Пʼятниця, 03 Липня 2020
Догори
Дати відгук

"Академічний плагіат" та суспільство

12 хв на прочитання29 Червня 2020, 11:17 2849
Поділитись:

Судячи з дискусій в інтернеті, багато людей не розуміє, в чому проблема, що міністр чи ректор звинувачуються в академічному плагіаті. Чомусь у ситуації, коли людина є абсолютно неприйнятною на будь-якій посаді в освіті та науці, чи на будь-якій державній службі, починаються розмови про «гарний менеджер» і «давайте подивимось».

«Академічний плагіат» означає, що наявні порівняльні таблиці, які показують, що значна частина тексту статей міністра чи ректора збігається чи майже збігається зі статтями інших людей, і належних посилань на попередніх авторів немає. Факт академічного плагіату ніяк не залежить від дозволу чи скарг авторів джерела, з якого списана стаття – за наявності дозволу це може не бути порушенням законодавства про авторське право, проте бути академічним плагіатом.

Виявлений академічний плагіат повністю перекреслює поняття «гарний менеджер» за межами тоталітарної системи. В суспільстві, в якому ми хочемо жити, «гарний менеджер» неможливий без честі, совісті, гідності та довіри. Довіри працівників до керівника та керівника до працівників. Будь-яка людина, яка видала чужий текст за свій – незалежно від мотивів – прекрасно усвідомлює свою нікчемність як науковця та погано ставитиметься до якісних науковців, оточуючи себе подібними ж діячами без здібностей та гідності. Я розумію, що багато школярів та вчителів чесно впевнені, що реферат та «наукова робота МАН» – то щось знайти, списати та видати за власну роботу, і списування не породжує у них жодних психологічних проблем.

Але викладачі та науковці все ж знають, що наукова робота потребує проведення самостійних наукових досліджень, а не копіпасту з заміною декількох слів. Тому до академічного плагіату неуникно додається також страх, комплекс неповноцінності, неповага до себе та власних здібностей – що призводить до створення атмосфери авторитарності, недовіри та бажання гнобити підлеглих для компенсації власних комплексів. У такій атмосфері іноді успішно здійснюються ремонти та проводяться шоу для вищого начальства – але неможлива якісна освіта та державна діяльність. Керівник без гідності та поваги до себе не поважатиме підлеглих, із ним зазвичай не працюватимуть люди, які себе поважають (за винятком відсутності інших можливостей працевлаштування), але тоді ці люди досить часто поступово ламаються та втрачають довіру й повагу до себе. Процес формування стокгольмського синдрому та постійного стресу у підлеглих навряд чи можна назвати «ефективним управлінням». Сумно дивитись, як підлеглі примушують себе брехати, говорячи, що два ідентичних тексти з встановленим авторством - то не академічний плагіат чи перекручуючи положення законодавства – тобто керівник-плагіатор надзвичайно шкодить психічному та фізичному здоров'ю інших людей. Людина, яка не довіряє сама собі, не буде довіряти підлеглим, буде залякувати, не зможе ефективно проконтролювати результати роботи. Сценарій «заплющимо очі на плагіат, зате буде ефективна робота» не спрацює. Ефективної роботи теж не буде. Можливо, існують якісь спеціальні завдання з руйнування освіти, для виконання яких і потрібне створення атмосфери недовіри та залучення людей без гідності, честі та совісті? На жаль, деякі дії урядовців викликають побоювання щодо небезпечних намірів.

Посадова особа-плагіатор – надзвичайна ганьба для країни, перекреслення довіри до освітніх та кваліфікаційних документів цієї країни з боку світової спільноти, зменшення довіри до наукових здобутків науковців (а може, вони теж десь вкрали свої статті – в цій країні крадіжка наукових текстів вітається?). Це також заклик до учнів і студентів списувати та заявляти «я не списував», «це не плагіат», «йдіть до суду». Посадові особи, у яких вистачає некомпетентності та негідності оголошувати плагіат неважливим та прийнятним, принижують усіх викладачів у країні, позбавляючи їх можливості вимагати від студентів чесного навчання – уявіть собі картину, якщо більшість студентів будуть списувати і посилати викладачів до суду для підтвердження списування? Якщо викладачі та науковці звітуватимуть за гранти та держбюджетні теми списаними текстами?

Я розумію, що дуже багато викладачів університетів сприймають освіту та науку лише як генерацію планів та звітності, яку потім мають перевірити та схвалити – якщо студент приніс стос паперів, яку можна покласти в теку для перевірки начальством та органами фінансового контролю – все гаразд, і цінності, знання, повага до себе та інших втрачають значення – ані сучасний варіант КРУ, ані декан цього не перевірятимуть. Відповідно наукова стаття сприймається як набір літер із певними ключовими словами за стандартним планом, який треба набрати та заплатити за публікацію з метою звітування. Дослідження та науковий пошук не передбачаються. Якщо зводити освіту до звітності (тобто до імітації освіти, створення фантому для начальства), академічна доброчесність починає втрачати сутність та перетворюється на черговий предмет звітності. В такій парадигмі можна легко оголосити плагіат неплагіатом – наука та освіта нікому не потрібні, а звітність росте та квітне.

У Фейсбуці модератор однієї з освітніх груп пожартував, що буде проведено акцію протесту за скасування наукових ступенів – чим викликав сильне незадоволення людей, які не зрозуміли жарту: вони заплатили багато грошей, а тепер їхні ступені скасують? Але оголошення про прийнятність плагіату в освітній системі практично означає скасування дипломів та наукових ступенів, перетворення їх на порожні папірці, знецінення зусиль та досягнень мільйонів людей. Хай інші міністри з науковими ступенями оголосили про сумнівність їхніх власних наукових регалій (чесний науковець ніколи не буде миритися з академічною недоброчесністю) – це їхні проблеми. Але навряд чи вони мали моральне право так знецінювати всю науку та освіту в країні.

Багато людей вже побігли трансформувати себе в режим стокгольмського синдрому («плагіат складно визначити», «то все бруд», «то політика», «ми не будемо розбиратись»). Але науковці, яким смертельно страшно всього-на-всього порівняти пару текстів та зробити висновок про їхню ідентичність – науковцями та викладачами бути не можуть, і для збереження психічного здоров'я таким людям варто порекомендувати поміняти вид діяльності. Бувають ситуації, коли дійсно плагіат складно визначити – наприклад, у математиці чи інших нетекстових науках, за винятком випадків примітивного повного копіпасту. В статті з формулами справді можуть бути значні текстові збіги з іншими статтями – проте рівно нуль плагіату та новий науковий результат. І навпаки, математична стаття з повністю оригінальним текстом може бути і повним плагіатом, і незалежним розв'язанням тієї самої задачі, що ніяким академічним плагіатом не є – проте наукової новизни така стаття не має. В такій ситуації відрізнити плагіат від незалежного розв'язання може лише фахівець у конкретній проблематиці (навіть не в галузі науки). Випадків незалежного розв'язання тієї самої задачі в історії математики дуже багато, і спільнота непогано відрізняє повторне розв'язання від списування. В «текстових» галузях та ситуаціях збігів чи практичного збігу текстів проблема визначення «хто у кого списав» виникає, якщо дати підписання до друку двох текстів дуже близькі – але якщо автор більш раннього тексту заявляє, що «плагіату нема і все в порядку», академічна недоброчесність таки є – з боку обох авторів: один списав, а інший намагається примусити заплющити очі на плагіат.

Є ще багато ситуацій, коли визначити академічний плагіат складно – проте це легко, якщо є два практично ідентичні тексти, опубліковані в нефіктивних друкованих виданнях навчальних закладів, редакції яких перевіряють та визначають авторство та правдиво вказують дату подання до друку й дату виходу видання. Про жодні сумніви у визначенні авторства та нефіктивності журналів ми поки не чули... Якщо щось таке вигадають пізніше, це вже буде занадто очевидною неправдою.

Щодо «давайте подивимось» – оголошення про прийнятність плагіату вже означає певний план реформування освіти з перетворенням її на дешеву імітацію. Добре, якщо дадуть можливість працювати та вчити нечисленним осередкам неімітаційної науки та освіти – але ж комплекс неповноцінності не дозволить терпіти «сильно розумних».

Можу нагадати ефективні заходи з економії бюджетних коштів без впливу на результат плагіатної імітації освіти (пропозиції не мої, але ж дозволили обходитись без посилань).

Один дописувач Фейсбуку пожартував, що якщо вже уряд офіційно оголосив про свободу плагіату, можна для кожної спеціальності визначити еталонну дисертацію, а всі здобувачі будуть просто подавати її зі своїм прізвищем на обкладинці, і Кабмін оплачуватиме з бюджету цей цирк – він же оголосив, що так можна? Зате будуть зекономлені кошти на атестаційний процес, опоненти з захистами не потрібні, та й такий міністр усе одно нічого доброго не наатестує...

Журнали теж можна трансформувати: кожен автор, якому необхідна стаття для звітності, приносить довільний текст (можна свій чи чужий старий, чи просто випадкову послідовність літер), платить за публікацію і може з гордістю звітувати за «наукову статтю». Мабуть, треба більше цінувати випадкові набори літер – там хоч не буде псевдонаукових дурниць. Редколегії та рецензенти непотрібні, бібліотеки теж – економія. Ці журнали все одно ніхто не читатиме, можна надрукувати лише по одному екземпляру, щоб автори прозвітувалися. Хоча мушу визнати, що такий «журнал» – не моя ідея, їх уже повно – в одному з них була виготовлена для подання на захист супервідома стаття Катерини Кириленко про лептонного бога, списана з статті Олени Щербини-Яковлєвої.

Від ще претендента на посаду міністра освіти прозвучала пропозиція, дуже суголосна цим жартам – приймати на заочну освіту без ЗНО. Дешевше, мабуть, просто закрити університети, орендувати куток у кіоску з тортами біля будівлі МОН, та продавати там дипломи. Вчитись можна їхати за кордон чи шукати дистанційні курси. Нагадаю: людина, не здатна отримати прохідний бал на ЗНО, має проблеми з програмою перших 5 класів середньої школи і вчитися в університеті все одно не зможе – чесніше просто продати їй диплом і не примушувати викладачів щось імітувати.

Тим, хто протестуватиме проти такої практики одипломлювання та видавництва, завжди можна сказати «це політика», «ви просто заздрите, що не змогли купити ступінь/статтю», «ми всі співавтори», «в алфавіті всього 33 літери». З подібних фраз можна скласти стандартний лист для відповідей незадоволеним реформами.

Грандіозні плани розвитку освіти включали «залучення іноземних студентів» – ну що ж, попит на дипломи в країнах третього світу дуже великий, відповідний контингент можна залучити. Рекламну акцію для цієї аудиторії Кабінет Міністрів уже провів. Щодо зняття стимулів для українських абітурієнтів їхати за кордон – тут теж усе гаразд, абітурієнтів з українськими документами про освіту з системи дозволеного плагіату ніхто ніде не братиме, проблему вирішено. Правда, будуть їхати бажаючі вчитися школярі разом із батьками – але ж завдання утримати саме абітурієнтів, про школярів ніхто нічого не говорив.

Шкода, що широке суспільство поки не розуміє, що саме відбувається і що чекає на країну переможного плагіату. Хоча є думки, що створити гарну систему з нуля простіше, ніж реформувати, і що вічні керівники, які наче перемогли в боротьбі за самозбереження проти освіти та науки, в результаті дискредитують себе настільки, що в Україні нарешті зможе виникнути критична маса справжніх університетів та притомна шкільна освіта.

В цій історії дуже шкода дітей та студентів, яким доведеться виживати серед пріоритету звітності та шоу, постійних реформ та засадничої недоброчесності – у них не буде інших років навчання, інших дитинства та молодості. Тому дуже варто витрачати сили на локальні проекти, які дадуть можливість чесно вчитись та розвиватись хоча б невеликим групам дітей і студентів, та розвивати альтернативну систему освіти для дорослих, орієнтовану на знання, а не на папірці.


Редакція може не поділяти позицію блогерів і не відповідає за достовірність викладених ними фактів