Один із найкращих літаків у світі: що відомо про винищувача F-16, який незабаром може отримати Україна
Моделей було чимало — плюс для військово-повітряних сил і флоту були потрібні різні літаки.
F-16 ВПС Нідерландів над Афганістаном, 2008 рік. Фото: Енді Дунавей, AffenseLink.mil, commons.wikimedia.org
У США тривають суперечки щодо можливості переведення в Україну четвертого покоління F-16 Fighters. Поки що один конгресмен оголошує про необхідність продовжувати тиск на Білий дім у випуску літаків для українців, інший вважає це «не найрозумнішим рішенням». «Дзеркало» розповідає про F-16: як він став найпоширенішим винищувачем у світі, на які версії можна розраховувати та чи рішення про припаси є позитивним.
Складна історія народження F-16
Дещо парадоксально: найбільш успішний і масовий бойовий винищувач у світі народився внаслідок невдачі однієї з найбільш амбітних програм будівництва американських літаків. До 1960 року військові літальні апарати та ракетні конструкції розвинули шалений темп, літаки ставали швидшими, могли «бачити» на десятки кілометрів зі своїми радарами та вражати цілі далекобійною зброєю. Однак потрібно платити за все, і кожна нова модель виявлялася дорожчою за попередню. А моделей було чимало — плюс для військово-повітряних сил і флоту були потрібні різні літаки.
Логічним рішенням було спробувати зробити один-єдиний винищувач, який увібрав би достоїнства всіх попередніх і дозволив заощадити. Так і вирішили зробити — і все відразу пішло не за планом. Спочатку і авіаконструкторів вийшов літак F-111, який виявився непоганим бомбардувальником, але слабо придатним для повітряних боїв (однак на озброєння його 1967 року таки прийняли).
Потім флот США заявив, що військово-морським силам F-111 й задарма не потрібен у жодній якості, і категорично зажадав нову модель. Докази виявилися переконливими, і для моряків почали робити власний літак — дуже важкий і дуже дорогий винищувач F-14 Tomcat (надійшов на озброєння 1974 року). Замість одного літака стало два, й обидва вони не влаштовували ВПС як винищувачі.
У військових було два підходи до того, якою має бути нова машина. Перший — традиційний: досконаліший планер, потужніші двигуни, більш просунуті ракети, кращий радар тощо. Нічого оригінального такий проект не обіцяв, хоч і привів у підсумку до прийняття на озброєння в 1976 році виключно вдалого винищувача F-15 Eagle (це найбільш масовий американський літак для завоювання панування в повітрі й донині). Замість двох літаків стало три.
Проте технічна досконалість літака обходилася дуже дорого, і всі потреби ВПС він закрити не міг — не вистачило б машин. І тут дуже доречно прийшла друга концепція, придумана військовими, відома як «теорія енергії-маневреності». Якщо взяти дуже легкий, дуже невеликий і недорогий, але маневрений літак із потужним двигуном, дати йому досить просте озброєння й обладнання, він за рахунок ретельно підібраних характеристик зможе виграти ближній повітряний бій. При цьому таких літаків можна зробити не багато, а дуже багато.
Таку концепцію просувала група американських офіцерів на чолі з полковником Джоном Бойдом, відома як «винищувальна мафія». Хоча більшість не сприймала «мафіозі» всерйоз, їхнього впливу вистачило, щоб ініціювати в 1972 році власний конкурс Light Weight Fighter («легкий винищувач»).
Брали участь п'ять компаній, але у фінал вийшли дві: General Dynamics із прототипом YF-16 (який і став у результаті F-16) і Northrop із прототипом YF-17.
Ніяких потужних радарів, ніякої далекобійної зброї — літаки створювалися для ближнього повітряного бою, де можна крутити віражі та знищувати супротивника з гармати чи за допомогою ракет малої дальності. Зате невелика вага і потужний двигун забезпечували дивовижну швидкість і маневреність — і низьку ціну (машина оснащувалась лише одним двигуном замість двох у інших моделей). Літак робився аеродинамічно нестійким (тобто без допомоги електроніки, що здійснює розрахунки, він узагалі не міг зберігати стабільний курс польоту), але це породжувало виняткову крутість і керованість.
Розробка майбутнього F-16 не була простою — вже перший політ був незапланованим і ледь не закінчився його смертю. 21 січня 1974 року літак рухався злітно-посадковою смугою, але щось пішло не так — і машина втратила стійкість. Секунда-дві — і YF-16 би вилетів із ЗПС і розбився. Та пілот не розгубився і зумів підняти винищувач у повітря, хоча це взагалі не входило до планів. Через шість хвилин льотчик безперешкодно посадив літак. Історичні кадри потрапили на відео — подивіться, як це було.
13 січня 1975 року General Dynamics YF-16 переміг у конкурсі та пішов у виробництво під назвою F-16 Fighting Falcon («бойовий сокіл»). Здавалося б, нових літаків створено вже достатньо (чотири), але ні — флот на той час розчарувався у важкому й дорогому F-14 і знову попросив собі нову машину. Морякам пішли назустріч, але окремого конкурсу для ВМФ не оголошували й запропонували забрати собі Northrop YF-17, який програв «соколу».
Ідея виявилася гарною, і саме цей літак у результаті перетворився на головний палубний винищувач США F-18 Hornet. Замість чотирьох літаків стало п'ять. Усі вони мали номери від 14 до 18 — усі ці цифри в англійській мові закінчуються «teen», і машини стали відомі як «Teen series» (часто помилково перекладається як «підліткова серія»). Парадоксально — програма повної уніфікації бойових літаків виявилася провальною, та саме вона дозволила США отримати літаки, що становлять основу авіапарку і сьогодні.
Найуспішніший літак
Перспективи легкого недорогого винищувача зрозуміли за океаном. У програмі виробництва F-16 побажали брати участь Бельгія, Данія та Нідерланди. США не були проти — зокрема тому, що літак вийшов простим, і проривних технологій, якими було би шкода поділитися, у ньому не було.
А ось із концепцією маневреного та скромно озброєного літака для повітряного бою довелось одразу ж попрощатися — «чистий» винищувач в особі F-15 ВПС уже мали. Тому було прийнято рішення просто додати F-16 можливість використовувати ракети та бомби для ударів по наземних цілях, додаткові паливні баки та зробити з нього багатофункціональний літак із великою дальністю польоту. Легкий винищувач може брати більше 5 т бомб без шкоди для маневреності, і понад 9 т — із навантаженням (радянський аналог МіГ-29 може нести 2,1 т штатно та близько 4 т максимум).
Літак став набагато важчим, ніж планувалося, проте потужний двигун Pratt&Whitney дозволив і такому літаку зберігати чудову швидкість і маневреність — хоча концепція, вигадана «винищувальною мафією», виявилася непотрібною. Пізніше один із працівників радянського конструкторського бюро «МіГ» говорив: «Якби й у нас був такий самий надійний і безвідмовний двигун, як «Пратт Уітні», ми не замислюючись спроектували б однодвигунний винищувач».
До кінця сімдесятих серійне виробництво літаків було повністю освоєно, і з конвеєра зійшли перші 650 машин. Не забули й європейських союзників — Норвегія та Данія отримали кілька десятків винищувачів, Нідерланди та Бельгія — по сотні з гачечком.
Інтерес до нового винищувача-бомбардувальника був величезним, F-16 хотіли країни від нейтральної Швейцарії до Ізраїлю, що постійно під загрозою війни. Сьогодні літак перебуває на озброєнні у понад 20 державах. Бельгія, Нідерланди та Туреччина при цьому налагодили виробництво літака у себе (частина комплектуючих поставляється із США).
Спочатку випускалися лише два варіанти літака — одномісний F-16A та двомісний навчально-бойовий F-16B. У середині вісімдесятих їх змінили відповідно одномісний F-16C і двомісний F-16D (були інші «літерні» варіанти, на зразок E, F і V, але вони поки що не масові).
З розвитком технологій з'являлася можливість оснащувати винищувач дедалі досконалішим устаткуванням. Це міг бути радар, нові паливні баки, озброєння чи двигуни. При цьому всі такі модифікації вважалися дрібнішими, ніж чотири базові версії, і позначалися не новими літерами, а словом block із різними номерами. Саме тому «Бойовий сокіл» називається досить складно для непідготовленого читача.
Наприклад, F-16C block 50/52 означає одномісний винищувач-бомбардувальник, який, крім ракет «повітря-повітря» різної дальності, може нести протикорабельні ракети AGM-84 Harpoon, протирадарні AGM-88 HARM, звичайні та плануючі бомби, а ще має новий потужніший двигун і радар. Без вказівки конкретної версії про можливості F-16 судити практично марно, літаки можуть відрізнятися, як небо і земля. Усього варіантів літака існує більше десятка.
У військових діях F-16 почав брати участь із початку вісімдесятих. Ізраїль, який перебуває в оточенні вкрай недружньо налаштованих держав, отримавши нові літаки, практично відразу ж почав застосовувати їх за призначенням. Перші повітряні перемоги ізраїльські «Соколи» здобули 1981 року в небі Лівану, борючись із сирійськими МіГ-21. У тому ж році літаки вперше показали себе як бомбардувальники — причому їх бомби знищили не що-небудь, а атомний реактор, що будується в Іраку (який у перспективі міг дозволити Саддаму Хусейну отримати власну ядерну бомбу).
Загалом через рік ізраїльтяни на F-16 вступили у повномасштабну повітряну битву з тією ж Сирією у тому ж Лівані — у боях червня 1982 року брали участь десятки літаків. Оцінки втрат існують різні, але розгром ВПС Сирії безперечний: у боях вони втратили 44 літаки, Ізраїль — схоже, жодного (сирійці повідомляли про п'ятьох збитих, але без підтверджень).
Приблизно такими результатами закінчувалися майже всі випадки бойового застосування «Бойових соколів». Вони брали участь в операції «Буря в пустелі» та вторгненні до Іраку 2003 року, бомбардування Югославії 1999 року, громадянської війни у Сирії, Другої Ліванської війни 2006-го (де Ізраїль протистояв угрупованню «Хезболла»). У протистоянні Греції та Туреччини (обидві країни — члени НАТО, але через конфлікт навколо Північного Кіпру ворогують) F-16 були в обох сторін, і в 2006 році грецький і турецький «Соколи» зіткнулися, взаємно знищивши один одного.
Які країни та які саме F-16 можуть передати Україні
Самі США розглядають таку можливість, проте це може тривати довгий час. Про готовність передати F-16 говорив прем'єр Польщі Матеуш Моравецький. Обговорювати передачу готові й у нідерландському парламенті. З'являлися відомості про можливість відправлення літаків Данією, проте офіційні особи країни про це не висловлювалися. Тому якщо літаки надійдуть, то на сьогодні відправниками можуть бути США, Польща та Нідерланди.
Останні дві країни мають у своєму розпорядженні кілька десятків F-16AM і F-16BM — це дуже старі літаки, вони вироблялися з 1979 року. Однак наприкінці 90-х — на початку нульових ці літаки пройшли так зване MLU (Mid-Life Upgrade — модернізація із продовженням життєвого циклу). Це передбачає капітальний ремонт і вдосконалення бойових можливостей — майже рівня F-16C/D block 52, що був найдосконалішим варіантом літака на межі століть.
Це наймасовіша модифікація F-16, створена на початку дев'яностих (виготовлено понад 830 екземплярів). Основними поліпшеннями вважається просунутий радар, двигун (потужність на 14 % вища, ніж у двигунів перших версій) і дуже широкий спектр озброєнь — фактично літак несе зброю проти цілей у повітрі (залежно від бойового завдання можна брати ракети великої, середньої чи малої дальності, вражаючи цілі на відстані до більш ніж 100 км), на землі (керовані та некеровані бомби, звичайні та протирадарні ракети) та на воді (протикорабельні ракети). Крім цього, F-16 використовує швидкострільну гармату «Вулкан» — ця зброя є на всіх версіях літака.
Загалом літак несе понад 7 т корисного навантаження (боєприпаси і, якщо потрібно, додаткові резервуари для палива), розвиває швидкість понад 2100 км/год (вдвічі швидше за звук) на великій висоті та близько 1500 км/год біля землі. Він може літати на відстані 4200 км, піднімаючись на висоту 18 км.
Саме універсальність версії F-16C block 52 та її аналогів стала причиною, через яку літак протримався у виробництві та на озброєнні майже 30 років — більш сучасні версії block 70/72 почали надходити на озброєння окремих країн лише останніми роками.
Приблизно такі ж літаки має в своєму розпорядженні Польща, її парк представлений версією F-16 block 52+, майже те ж, що модернізовані літаки Нідерландів, але радар дещо кращий, а на фюзеляжі є додаткові паливні баки.
Що стосується США, то країна має у своєму розпорядженні практично всі версії F-16 на озброєнні і на зберіганні — але, найімовірніше, також відправить (якщо рішення буде позитивним) F-16 C/D block 52 або схожі машини. Питання лише, коли саме це станеться.
Скільки коштує один літак? Все залежить від модифікації. Та, що може бути поставлена Україні, — близько 30 млн доларів.
Тимчасом у Росії придумали, що робити з літаками, які неможливо відремонтувати через санкції.
Окрім того, ми розповідали, хто міг пошкодити найдорожчий літак Росії в Мачулищах і чим він особливий.
