Як Німеччина вирішує проблему зі сміттям і що з цього досвіду корисно для України

Обговорення будь-якої проблеми завжди породжує два питання: що робити і хто винен. І проблема збереження навколишнього середовища — яскраве тому підтвердження. Але оскільки я вже давно живу за кордоном, то не вважаю за потрібне ставити друге питання. Навіть у вигляді риторичного. Але як людина, якій не байдужа ситуація у країні, хотів би висловити свою думку з першого питання. Адже, погодьтеся, це щонайменше ненормально, коли 7 % території країни вкрито звалищами. Територія українських звалищ перевищує площу Данії. Експерти кажуть, що треба використовувати досвід європейських країн. Роздільний збір, глибока переробка тощо. Але площа, яку займають звалища, неухильно зростає. Адже згідно з офіційною статистикою переробляється приблизно 7 % відходів. А решту 93 % необхідно кудись дівати.

Але мені здається, що починати треба з іншого. Необхідно зробити процес збору та переробки вторинної сировини економічно вигідним. Це коли контролювати цей процес буде не людина, а мовчазний і байдужий грошовий знак. Діє це швидко. Знаю з власного досвіду. На фірмі, де я працюю, у процесі виробництва використовується поліетилен. Оскільки переробка поліетилену приносить певний дохід, то з'явилися фірми, які його збирають на підприємствах. Якщо є попит, то з'явиться і пропозиція. Тому був куплений прес і використаний матеріал збирався, упаковувався і продавався. Все йшло добре, поки хтось випадково не засунув у тюк з прозорим поліетиленом пофарбований. Шеф замість грошей отримав рахунок за перебирання. Суму штрафу я не знаю, але судячи з того, як він миттєво став затятим прихильником Партії Зелених і почав вимагати чіткого поділу поліетилену, штраф був значний. До речі, на кількість часу, який витрачається на збір, це ніяк не вплинуло.

Всі скаржаться, що на берегах українських річок у місцях відпочинку накопичується багато сміття. Передусім порожніх пластикових пляшок. Їх настільки багато, що умільці роблять із них плоти. Готуючи цю статтю, я знайшов подібний виріб. Коли мій колега німець побачив це фото, то приголомшив мене запитанням: «А чому не можна було здати пляшки та купити нормальний човен?» Якщо врахувати, що за пляшку повертають заставну ціну в розмірі 25 центів, а човен промислового виробництва можна купити за ціною від 50 євро, то питання справедливе.

Щоб не бути голослівним, я спеціально зробив фото в магазині «Лідл». Подібне я міг зробити і в будь-якому іншому. Вартість води в пляшці — 18 центів, вартість тари — 25 центів. Скажіть, а чи буде хтось їх викидати? Адже людина впевнена, що знайдену пляшку або пивну банку вона може здати практично в будь-якому магазині. Тому навіть асоціальна особистість, допивши пиво, не буде викидати пляшку або банку, а акуратно складе їх у сумку.

І подібне відбувається з усіма видами побутових і виробничих відходів. Точніше, з вторинними ресурсами. Адже якщо в Україні все викидають на смітник або, у кращому випадку, на полігон, то в Німеччині все вивозиться на Recyclinghof. Тобто в місце збору та зберігання ресурсів. Де все або практично все має бути перероблено. Аж до трави, скошеної біля будинків. З неї роблять сумки для покупок у продовольчих магазинах. Відмінний маркетинговий хід у наш час повальної боротьби за екологію. Тим паче, що людей закликають у цих сумках викидати залишки їжі, яка потім переробляється на біогаз і компост. Люди самі вигадають, що і як переробити. Якщо держава зробить так, щоб це було їм економічно вигідно.