1240 і 1299 роках, а 1321 року храм зруйнував литовський князь Гедимін. Але після кожного руйнування храму місцевими жителями відбудовувався новий. Ні пожежа, ні війни XVII століття не могли повністю стерти з лиця землі православну святиню.
Валуни — іграшки богів (геологічні пам’ятки Житомирщини)
4. Камінне село — витвір природи, розташований неподалік села Рудня-Замисловецька Олевського району Житомирської області. Це місце за багатьма ознаками мало сакральне значення. Це геологічний заказник. Тут на площі близько 15 гектарів розташовано багато колоритних валунів. За легендою тут колись було багате село. Одного разу через нього проходив старий в убогому одязі та попросив хліба у господаря багатого двору. Той махнув на нього рукою: «Іди собі, чоловіче, ніколи мені». Старий, яким виявився сам Господь, який спустився на землю, вийшов із села, озирнувся та село враз скам'яніло. На одному з каменів, де він відпочивав, залишився величезний слід босої ноги.
Поліський краєзнавець Сергій Жила звертає увагу на камінь «Хрест святого Михаїла».
«В Овруцькому районі цей поширений символ арійських народів називають «мальованка». В Європі схожий сюжет зустрічається на багатьох гербах. В уявленнях наших предків це очевидно був поділ Світу на чотири частини. Звуть його у Поліссі ще перехрестям чи й долею. Дуже схожий за композицією є Камінь у Камінному Селі. Раніше його звали «Хрест св. Михаїла», а нині стоїть на табличці нова назва «Розламана Хлібина». Лежить той камінчик біля перехрестя доріг. До речі, земну поверхню і в наш час ділять ось тим давнім способом — «поділу світу на чотири сторони». Мабуть, усі пам´ятають про північний схід, південний захід та відповідні градуси. В давнину кожен вибирав свою майбутню долю на роздоріжжі», — пише Сергій Жила.
Найкращий мед — у бортях (традиційний промисел)
5. Пасіки з бортями, село Копище Олевського району Житомирської області.
На Поліссі збереглося та підтримується ентузіастами розведення бджіл у традиційних вуликах-колодах (бортях). Побачити «живі» борті можна в деяких селах Київської (Іванківський район), Рівненської (Рокитнівський і Березівський райони) областей.
«У справі збереження бортництва маємо багато проблем. Велика кількість колод на сьогодні зношені. Більшість колод виготовлялась ще у повоєнний час і деревина більшості таких колод частково трухлява. У відносно доброму стані колоди, виготовлені в 1970 р. Починаючи з 1980 р., кількість виготовлених колод значно скоротилась. Особливо мало виготовлялось бортей у 1990–2000 рр. Приємним винятком може бути с. Копище, де багато колод виготовлено в останні роки», — зазначає краєзнавець Сергій Жила.
В особливо скрутному стані опинилась етнокультурна складова збереження бортництва.
«В наш час від поліських бортників ви вже не почуєте казки про те, саме Бог дарував людині бджолу, а чорт навчив гнати горілку-медовуху. Мало хто з бортників йде до бджіл із рушником і хлібом. Мало хто, перш ніж вилазити на дерево, проказує молитву. Хочемо ми того чи ні, а глобалізація робить свою чорну справу. Та молода людина, котра поїхала в Європу на заробітки, вже приїздить до поліського лісу іншою та на дідові борті вона вже дивиться іншими очима. Тому у справі збереження бортництва мають бути обов’язкові теми забутого звичаєвого права», — додає знавець звичаїв Полісся.
Підготував Олег Листопад за підтримки проєкту «Полісся — дика природа без кордонів», який виконується ГО «Українське товариство охорони птахів» у партнерстві із Франкфуртським зоологічним товариством (FZS), Німеччина, Білоруським товариством охорони птахів (APB), Британським орнітологічним фондом (BTO), Консервейшн Кепітал (СС) за фінансової підтримки фундації «Аркадія — благодійний фонд Лісбет Раузин та Пітера Болдвіна».
