Ліс на дні моря. Арал: історія однієї екотрансформації (ФОТО)

Висохлий Арал увійшов до історії як безпрецедентна екокатастрофа. Нині на дні моря створюють нову екосистему. Про посадку саксаулу в Аралкумі — можливо, наймолодшій пустелі світу — у репортажі Deutsche Welle.

Під час розливу Аральське море вдиралося до міста.

«Коли приплив, по всій вулиці — вода. Асфальту не було, всі будинки були на палях», — каже 64-річний житель Аральська Маді Жасекенов.

Дитиною він ходив під дерев'яними палями і думав, що над головою в нього — цілий світ.

«Вода — до пояса, так прохолодно, цікаво», — згадує чоловік.

Кораблі тяглися до порту, кидали якір біля 100-метрового плоту-причалу. Під німецьким краном на баржі зсипали борошно. З трюмів вивантажували бавовну, рибу — величезних судаків, крутобоких сазанів, а також солодощі, печиво.

Аральськ — адміністративний центр з 36 тис. мешканців на півдні Казахстану. У радянські роки це — один із найжвавіших у країні рибальських портів. Близько 13 % всього улову у внутрішніх водоймах СРСР припадало на Арал.

У 1970-х роках море почало відступати. Спочатку — непомітно, потім — дедалі швидше. Стік Амудар'ї та Сирдар'ї, що живили його, в промислових масштабах відводився на зрошення бавовняних полів і рисових заливних ділянок — чеків. З 1960-х по 1980-і роки об’єм води, що надходила в Арал, впав з 43 до 17 км³.

«Радянська влада рукотворно, сама, свідомо знищила море», — зітхає Жасекенов. За його спиною — колишня гавань із кістяками старих човнів, під ногами — рівна забетонована «Алея рибалок». Чоловік розповідає про долю суден, які тут «теж відходили».

«Коли все висохло, опинились на березі. Люди сподівалися, що вода повернеться. Охороняли кораблі. Але скільки можна охороняти? Два роки, три роки. Потім розпиляли на брухт», — говорить він.

Четверте у світі за величиною озеро-море стрімко зникало. До 1989 р. воно розпалося на північний (Малий) і південний (Великий) Арал.

До колишніх рибальських міст, на кшталт Аральська, почали приходити піщані бурі. Високе дно моря перетворилося на одну з наймолодших пустель у світі — Аралкум.

У радянські роки Аральськ ще намагалися утримувати на плаву — завод «Аралрибпром» везли на переробку морепродукти з Тихого океану. Але з розпадом СРСР ситуація стала стрімко, неконтрольовано погіршуватися. Багато хто виїхав через безробіття. Сіль і піщаний пил призвели до зростання хвороб: анемій, туберкульозу, раку. За регіоном надовго закріпився імідж зони екологічного лиха.

«Оаза» у пустелі

Аралкум не схожий на звичайну пустелю. Під ногами хрумтять різнокольорові черепашки, закипають рожевою піною кущі клімакоптери (Риб'яче око). На щільній глинистій кірці проступають білуваті соляні розводи. Навколо — на десятки кілометрів ні душі, тільки ховрахи-пісковики охристими пірамідками вростають у горизонт.

До найближчого житла, невеликого рибальського селища Каратерен — кілометрів 50. До того, як Арал пішов із цих місць, тут, на 16- метровій глибині, плавали щуки, водилися коропи.

«Ми створювали 30 "плотів". "Плоти" — невеликі зелені "острівці" — розкидані на площі 500 га», — каже експерт Марія Задніпровська. З 2021 року вона працює на осушеному дні моря.

Кожен такий «пліт» засаджений рівними рядами саксаулу — присадистих кущів із вигнутими гілками. На ділянці «Оаза» – близько 200 тис. саджанців. Дорослий саксаул може утримувати корінням, що йде на 10-11 м у глибину, до 4 т піску.

Сліди солі з дна Аральського моря знаходять у Антарктиді. Перенесені на сотні кілометрів піщинки прискорюють танення льодовиків у горах Тянь-Шаню.

«У саксаулових посадках значно знижується сила вітру. Там починають рости трави-солероси, створюватись своя екосистема», — пояснює Задніпровська.

Територія Казахстану – на 99 % посушливі землі. Через опустелювання економіка країни щороку завдає збитків у 6,2 млрд доларів (5,8 млрд євро).

Насіння саксаула — легке, летке. Вітер легко переносить їх на великі відстані. Окремі зелені «острівці» з часом зростаються між собою. Там, де раніше було море, з'являється ліс, точніше — великі саксаулові пустки.

«Зелена» дипломатія

Озеленення Аралу — багато в чому унікальне завдання.

«І Китай, і Монголія, й африканські країни ведуть роботу з посадок у пустелях. Але тут це робиться на солончаках», — каже Зауреш Алімбетова, голова громадського об'єднання «Арал Оаза». Подібним не займається практично ніхто у світі, додає вона.

Алімбетова багато років очолювала Барсакельмеський природний заповідник, працювала у Міжнародному фонді порятунку Арала.

За її словами, існує всього кілька місць, які за своїми екологічними умовами можна порівняти з Аралом. Одне з них — озеро Урмія в Ірані. За останні два десятиліття його площа скоротилася майже на 90 %. На знімках із космосу видно: у 2016 році через водорості та бактерії води вмираючої Урмії забарвилися у криваво-червоний колір.

Інший приклад — Велике Солоне озеро в американському штаті Юта. До кінця 2022 року воно втратило 73 % свого об’єму.

Екологи впевнені: створення зеленої екосистеми на дні колишнього моря — досвід, який може бути застосований і за межами Центральної Азії.

У цьому Арал переживає не лише природну трансформацію. В останні роки йдеться і про новий підхід до довкілля, спробу подолати дистопічний диктат радянського минулого. 2021 року Генасамблея ООН назвала Приаралля «зоною екологічних інновацій».

Казахстан, що просуває «зелений» порядок денний, активно використовує його для залучення іноземних інвесторів. Над проектами з «екоскладовою» працює ціла низка міжнародних організацій.

Три роки тому Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) дало старт «Оазі». Німецьке товариство з міжнародної співпраці (GIZ) склало екокартки осушеного дна, оцінивши ризики з урахуванням очікуваних змін клімату.

Японія в рамках програми «Коріння трави» посадила «зелені пояси» у пустелі. Китай, який просуває в регіоні концепцію «Новий Шовковий шлях», планує спільний із Казахстаном екоцентр.

«Китайці знають, як зробити посадки економічно вигідними. Вони у себе в пустелі Такла-Макан вирощують лікувальні рослини, біодобавки», — каже Марія Задніпровська.

Світовий банк, своєю чергою, реалізує багатоетапний проект, у рамках якого у 2005 році збудував Кокаральську греблю.

На гребені мрії

Нагорі, біля гребеня греблі — сильний вітер. Він колише болотяні трави, кидає сіро-сталеву бриж на води Малого Арала. Їхній рівень має триматися на 42 м — але зберігати його досить складно через маловоддя, пояснює Зауреш Алімбетова.

По другий бік греблі — брудне, замулене дно Великого Арала, що пересихає. Сюди за потреби повинні скидати надлишки води, щоб уникнути прориву.

Після завершення будівництва здавалося: Малий Арал повертається. До Аральська йому залишалося близько 17 км. Але останнім часом екологи знову забили на сполох — води із Сирдар'ї, схоже, не вистачає.

Попереду — друга фаза проекту. Реалізувати її можна, або наростивши греблю до 48 м, або перегородивши затоку Саришаганак і створивши підвідний канал. Противники та прихильники є як в одного, так і в іншого рішення.

«Ми його побудуємо, навіть забетонуємо... Але випаровування все одно буде — сонце спекотне», — каже Куралай Яхієва з громадського фонду «Водне партнерство Казахстану». Вона сумнівається, що канал вдасться достатньо заповнити. Ще одна проблема, за словами Яхієвої, — споруду «заб'є пісок», який нанесе з осушеного дна.

Віце-міністр водних ресурсів Болат Бекніяз, навпаки, налаштований оптимістично. «Розширення дельти (Сирдар'ї. — Ред. DW) на північ — повторення природного явища. Є шляхи міграції цієї води. Ухили є, течія не повинна давати можливість замулюватися», — вважає він.

Остаточної визначеності, втім, поки що немає: ведуться держекспертизи. Від подальших рішень залежить розвиток місцевої екосистеми. Поки що мрія про повернення моря до Аральська офіційно не зірвалася в утопію.

Саксаул, Муйнак & Rock'n'Roll

У роки, коли Аральськ ще був портовим містом, із нього можна було допливти в Муйнак. Сьогодні їх поділяють кілометри й кілометри солончаків.

Муйнак — невелике місто-тридцятитисячник в узбецькій суверенній республіці

Каракалпакстан. Після приходу до влади Шавката Мірзієєва ставку тут зробили на туризм. Гостьові будинки і нещодавно збудовані готелі (здебільшого порожні) сусідять із побіленими одноповерховими мазанками за очеретяними парканами.

Одне з небагатьох нагадувань про море — дев'ять кораблів за крученою огорожею колишньої набережної. Ще три іржавіють на відстані. Виглядають вони, як викинуті на берег залізні кити. На кормі — написи у стилі Peace, Love & Rock'n'Roll.

Біля схожого корабля — щоправда, у Казахстані — знімала свій кліп Louder than Words легендарна Pink Floyd. У проржавілі дірки рульових рубок видно джинсове небо та зелені — з кислотною жовтинкою дозрілих плодів — кущі саксаулу.

Росте тут досить бадьоро. Причина — частково менша, ніж біля казахстанського Каратерена, солоність ґрунтів.

«Коли я приїхав 1982 року до Муйнаку, вода від нього пішла на 20 км», — каже професор НДІ лісового господарства Зіновій Новицький.

Тоді він тільки починав займатися лісомеліорацією.

«Це був новий напрямок. Досвіду ні в кого не було. Мене та лаборанта закидали на осушене дно. Ми там викопали яму, накидали гілок саксаулових і в цій ямі жили», — згадує Новицький.

2018 року в Узбекистані запустили масову кампанію з лісопосадок. Техніку та співробітників виділив МНС.

«У нашому розпорядженні — два батальйони, 1500 військових», — каже Новицький. На саксаульну «ниву» кинули трактори, чотири літаки і навіть дельтаплани — для аеропосіву.

«У нас переважно роботи виконуються держлісгоспами», —пояснює Вадим Соколов, очільник агентства МФСА, що займається Аралом в Узбекистані. Він говорить, що дюни «через вітер весь час рухаються». Доводиться робити очеретяні сітки — для захисту від барханів.

Але це дуже трудомістко, тому на великих площах створюють спеціальні борозни. За зиму в них накопичується пісок, і перші кілька років така «подушка» рятує коріння від високої солоності.

Роботи ведуться одразу у кількох районах. За словами Соколова, одна з баз — неподалік острова Лазарєва. Від нього до казахстанського Барсакельмеса, де планується екокоридор, прямою — трохи менше 200 км.

«У нас два завдання: продовжимо посадки чагарників і підбиратимемо трав'яні культури для пасовищ», — каже Соколов.

Можливо, колись узбецька та казахська саксаульні пустирі, розростаючись, зустрінуться на висохлому дні моря, що сьогодні розділяє Муйнак і Аральськ.

Більше новин читайте на GreenPost.