Війни за воду — це реальність, до якої слід готуватися Європі? Ось що розповідає експерт

Поширена теза: що гарячішою стає Земля, то більше за воду боротимуться, зокрема й військовим шляхом. Проте німецький політолог Томас Бернауер, який є одним з авторів глобальних кліматичних звітів Міжурядової групи експертів зі зміни клімату (IPCC), вважає, що це занепокоєння перебільшене. Ось що він розповів в інтерв’ю виданню Die Zeit.

— Пане Бернауер, у конфлікті між Індією та Пакистаном індійський уряд погрожує перекрити сусідній країні воду. «Ми зробимо так, щоб жодна крапля води з Інду не потрапила до Пакистану», — заявив міністр водних ресурсів. Наскільки це реалістично?

— Для Пакистану це було б катастрофою. Країна надзвичайно залежна від Інду та його приток, особливо в сільському господарстві. Значна частина електроенергії також виробляється на гідроелектростанціях в басейні Інду. Але Індія навряд чи може здійснити цю погрозу.

— Чому?

— З технічних причин. Для цього потрібні величезні греблі. А їх не існує. Десятиліття тому договір про використання водних ресурсів передбачав, що Індія може будувати лише обмежену кількість гребель на відведених їй річках у басейні Інду.

— Цей договір від 1960 року регулює розподіл водних ресурсів Інду та його приток. Але зараз індійський уряд також погрожує скасувати цей договір.

— Навіть якщо його скасують — будівництво нових дамб займає багато років і коштує багато грошей. Індія, ймовірно, призупинить співпрацю за водним договором на деякий час. Гадаю, малоймовірно, що вони повністю вийдуть із нього.

— Чому?

— Угода пережила три війни між двома країнами. Треба також дивитися на картину ширше: Індія розташована не лише в позиції так званої прибережної країни у верхній течії, а й у нижній течії Інду й інших річок: Інд витікає з Тибету. А Пакистан вважає Китай одним зі своїх союзників. Брахмапутра, важливе джерело води для Індії, також бере свій початок у Китаї. Якщо Індія зараз займає позицію, що ми більше не відчуваємо себе зв'язаними договорами та вирішуємо водні питання за допомогою інструментів силової політики — що завадить Китаю діяти так само? Тому, попри войовничі слова, індійський уряд повинен двічі подумати, перш ніж перекривати воду Пакистану.

— Якби Індія здійснила погрозу, це було б рівнозначно акту війни, вважає Пакистан. Чи не вперше вода використовується як зброя, чи не так?

— Насправді, в новітній історії було лише кілька випадків. Наприклад, руйнування Каховської греблі в Україні російськими військами влітку 2023 року. А Ізраїль затопив деякі тунелі ХАМАС морською водою під час війни в Газі, а також тимчасово перервав постачання питної води. Але це, як правило, винятки.

— «Наступна війна на Близькому Сході точитиметься за воду». Ця заява колишнього Генерального секретаря ООН Бутроса Бутроса-Галі викликала хвилю науково-популярних публікацій і повідомлень у ЗМІ у 1980-х роках, які пророкували війни за водні ресурси в усьому світі. Сьогодні ця теза все ще часто звучить.

— Але твердження не стає більш правдивим, якщо його повторити чи процитувати тисячу разів. Війна за воду — це міф. У складі дослідницької групи ми вивчили реальні масштаби конфліктів щодо водних ресурсів у всьому світі.

— І?

— Існує багато конфліктів через воду. Але міжнародних воєн за цей ресурс не зафіксовано. Ми повернулися до 1940 року і проаналізували статистику та повідомлення ЗМІ по всьому світу. Відносно поширеними були словесні суперечки. А на національному рівні час від часу трапляються насильницькі конфлікти, але вони дуже локалізовані. Переважно в дуже бідних країнах, наприклад, коли осілі фермери та кочівники борються за доступ до води.

— Як Ви пояснюєте відсутність воєн?

— Тут вступає в гру силовий політичний компонент. Погляньмо на Євфрат і Тигр: Туреччина є там гегемоном, вона лежить вище за течією від Сирії й Іраку та може — простіше кажучи — робити те, що хоче. Просто тому, що Сирія й Ірак економічно та політично залежать від неї. Отже, існує структура влади, яка запобігає виникненню військового конфлікту.

— Припустімо, якби між прибережними державами існувала політична та військова рівновага — чи відбулося б зіткнення?

— Це могло би статися, але я все ще вважаю це малоймовірним. У переважній більшості випадків ціна військового конфлікту, швидше за все, буде набагато вищою, ніж ціна переговорного рішення.

— Після більш ніж десяти років будівництва Ефіопія ввела в експлуатацію Велику дамбу Ефіопського Відродження на Блакитному Нілі у 2022 році, з 13 турбінами для виробництва електроенергії. На початку будівництва величезної греблі Єгипет погрожував військовими ударами. Наскільки небезпечною була ця ситуація?

— Єгипет абсолютно залежний від Нілу, понад 90 % водних ресурсів країни надходить з цієї річки — а отже, з-за кордону. Тому нервозність єгиптян цілком зрозуміла. Якби Ефіопія заповнила водосховище за дуже короткий проміжок часу, до Єгипту на цьому етапі дійшло б занадто мало води. А якби це сталося в період посухи, це мало б ще гірші наслідки для Єгипту. З іншого боку, для Ефіопії короткий період наповнення був вигідним для того, щоб якнайшвидше виробляти електроенергію. Зрештою, країна також потребує греблі, щоб задовольнити свої зростаючі потреби в енергії.

— Як було вирішено цю дилему?

— Ефіопія, очевидно, пішла назустріч Єгипту і погодилася на повільніше заповнення греблі. Найбільш делікатна фаза вже позаду; водосховище наповнювалося протягом кількох років, під час і відразу після періодів дощів. В результаті Єгипет і Судан не зазнали жодної шкоди. Отже, і тут загроза була достатньою, щоб запобігти війні за воду.

— Організація Об'єднаних Націй, очевидно, не поділяє вашого оптимізму. За прогнозами ООН, ризик водних конфліктів зростає через зміну клімату.

— Можливо, ризик зросте в майбутньому. Але просте рівняння: зміна клімату призводить до більшого дефіциту води, тому люди будуть битися головами — для мене занадто спрощене.

— Чому?

— Зміна клімату призводить до частіших екстремальних погодних явищ, посух і повеней. Тому здатність країн зберігати воду стає дедалі важливішою. Зусилля, спрямовані на адаптацію до зміни клімату — у вигляді будівництва дамб — містять у собі потенціал для конфлікту. Отже, між ними є ще один рівень. І тут погляд на історію показує, що, попри суперечки щодо дамб, наприклад, у Єгипті й Ефіопії, між державами не було воєн. Значить, я думаю, що це буде можливо і в майбутньому. Напевно, більше людей гине, будуючи інфраструктуру, ніж у прямих військових конфліктах за воду. До речі, дефіцит води спричинений не лише зміною клімату, але часто і надмірним використанням на місцях.

— І навпаки, чи може зростання тиску кліматичних змін призвести до посилення міжурядової співпраці?

— Гадаю, що так.

На багатьох річкових водозбірних територіях існують рішення, від яких могли б виграти всі прибережні країни. Наприклад, у випадку з ефіопською греблею Судан отримує дешеву електроенергію.

— Які ще існують технічні рішення для боротьби з дефіцитом води, як щодо, наприклад, опріснювальних установок морської води?

— Вони дорогі, такі країни, як Ізраїль і Саудівська Аравія, можуть собі їх дозволити. Але вони шкідливі для клімату, оскільки зазвичай працюють на викопному паливі, а кількість прісної води, яку вони виробляють, недостатня для сільського господарства. Без дамб і водосховищ тут не обійтися.

— Чи варто очікувати на конфлікти за воду в Європі внаслідок зміни клімату?

— Під час посухи вже виникає напруженість. В Іспанії, наприклад, між сільським господарством та міськими центрами. Кому в першу чергу припиняють подачу води — міським жителям чи фермерам? Чи дійсно нам потрібні полуничні поля в посушливих районах, чи не важливіше забезпечити міста? Як бути з туризмом в умовах дефіциту води? Ці питання будуть більше займати політиків у майбутньому. Але в Західній Європі ми маємо стабільну правову базу та добре функціонуючі політичні системи. Ми дуже далекі від насильницьких водних конфліктів.

Більше новин читайте на GreenPost.