Армія РФ зазнає помітних втрат через пияцтво — чого не розуміє британська розвідка
Пияцтво посідає значне місце у структурі небойових втрат російської армії, проте солдати отримують алкоголь легально.
Російські солдати п'ють горілку, Білорусь, 1941 рік
Міністерство оборони Великої Британії опублікувало розвідувальне зведення, в якому з посиланням на російські джерела розповіло про «надзвичайно велику» кількість інцидентів, злочинів і смертей, пов'язаних із вживанням алкоголю військовослужбовцями РФ. Якщо вірити цим відомостям, то пияцтво посідає значне місце у структурі небойових втрат російської армії. На думку британців, командири ЗС РФ повинні розуміти, що спиртне погано впливає на боєздатність, але змушені миритися з цим явищем, оскільки зловживання алкоголем поширене в російському суспільстві і розглядається як невід'ємна частина життя військових — навіть у бойових умовах. Щоб зрозуміти, у чому має рацію британська розвідка, а в яких висновках помиляється, у «Дзеркалі» вивчили непросту історію взаємовідносин російської армії з алкоголем.
До XX століття
Вплив алкоголю на військову історію Великого князівства Московського простежується щонайменше з другої половини XIV століття. У 1377 кілька московських полків вийшли назустріч золотоординському війську Араб-шаха і стали табором на березі річки П'яна в нинішній Нижегородській області. Тут московські воєводи отримали звістку про те, що ординська армія ще дуже далеко, і вирішили дати собі відпочинок: «почавши лови за звірами і птахами творити, і потіхи діюче, не маючи жодного сумніву». Приклад командирів наслідували і рядові воїни, які звалили на вози зброю і почали пиячити.
Тим часом місцеві мордовські князі таємними стежками вивели армію Золотої Орди на московський табір. Ординці стрімко атакували московитів, які весело бавили час. Неготові до бою воїни намагалися знайти порятунок на іншому березі річки, але багато з них, включаючи князя Івана Дмитровича, який командував військом, потонули. Після розгрому московського війська ординці розорили Нижегородське та Рязанське князівства. Сама ж битва в літописі була відзначена каламбуром: «Справді за П'яною п'яні».
Через 66 років, у 1433, під час боротьби за московський престол між нащадками Дмитра Донського на берегах річки Клязьми зійшлися два війська. Однією з армій командував 18-річний московський князь Василь II, згодом прозваний Темним, другою його дядько, князь звенигородський і галицький Юрій Дмитрович.
Бій закінчився перемогою Юрія Дмитровича — зокрема через те, що московське військо з'явилося на полі бою п'яним після багатоденного весілля князя Василя. За словами літописця, «а від москвич не було ніякої допомоги, бо багато п'яні від них, а й з собою мед везяху, що пити ще».
Попри очевидні проблеми, пов'язані зі зловживанням алкоголем, «зелений змій» міцно не тільки вкоренився у феодальних загонах Московської держави, а й проник у перше його постійне військо XVI—XVII століть — стрілецьке. Хоча формально пияцтво серед стрільців заборонялося, алкоголь («вино хлібне», тобто самогон, виготовлений із зерна) входив у стрілецьку «кормову платню». Наприклад, у 1676 році для походу з Москви на Київ було наказано видати 327 літрів «хлібного вина» на 2139 стрільців — приблизно по 150 г на людину. Особливі горілчані «виплати» належали стрільцям-пушкарям «за гарматну стрільбу». У серпні того ж 1676 року 46 гармат отримали за це відро горілки — тобто приблизно по 200 г на людину.
Крім того, алкоголь використовувався і як мотивація для стрільців у бойовій обстановці. Шотландський офіцер Патрік Гордон, який перебував на московській службі в 1661—1699 роках, розповідав, як при обороні Чигирина від турецьких військ у 1678 році переконував стрільців брати участь у вилазках, обіцяючи їм звільнення від всіляких обов'язків, гроші, товари (мішки з шерстю) і «досить горілки на додачу».
Алкогольні напої були настільки популярними у стрільців, що в ході стрілецького бунту 1682 царівна Софія змогла переманити з їх допомогою повсталих на свій бік. Бунтівні солдати отримали від неї по цебру пива і мірі медовухи на кожен десяток (приблизно по 2,4 л пива та 2,6 л медовухи на людину). Після цього вони «і думати перестали» про колишні свої задуми, «та побігли кожний десяток зі своїми цебром, та перепилися п'яні». П'яні стрільці залишили своїх недавніх союзників-старообрядців і принесли царівні Софії свої «повинні».
Московська влада зробила певні висновки із цих подій. Хоча п'яні стрільці «покаялися», стрілецькі полки, що найактивніше брали участь у повстанні, були вислані з Москви до Києва, Чернігова, Брянська, Смоленська, Великих Лук, Пскова, Астрахані й інших прикордонних міст. Серед причин переведення називалось і пияцтво: «у тих полкех ті <...> стрільці бути негідні, тому що вони п'яниці, і зернярі, і всякій злої справі великі завотники, і розколники, і в непевні часи були вбивці та грабіжники». Замість «убивць і грабіжників» у московський гарнізон були викликані стрілецькі полки, які не заплямували себе заколотом, зокрема з Києва, Батурина та Переяславля.
Перша світова війна
Як і в Московській державі, у Російській імперії ставлення до вживання алкоголю на військовій службі було двояким. З одного боку, влада розуміла, що пияцтво згубно впливає на дисципліну у військах і їхню боєздатність. Щоб обмежити його розклад, із січня 1903 року нижні чини (тобто солдати й унтер-офіцери) позбавлялися навіть права купувати вино і спирт у казенних винних крамницях без дозволу у вигляді записки з печаткою від свого командира роти. А «Пам'ятка російського солдата» говорила, що «повна тверезість для солдата — одна з великих цілей, до якої він має прагнути».
З іншого боку, алкоголь часто вважався мотивуючим, заохочувальним засобом — і до 1909 нижні чини отримували «казенні винні порції» безкоштовно, коли перебували в польових умовах (тобто поза пунктами постійної дислокації). Для цього кожен солдат у поході носив при собі спеціальну мідну чи алюмінієву чарку.
До практики видачі алкоголю солдатам росіяни регулярно поверталися під час бойових дій. Наприклад, 1812 року імператор Олександр I розпорядився видавати нижнім чинам по чотири чарки (приблизно 0,5 л) горілки на тиждень, а під час Кримської війни 1853-1856 років солдати отримували по дві-три чарки горілки на тиждень. Деякі частини отримували горілку постійно, незалежно від участі у бойових діях. Наприклад, у військах, розквартованих у губерніях Царства Польського (частини Польщі, що потрапила після Наполеонівських воєн до складу Російської імперії), солдати й у мирний час отримували по 156 чарок (близько 19 л) горілки на рік.
У результаті армія перетворилася на своєрідний інститут алкоголізації молодих чоловіків: часто юні солдати починали пити горілку лише з остраху «впустити» себе в очах старших товаришів, які до неї звикли.
У грудні 1909 року було затверджено клопотання військово-медичних органів про відміну мирного часу видачі горілки нижнім чинам, замінивши останню легким виноградним вином або пивом. За даними опитувань, таке рішення підтримували понад 80 % офіцерів. Обмеження торкнулися їх самих. Напередодні Першої світової війни поява офіцера у нетверезому вигляді перед підлеглими вважалася тяжкою провиною, в окремих випадках за це могли звільнити зі служби. В офіцерських зборах заборонялося продавати спиртні напої поза встановленими годинами, а також відпускати їх офіцерам у кредит.
Але цих заходів було недостатньо для того, щоб подолати питні традиції, що склалися протягом багатьох поколінь. Із початком Першої світової війни в армії Російської імперії було оголошено «сухий закон» із повною та «найсуворішою» забороною вживання спиртних напоїв. Практично відразу після цього натовп солдатів атакував сотні питних закладів по всій країні.
Незважаючи на жорсткі заборонні заходи, пияцтво стало постійним супутником Російської імператорської армії в цій війні. І молодші чини, й офіцери пили в тилу та на передовій, в окопах під обстрілом і на відпочинку. У хід йшли вино та горілка, а якщо вони закінчувалися, то через полкового лікаря чи ветеринара добувався чистий медичний спирт. Успіхом вважалося добути трофейний алкоголь — часом, знайшовши його, солдати напивалися до повного безпам'ятства. Для боротьби із цими явищами командирам доводилося йти на непопулярні заходи. Наприклад, 9 серпня 1914 року після заняття російськими частинами німецького міста Ширвіндта (зараз селище Кутузово в Калінінградській області) офіцери наказали нижнім чинам розбити всі знайдені у місті пляшки з вином.
Коли в полі зору російських солдатів не виявлялося нормального алкоголю, у хід ішов сурогатний. Наприкінці 1914 року у наказі Головнокомандувача арміями Північно-Західного фронту вказувалося, що нижні чини через брак кращого використовували одеколон, денатурати і перегнану політуру (спиртовмісну рідину для оздоблювальних робіт по дереву). Подібна практика призводила до масових випадків отруєнь і смертей.
Усі описані вище неординарні події належать до 1914-го — першого року війни. Негативний вплив забороненого алкоголю на боєздатність частин російської армії, що намітився в цей час, із часом лише зростав.
Навесні 1915 року стався «набіг» Окремого морського батальйону на Мемель (зараз Клайпеда). Підрозділ, охоплений пияцтвом, чинив безчинства ще під час руху на фронт із Петрограда, а при вступі до німецького міста відкрито перейшов до мародерства і грабежів городян.
Навесні 1916 року зростання випадків пияцтва в російській армії було приурочено до Великодня: солдати почали пиячити, коли настало розговіння. Втім, закінчення релігійного свята не зупинило їх — тепер винні підвали у зайнятих містах «освоювалися» вже під приводом святкування 1 травня. Влітку 1916 року 127-й піхотний полк брав участь у форсуванні річки Прут на Буковині. Переправу було зірвано через те, що на шляху частини опинився винний склад — і виконанню бойового завдання полк віддав перевагу горілці.
У 1917 році пияцтво стало звичайним не тільки в солдатському й унтер-офіцерському середовищі. Офіцерські обіди часто перетворювалися на банальні пиятики. До мертвого стану могли напиватися цілі бригади (з'єднання чисельністю 3-5 тисяч осіб). У цей час боєздатність російських військ знизилася до рівня, що полки могли самовільно йти з позицій чи відмовлятися від наступу.
Друга світова війна
У міжвоєнний період вживання алкоголю у Червоній армії не заохочувалося. Пияцтво вважалося нетерпимою тяжкою провиною, формою морального розкладання, через яке червоних командирів у 30-ті роки тисячами звільняли з лав збройних сил.
Ситуація змінилася із початком Другої світової війни. 30 листопада 1939 року Червона армія напала на Фінляндію, але загрузла у міцній обороні фінів. У січні 1940 року народний комісар оборони СРСР Климент Ворошилов звернувся до Йосипа Сталіна з пропозицією через важкі погодні умови видавати бійцям і командирам на додаток до пайку, що існував, по 100 г горілки і 50 г сала. Сталін погодився — при цьому танкістам норму видачі горілки подвоїли, а льотчикам як еліті Червоної армії вирішили видавати по 100 г коньяку.
Після нападу Німеччини на СРСР у червні 1941 року радянська влада знову повернулася до старої царської практики. Причому погода цього разу була ні до чого — горілку червоноармійці отримали вже на початку осені. 22 серпня 1941 року Йосип Сталін встановив з 1 вересня щодня видавати по 100 г 40-градусної горілки червоноармійцям і командирам передових частин діючої армії. Така доза відповідає 40 г чистого спирту. Зазначимо, що за сучасними уявленнями вживання 30-50 г спирту у складі різних алкогольних напоїв вважається зловживанням алкоголем, якщо відбувається хоча б п'ять разів протягом місяця. А систематичне зловживання призводить до розвитку алкоголізму.
У ході війни алкоголь у Червоній армії використовувався як стимул і своєрідне заохочення. Це видно з наказу Державного комітету оборони від 11 травня 1942 року. Він передбачав, що щоденна видача горілки збережеться лише для військовослужбовців частин передової лінії, які мають успіхи у бойових діях. Для таких солдатів і офіцерів норма видачі горілки збільшувалася до 200 г на день. Усім іншим (тобто тим, хто не відзначилися) військовослужбовцям передової лінії 100 г горілки наказувалося видавати тільки у свята.
Порядок видачі міцного алкоголю червоноармійцям неодноразово змінювався. У червні 1942 року Сталін визначив, що щодня на 100 г горілки могли розраховувати військовослужбовці наступаючих частин, і такий порядок протримався до листопада. З цього місяця 100 г горілки належало частинам, які безпосередньо ведуть бойові дії — зокрема в обороні. Солдати та офіцери, які перебували в тилу, але неподалік лінії фронту, отримували по 50 г. В особливому становищі виявилися червоноармійці Закавказького фронту: для них замість 100 г горілки видавалося 200 г кріпленого або 300 г столового вина. Норми вино-горілчаного постачання супроводжувалися лімітами витрати алкоголю на фронтах. Наприклад, Західний фронт міг витрачати 980 тис. л горілки на місяць, а Сталінградський — 407 тис.
Влітку 1943 правила знову змінилися: на щоденні 100 г знову могли претендувати тільки бійці, які брали участь у наступі. Решті треба було чекати свят. Але восени коло солдатів і командирів, які отримують горілку, знову було розширено — цього разу через холоди. У холодну пору року 100 г горілки на людину за добу мали отримувати безпосередні учасники бойових дій, а 50 г — підрозділи в полковому та дивізійному резерві, а також поранені. Після цього до кінця війни армія двічі на рік переводилася на літній і зимовий розклад споживання алкоголю.
За кілька років війни багато солдатів звикли до постійного вживання спиртного та погано зносили періоди, коли залишалися без нього. Як згадував ветеран Анатолій Пашукевич, екіпажі радянських самохідних артилерійських установок вигадали, як боротися з відсутністю горілки на відпочинку — тобто коли їхній підрозділ не мав отримувати алкоголь. Вони зливали бензиново-спиртову суміш із баків своїх бойових машин (спирт додавався у паливо, щоб полегшити запуск двигунів на холоді). Відро суміші підпалювалось і горіло, поки вогонь мав червоний колір — самохідники вважали, що це вигоряє бензин. Коли колір вогню змінювався на синій, вважалося, що полум'я дійшло до спирту. Після цього його гасили та розбавляли варенням із підвалів кинутих німецьких будинків («рецепт» відноситься до завершального етапу війни).
«І ось ми беремо піввідра варення, наливаємо туди спирту — розбовтав-розбовтав і готово. Взяв, випив чарочку та відрижка бензинчиком. Ось такий лікер! Щойно десь стали, одразу виганяємо собі відро. Розлили по посуду, випили. Тут же кабанчика пристрелили — тобі сало, м'ясо», — розповідав ветеран.
У бойових умовах схильність до алкоголю, зрозуміло, призводила до неприємних ситуацій. Наприклад, у лютому 1945 року в ході Нижньо-Сілезької наступальної операції відзначено випадок, коли артилеристи якоїсь із частин 6-ї армії вирушили на пошуки спиртного. Ймовірно, захід закінчився успішно — офіцери, які виявили кинуті без охорони зброї й автомобілі, не змогли знайти жодну людину зі складу їх розрахунків.
Зрозуміло, п'яний солдат не може бути добрим солдатом.
«Узагалі видавали їх лише перед атакою. Старшина йшов траншеєю з відром і кухлем, і ті, хто хотів, наливали собі. Ті, хто був старший і досвідченіший, відмовлялися. Молоді та необстріляні пили. Вони насамперед і гинули. "Старі" знали, що від горілки добра чекати не доводиться», — так описував практику вживання алкоголю в бойових умовах режисер Петро Тодоровський, котрий воював у складі 1-го Білоруського фронту.
Розкопки на місці братської могили радянських солдатів, які загинули в боях під Ржевом. Фото: Michał Siergiejevicz, CC BY 2.0, commons.wikimedia.org
Проте алкоголь масово видавався військовослужбовцям Червоної армії майже від початку німецького вторгнення і до кінця війни.
До речі, після першого раунду російсько-української війни й анексії Криму у 2014 році у російських збройних силах знову почала поширюватися практика узаконеного вживання алкоголю. До цього його єдиними легальними споживачами були моряки-підводники, які отримували сухе вино в далеких морських походах. А з 2015 року вино стали отримувати всі російські військові моряки, які виходять із бази на військових кораблях на термін понад 6 годин. Матросам-строковикам належить 50 г вина на добу, а офіцерам і контрактникам — 75 г.
У чому мають і в чому не мають рації британські розвідники
Коли британці говорять про те, що зловживання алкоголем поширене серед російських військових, які беруть участь у вторгненні в Україну, — вони з великою ймовірністю не помиляються. І рівень російських втрат, пов'язаних із пияцтвом, справді може виявитися значним.
Інше питання, наскільки регулярне пияцтво турбує російських командирів і змушує їх миритися з таким станом речей. Приклади вище підтверджують, що фактично пияцтво для російської армії стало давньою історичною традицією. Недоліки, які алкоголь несе для дисципліни та боєздатності військ, дивним чином в очах російських воєначальників можуть переважувати плюси.
Людина, яка прийняла 100-200 г «для хоробрості», має вже зовсім інший рівень критичного мислення. І її набагато простіше відправити, наприклад, у самогубну атаку. Багато в чому саме тому регулярне вживання алкоголю в російській армії не тільки не викорінюється, а іноді — за потребою — перекладається на цілком законні рейки. Логічно припустити, що зараз ситуація навряд чи сильно відрізняється.
Також ми розповідали про «побічні ефекти» війни: у Росії різко зросла захворюваність на венеричні хвороби.
