Міняють автомат Калашникова на хірургічні інструменти: медицина в Судані — країні, де все ще гірше, ніж у нас

Безпрецедентно жорстока громадянська війна роздирає Судан. Автори Die Zeit шукали рідкісний товар в одній із небагатьох ще діючих клінік: надію. Ось що вони розповіли.

Сезон дощів насправді мав би закінчитися, але дороги в чагарниках досі брудні, а Toyota Land Cruiser кожні кілька кілометрів застрягає в глибоких калюжах. Саме тому ми подорожуємо на тракторах, які сталевими тросами витягують нас із суглинистої сірої багнюки.

Навіть організації з надання допомоги не можуть охопити значні частини Судану. Ось чому ми їдемо з Південного Судану до Кауди, тимчасової окружної столиці Нубійських гір. Ми знімаємо документальний фільм про ситуацію в регіоні Південний Кордофан, де проживає багато внутрішньо переміщених осіб. Наше перше місце призначення: лікарня, якою керує німецька організація допомоги Cap Anamur і була однією з небагатьох клінік у регіоні протягом майже трьох десятиліть. Майже 200 км до лікарні ми їдемо за два дні. Зараз там лікарі та медсестри обслуговують понад 5000 пацієнтів на місяць.

Нубійські гори — рідкісне місце надії в країні, знову розділеній громадянською війною. Судан є ареною одного з найжорстокіших конфліктів у сучасному світі, про який світова спільнота та ЗМІ переважно не помічають. Мільйони людей є біженцями, їм загрожує гострий голод. Сотні тисяч прямують до Нубійських гір, які обіцяють захист.

Лікарня має вигляд села, щоб не стати об’єктом авіаційних нальотів. Фото: Карл Гірсторфер і Лаура Зальм-Райффершайдт

«Світ перевернутий догори дриґом», — постійно повторюють нубійці. Зрештою, їх бомбили десятиліттями: «Антонови» та МіГи суданської армії без розбору викидали свій смертоносний вантаж у гори, тому що нуби не хотіли підкорятися ісламістському диктату центрального уряду в Хартумі. Горді нуби билися, вони шукали захисту в норах у землі та печерах, але ніколи не дозволяли себе підкорити.

Після мирної революції в грудні 2018 року суданська армія вирвала владу у президента Омара аль-Башира через три десятиліття та занурила країну в хаос, але крихкий мир почався на півдні Нубійських гір. Для нас це одне з небагатьох місць у Судані, де ми можемо знімати досить безпечно.

Центральний уряд цікавить лише ресурси, особливо золото

Коли ми підходимо до клініки, вже темно, освітлює місце лише спадаючий місяць і центр Чумацького Шляху на південному заході. Ніч приємно м'яка. Лікарня розташована на одному з пагорбів з рідкою рослинністю, характерних для Нубійських гір. Деякі будівлі побудовані з цегли та гофрованого заліза, інші — у стилі традиційних глинобитних хатин із солом’яними дахами, які називаються кукулями. Згори комплекс покликаний нагадувати село, щоб під час бомбардувань не потрапляти під приціл. Ще тихо, час від часу чути плач немовлят, стукіт каструль і вереск войовничих котів. Аж до наступного дня пацієнти знову чекають на бетонних лавках, щоб їх підлікувати. Інфекційні захворювання, такі як малярія, діарейні захворювання та глистові інвазії, є найпоширенішими діагнозами. Але навіть при недоїданні немовлята повільно відновлюються сили при суворому режимі.

«Ми живемо так десятиліттями», — каже Джозеф Якуб, один із двох хірургів у Нубійських горах і керівник лікарні. Джозеф підібрав нас і супроводжував у нашій поїздці до Кауди. Уряд у Хартумі зацікавлений лише в ресурсах, особливо у великих родовищах золота, які тут існують.

«Війна, завжди тільки війна й бої. Вони хочуть усе для себе та крадуть наші ресурси. Для мене вони злодії», — каже Джозеф.

Джозеф починав у «Cap Anamur» помічником на складі ліків у лікарні. Він був талановитий, хотів рухатися вище і незабаром працював асистентом на операційному столі з іноземними лікарями, які тут допомагали. Він у них навчився: видалення запалених апендиксів або відкриті абсцеси, кесарів розтин, вогнепальні поранення, ампутації… У проміжку Джозеф отримав подальшу медичну освіту в Кенії.

Через два дні після важкої дороги Джозеф знову на операційному столі. На підбитому металевому ліжечку лежить солдат із грижею. У халаті, який вицвів світло-зелений від багатьох прань, Джозеф робить розріз, розмовляючи з 47-річним чоловіком, який бився зі зброєю в руках із 17 років.

Уряд ніколи не будував доріг, шкіл чи лікарень

Жінки чекають біля лікарні, де багато пацієнтів, які страждають від недоїдання. Фото: Гай Петерсон/​AFP/​Getty Images

«Якби я не став хірургом, я би приєднався до SPLA і боровся проти гноблення», — каже Джозеф. Армія визволення Південного Судану (SPLA) воювала проти ісламістського режиму в Хартумі та зрештою створила власну державу Південний Судан. Його наступник, SPLA-N (N означає Північ), продовжує воювати, тому що люди все ще почуваються пригнобленими.

Уряд у Хартумі ніколи не будував доріг, шкіл чи лікарень. Замість цього він намагався підкорити людей за допомогою законів шаріату й «арабізувати» африканське населення за допомогою насильства, хоча релігія тут не є основним джерелом ідентичності. Не рідкість, коли деякі родини у Нубійських горах мусульманські, а інші християнські. Середа — свято, яке нікому не заважає. Джозеф каже, що вони хочуть свободи, безпеки та самовизначення. Ніякого шаріату. Ніяких бомб по цивільних, по школах і лікарнях.

Сьогодні хірург Джозеф передає свої знання наступним поколінням. Одним із його учнів є 42-річний Абдул Азіз Бурма Якуб. Замолоду Абдул Азіз воював у повстанській армії SPLA-N. Він був поранений під час вибуху. Це Джозеф вийняв шрапнель із його плеча. Джозеф досі скаржиться, що прийшов до нього запізно. Рана вже була жахливо інфікована. І з усіх людей цей чоловік, який не доглянув свою рану, хотів обміняти автомат Калашникова на хірургічні інструменти? Джозеф досі хитає головою з цього приводу.

«Я б зрозумів, якби напали на дорослих, але чому на дітей?»

Але Абдул Азіз отримав подальшу медичну освіту і повернувся не як пацієнт, а як допитливий студент.

Разом з Абдулом Азізом ми їдемо до Аль-Хадри — невеликого містечка приблизно за 90 км. 14 березня цього року ВПС Судану розбомбили село. Чому? Це запитання мешканці ставлять собі й сьогодні. Тим паче, що передбачуваною ціллю була сільська школа. Загинули 13 дітей і двоє вчителів.

«Я б зрозумів, якби вони напали на дорослих, але чому на дітей?» — запитує голова Оль-Хадри.

Щось може змінитися відразу

Ми відвідуємо школу разом з Абдулом Азізом. На порослому кущами подвір’ї між двома будинками зяє воронка від бомби. Осколки пробили дірки розміром з обідню тарілку в цегляній стіні одного з класів і, гарячі та гострі, впилися в учнів. Після нападу лише кілька дітей прийшли до школи; багато хто травмований і втратив друзів і однокласників. Ті кілька, хто ще там, зараз вправляються в арифметиці. Учитель пише на дошці цифри — 4, 6, 8 — і учні повинні розділити їх на два.

Після бомбардування трактори та кілька наявних тут автомобілів доставляли поранених до рідкісних лікарень у Нубійських горах. Це зайняло надто багато часу, і деякі діти стікали кров’ю під час подорожі. 14-річний Ахмед потрапив до лікарні Джозефа та Абдула Азіза. Його руку вже не врятувати, її довелося ампутувати. Ми відвідуємо його, тому що Абдул Азіз хоче побачити, як зажила рана. Хлопець сидить на традиційному плетеному ліжку на подвір’ї перед сімейною хатиною разом із братами й сестрами. Абдул Азіз мацає куксу. Він задоволений. Все добре зажило. Ахмед сором'язливо шепоче, що теж колись хоче стати лікарем.

Медсестра переглядає документи пацієнтів у післяпологовій палаті лікарні. Фото: Гай Петерсон/​AFP/​Getty Images

Постачання погане

Медсестра слухає 15-місячного Азіза Хусана, який погано харчується. Фото: Гай Петерсон/​AFP/​Getty Images

За кілька хатин чекає десятирічна Сабрін зі своєю матір’ю-одиначкою. Вона також тижнями перебувала в лікарні, бо осколком пошкодила її ліву ногу вище коліна. Зараз, через місяці, поширилась інфекція, відкрилася ранка на стопі, вся нога опухла. Абдул Азіз стривожений, що її необхідно негайно прооперувати, щоб виявити джерело інфекції, інакше ногу доведеться ампутувати через ризик смертельного сепсису. Але мати не може дозволити собі поїздку до лікарні. Бензин для людей тут непомірно дорогий. Ціна за літр бензину тим часом була десять доларів, а тепер знову впала до шести доларів. Разом із головою села та Абдулом Азізом ми організовуємо транспорт, який доставить Сабрін до клініки найближчими днями.

За двадцять хвилин ходьби від Аль-Хадра розташований табір біженців. Село виділило біженцям трохи землі та допомагає харчами. Пішки переходимо пересохле русло й виходимо на рівнину, що рідко поросла чагарниками. Спека нестерпна. По всій рівнині розкидані погано побудовані хатини, які виділяються з піщаного ландшафту своїми дахами, вкритими білим брезентом. Абдул Азіз розмовляє з Халімою Алі, яка втекла сюди з Хартума. У Хартумі вона, її чоловік і діти тижнями не виходили з дому через бої. У якийсь момент її чоловік все ж наважився це зробити, бо хотів відвідати хвору матір — і був застрелений.

Незабаром після цього 30-річний чоловік утік разом із трьома іншими жінками та їхніми дітьми — пішки, згодом пікапом. Знову і знову вони йшли обхідними шляхами через солдатів-мародерів і зґвалтування. У якийсь момент Халіма та її діти дісталися до Аль-Хадра, де родина має своє коріння. У минулому цілі покоління залишали Нубійські гори, тому що тут була війна, а на півночі мир. Сьогодні все навпаки.

Ціна на пшоно за два роки зросла в дев'ять разів

Але пропозиція погана: як ви можете доставити товари допомоги мільйонам людей, яким загрожує голод, коли єдиний безпечний доступ з півдня — лише трактор? До початку війни продукти з півночі надходили до Нубійських гір. Тепер цей маршрут перекрито, і гуманітарні організації, які працюють у регіоні, такі як Cap Anamur і Samaritan Purse, змушені імпортувати ліки та продукти харчування з Південного Судану.

Трактори грузнуть у багнюці до кабіни водія, пропечені полуденною спекою в тверду кірку багнюки. Деякі водії таборують біля своїх машин цілими днями. Мізерні запаси з повітря — поки що лише крапля в морі. Скидання їжі з літаків уже кілька днів відбувається над Західним Джебелем — одним із найбільш постраждалих від голоду регіонів. Почувши гуркіт гвинтів, деякі нуби все ще нервово підстрибують. Адже саме ці «Антонови» донедавна скидали бомби.

На полях навколо Аль-Хадри є сорго. Цілий день працюють млини, щоб перемолоти пшоно на борошно. Торік нашестя сарани призвело до скорочення врожаю. Хоча цей рік обіцяє гарний урожай, наплив біженців змусив людей рано почати жнива. Ціни відображають нестабільну ситуацію: якщо два роки тому 50-кілограмовий мішок сорго коштував 20 доларів, то зараз ціна зросла в дев’ять разів — до 180 доларів. Для більшості сімей це більше місячної зарплати. Голод, як показує кожен ринок тут, — це не просто брак їжі, а радше той факт, що їжа для багатьох людей непомірно дорога.

Більше новин читайте на GreenPost.