Розвінчаний екоактивіст
Вакцинувався — зрадник, летів літаком — забруднювач, зайшов у супермаркет — консюмерист, заговорив за клімат — екофашист, перекопав лопатою грядку — а ти точно пермакультурщик, сходив на каву — чому не у скляній тарі, купив взуття — чому шкіряне, приніс продукти — чому не в судочках. Ні, я не проти, все вірно. Екоактивізм — це завжди некомфортно. І ця країна не для слабких, я б сказав — країна для ідеально сильних перфекціоністів.
Це там десь в Іспанії-Данії можна поїхати розслаблено з екопоселення в супермаркет, накупити біопродуктів в упаковках і спокійно це все споживати на спільній кухні. Посмажити сало на спільній пательні, готуючи традиційні страви і глузуючи з веганів разом із веганами, запити все місцевим магазинним вином. Спалити тону свічок. А потім так само шумно та жваво поїхати юрбою на центральну площу столиці на кліматичний протест.
Наші екоактивісти вони ж зовсім не такі. Вони радикально суворі та непримиримі індивідуалісти, такі, що навіть у дзеркало собі не посміхаються.
Все має бути лише ідеально еко, веган-органік і хендмейд, у крайньому випадку — фейртрейд. Через солом’яну трубочку.
А як уже екопоселення, то харчуються лише їжею доколумбовоі епохи із глиняних тарілок дерев’яними ложками. Амарантову кашу запивають хвойним квасом, по бороді тече, за вишивану конопляну сорочку затікає.
І звичайно ж жодного пластику, адже мій пластик, як каже Верасень, як тільки потрапляє у сміття, вмить опиняється на березі океану в Індонезії.
Лиш не знаю, як з упаковками від тих айфонів, якими ми все то стрімимо щодня у свої профілі в інстаграмі. Мабуть, все йде на переробку в Нідерланди, де одразу роблять нові Fairphone четвертої версії.
Дивний, дивний цей наш екосвіт. Підтримки мало, зате повно критики. Із жартами взагалі геть складно, краще десять разів подумати, що там сказати. Щоб хранителі образу ідеального екоактивіста тебе не захейтили. Хоча звісно в реальному світі, маємо, що маємо…
Декілька днів назад до нас звернулись учасники на Зелену школу та запропонували спонсорство. Це сталося вперше, мабуть, за останні п’ять років. Було так несподівано, що ми навіть не знали чого від них просити.
З’їзди екопоселень ми робимо вже третій рік, поки зі спонсорством ще ніхто не звертався. Зате суттєво допомогли гранти з датського фонду. Завдяки знову ж таки активності наших колег із датських екопоселень. Скільки вкладено ресурсів, витримки та часу, щоб хоч щось зарухалось — взагалі мовчу.
Інколи я прошу донейти та добрі люди скидають їх мені на карту. Я не звітую на що конкретно вони пішли, але це однозначно на організацію якихось подій, як не в Україні, то на представлення екоспільнот за її межами.
Мені ніхто за це не доплачує, а дехто навіть вважає, навіщо взагалі то все.
І ще я точно знаю, що активістів у нас не так багато, як може здаватись. Я регулярно запрошую спікерів і частина з них повторюється. Знаєте чому? Бо інших немає.
Але це зовсім не одна дружня спільнота. Я знаю історії цих людей і багато хто з них вже не раз вигорів від цієї боротьби. Стали заручниками власного екоідеалу. Порушені сім’ї, фінансова криза, нестача грошей, і традиційне суспільство. Якому взагалі начхати на все, що за межами їх священних квартир. Окрім того, коли заміж, коли діти, де твій чоловік швендяє по європах?
Ця жменька активістів намагається робити зміни у країні, яка насправді зовсім не дозріла до екологічних реформ. Із часів Чорнобиля їм достатньо просто рецепту в аптеці, щоб оце в грудях не душило та путівку кудись у санаторій.
Активісти влаштовують екологічні марші, за права та гендерну рівність. Марші, які треба охороняти від усіх решти, бо вони випереджають події років на п’ять.
Все настільки сире та свіже, що в очах початківців має бути максимально ідеальним. Максимально етичним і екологічним. Як на картинках.
І тут я зі своїм неідеальним екопросвітництвом, сміття не сортую, на землю не з’їхав, амарант квасом не запиваю. Як же тепер не розп’яти мене на найближчій смереці.
Так, я неідеальний, і експерт такий собі, і спікер теж. Оце придумали мені роль еконадихуватора, а що за межами — то вже не моє.
Темою мого виступу цього разу на лекторії буде глибинна адаптація в часи екологічного колапсу.
Мені подобається термін адаптивність, є в ньому щось зрозуміліше за сталість і стійкість. І нам цього навичку дуже бракує.
Знаєте, все пізнається у порівнянні. Я думаю, активістів у нас не більше 0,01 %, а, може, і цього нема. Жменька людей, які практично не змінюються. І ось вони між собою на своїх ідеалах постійно конфліктують. А сортується переробляється того сміття, що ми всі генеруємо і того менше. Ми споживаємо все більше, але зовсім мізер порівняно з іншими країнами. Попри весь нас екоцентризм, в розумінні інших, ми біла пляма десь на відшибі Східної Європи, поміж Росією та Росією, де колись вибухнув Чорнобиль і багато корупції. Про нас узагалі мало що відомо навіть нашим близьким сусідам.
Зараз з усіма нашими викидами взагалі не ми світова загроза та ніяк на це не впливаємо, проте летимо разом з усіма через той консюмеризм на всіх парах у велику бетонну стіну кліматичного колапсу. І дорогою, схоже, готові ще когось загризти, або хоча б покусати.
І єдиний вихід який я бачу для себе — це прийняття й адаптивність. Просвітництво та створення свідомих мікроспільнот, здатних витримувати цю турбулентність.
Я думаю, перфекціонізм нас навряд чи врятує, коли неідеальність — на кожному кроці та жодних нервів на це не стане.
То що, вже не сортувати?
Ми живемо у країні простих рішень. Людям треба сказати просто: живеш у місті — сортуй сміття; виїхав за місто — будуй хату, роби дітей, рятуй білу слов’янську расу від вимирання.
Та я б радив просто сповільнюватись і спостерігати більше, ніж щось робити. Якщо ваше кредо — не війна всіх проти всіх.
Бо я, наприклад, зовсім не готовий до війни. І, як казав геніальний Черчилль, поганий мир буде значно кращий. Але кому як, звісно.
Якщо ви не проти, я писатиму і далі все як є, а не як мало би бути в чиємусь ідеальному світі. І якщо більше нема кому, то нехай буду я тим розвінчаним неідеальним екоактивістом.
Приходьте на наш еколекторій, поговоримо з вами про світ без прикрас, який ми застанемо ще за нашого життя.
