Відомий вакцинолог Андрій Волянський: «Я взагалі вакциноскептик»

Коли імунолог-вакцинолог говорить, що у нього спільні цілі з вакциноскептиками, це відразу ламає багато шаблонів. Проте Андрій Волянський узагалі людина, далека від ординарності. Він не боїться гострих тем і готовий говорити про те, про що бояться розповідати більшість його колег. Наприклад, про можливі негативні наслідки вакцинації.

Сьогоднішня розмова GreenPost із Андрієм Волянським саме про це. Тим більше що хто-хто, а він має що сказати з цього приводу: створив приватний вакцинальний центр 20 років тому, його докторська дисертація (захист у 2013 р.) присвячена формуванню післявакцинного імунітету, 3 роки тому створив місячний та двотижневий курс навчання (ТУ – тематичне удосконалення) з імунопрофілактики для лікарів, проводить наукові дослідження напруженості протиінфекційного імунітету.

– Почнімо з вашого ставлення до вакциноскептиків.

– У деяких питаннях ми з вакциноскептиками, безумовно, союзники.

На відміну від догматичної антивакцинальної або провакцинальної позиції. Антивакцинатори (антивакси, антищепленці) і вакциноскептики – це різні люди. На мій погляд, антивакси – це ті, хто взагалі проти будь-яких щеплень, незалежно від ситуації. Вакциноскептики ж – це люди, які вважають, що у вакцинації є і добрі моменти, і погані, і тому потрібно це зважувати та обирати раціональний шлях захисту (або не захисту) від інфекції. Якщо ставитись до щеплень саме так, то я взагалі вакциноскептик. Бо я розумію, що вакцинація – це небезпечна медична маніпуляція, яка завжди несе певні ризики для вакцинованої особи. Зазвичай ці ризики дуже низькі, наприклад, можливість серйозних ускладнень або смерті складає приблизно 1 до мільйону. Але про ці ризики потрібно знати, їх потрібно оцінювати, і лише якщо користь від конкретного щеплення для конкретної людини набагато більша за можливу шкоду, його потрібно робити.

– Значна частина антиваксів виступає не проти вакцинації, а за те, щоб вона була добровільною. Чи можна сказати, що з такими людьми ви також по один бік барикад?

– Це дуже важке питання… Взагалі я за щеплення за повною добровільною згодою особи або її батьків чи повноважних представників. Але, наприклад, можлива ситуація, коли відмова від щеплення несе вагомі ризики для життя, і не завжди батьки їх усвідомлюють. Візьмімо ситуацію: бродячий собака вкусив дитину і втік, якщо її не вакцинувати, то вона може померти від сказу. Ризик дуже малий, але він є. Абсолютна більшість батьків надасть згоду на курс із 5 щеплень протягом місяця, але іноді бувають спроби відмовитися – «подряпини були дрібні», «кровотечі майже не було», «а може, цей собака не був скажений, ми пошукаємо його, здається, я його нещодавно бачив(-ла)»... У таких ситуаціях все ж таки може бути якийсь примус із боку держави до батьків. Хоча з іншого боку, після щеплення французькою вакциною, яка зараз використовується в Україні, були зареєстровані спонтанні повідомлення про анафілактичні реакції, судоми, енцефаліт, втрату слуху. Тобто вакцинація рятує життя, але дуже-дуже рідко може викликати важкі розлади.

Та якщо йти шляхом обов'язковості не всіх, а деяких щеплень, то як визначити цей перелік? Наразі за двома Законами України українці зобов’язані щепитися проти 6 інфекцій – туберкульозу, дифтерії, правця, поліомієліту, кашлюку, кору. Хоча є дуже небезпечні хвороби – сказ, ротавірусна, менінгококова та пневмококова інфекції, епідемічний паротит, проти яких існують вакцини. Зараз вакцинація можлива лише після надання письмової згоди. Юридичної відповідальності за відмову немає. Як окреслити деякі ситуації, коли щеплення повинно бути абсолютно обов’язковим? Це дуже важко оцінити. І хто має приймати це рішення?

Цікаво, що в цій групі знайшлося місце для магістра журналістики та представника громадської організації, а на мою офіційну заяву до ЦГЗ про включення в новий склад на початку року я відповідь не отримав.

– Але ви проти того, щоб щепити всіх від усього.

– Це так. І свобода людини – це лише один аргумент. А є й багато інших. Наприклад, у кожної людини індивідуальна реакція на вакцини. Тому єдиного універсального календаря вакцинації не може бути.

Але зараз це проблема не тільки України, а й усього світу, бо всюди вакцинують за календарем – є жорсткіші і м'якші схеми, але все одно це календар. Наприклад, приблизно у половині країн Євросоюзу АКДП базово вакцинують двічі, а в другій половині – тричі. Третє щеплення зайве чи ні? Вакцинація двома дозами достатня чи ні? Ми не знаємо. Тому потрібно перевіряти напруженість захисту, яка була створена двома дозами. Якщо ще одна доза потрібна, робити її, якщо ні – не робити. Це має назву персоніфікація (або індивідуалізація) щеплень.

– Як би це мало бути в ідеалі?

– Уже було декілька спроб створити «ідеальний» календар (наприклад, у США та Росії). Але це вкрай важке завдання. По-перше, потрібно значно розширити можливі варіанти введення окремих щеплень. По-друге, потрібно робити масовим та регулярним дослідження післявакцинального захисту. По-трете, потрібно знаходити людей із підвищеними ризиками щодо щеплень.

Я би це бачив так: не вакцинувати у пологовому – лише в ситуації, коли мати є носієм гепатиту В. Усі інші щеплення починати з 5-6 місяців (зараз базову схему починають у 2-3 місяці), бо доти дитина має захист, отриманий від матері.

В Україні найбільше летальних випадків у немовлят трапляється саме в перші місяці життя (тому що патологія, несумісна з життям, зазвичай проявляється в цей період), а вже з 4-5 місяців цей показник стрімко падає. У дитини вже менше ризиків померти від інших причин, водночас ми вже бачимо, чи дитина часто хворіє, як вона набирає вагу, як розвивається. Якщо немовля здорове – щеплення мають бути більш безпечними. Можливий контроль рівня антитіл у вагітної або малюка для більш точного визначення терміну початку щеплень. Я досить часто бачу дітей, що мають захисні рівні материнських антитіл у віці 6-8, а іноді і в 10 місяців.

Яку схему ми починаємо у 5-6 місяців? Дві дози АКДП та інактивованої поліомієлітної вакцини – з гепатитом В чи ні, з гемофільною паличкою чи ні. Через місяць після введення двох доз у 5 і в 7 місяців нам потрібно зробити контроль, чи ми отримали гарний рівень захисту, чи ні.

Є ще одна дуже важлива вакцина для першого року життя: проти ротавірусу. Але я вважаю, що її робити можна не два або три рази за інструкцією, а лише раз.

Крім того ми повинні захистити дитину від пневмококу. Наприклад, один раз на першому році життя, один раз на другому.

Із року ми можемо робити щеплення проти кору, паротиту і краснухи. Але, гадаю, зручніше використовувати моновакцини, або бівалентні вакцини, як це роблять у Росії чи в Японії. Японія – взагалі єдина розвинута країна, де не використовують комбіновану вакцину з трьома або чотирма живими компонентами. Я вважаю, що в цьому є сенс, бо одночасне введення декількох різних живих вірусів парентеральним шляхом підвищує ризики небажаних подій.

– Зараз в інформаційному просторі з подачі Міністерства охорони здоров'я всіляко просувається теза «не вакцинована дитина = хвора дитина».

– Якщо це справді так – бо я не бачив цієї тези – то це незрозуміло. Адже нещеплена дитина іноді може отримати захист через контакти з хворими і при цьому не мати звичайних проявів.

– Як ви ставитесь до ініціативи МОЗ не допускати в дитячі колективи нещеплених дітей?

– Для цього би довелося міняти законодавство. Наразі воно дозволяє нещепленим дітям відвідувати дитячі заклади при благополучній епідемічній ситуації за рішенням консиліуму відповідних лікарів. Я розумію, що дуже важко отримати цей висновок лікарського консиліуму, бо в нашій країні існує владна вертикаль... Коли був спалах кору в Україні, то справді не допускали нещеплених дітей до відвідування шкіл і садочків. Це веде до дуже поганого варіанту, коли батьки змушені купувати фіктивну довідку про щеплення.

Точний відсоток ми не можемо встановити, тому що соціологічні опитування не дадуть нам чіткої цифри – адже не всі батьки будуть відверто про це розповідати.

– Я вважаю, що будь-яка вакцинація має бути лише добровільною. Але, повторюю, є деякі окремі ситуації... Чи є COVID-19 такою ситуацією? На мою думку, ні.

Але, з іншого боку, люди із груп ризику – це хворі на цукровий діабет, гіпертонію, ішемічну хворобу серця, ожиріння (а ще гірше, коли в однієї людини декілька хронічних хвороб) – мають дуже великий ризик померти від коронавірусної хвороби та її ускладнень. Тому я вважаю, що коли вакцина буде доступною, людей із груп ризику варто буде вакцинувати, незважаючи на можливі побічні дії. Зрозуміло, за згодою.

– Відомо, що у нас «після не значить внаслідок» – у нас щеплення ніколи нічого не можуть спричинити, хоча в інших країнах реєструють поствакцинальні ускладнення – навіть смерті, навіть у Росії, не кажучи вже про знаменитий вакцинний суд у США, який виплатив більше 4 мільярдів доларів компенсацій батькам дітей, які потерпіли від вакцинації. У нас же вже кілька міністрів охорони змінилось, а ситуація ні. Як ви думаєте, чому так?

– Це дуже болюча тема для України. Бо ми розуміємо: якщо 2000 дітей щороку помирає на перших місяцях життя, то якась частина з них померла у післявакцинальному періоді (30 діб із моменту щеплення). І якщо з травня 2018 року за офіційними даними ми не маємо жодного випадку смерті у післявакцинальному періоді, то ми розуміємо, що це неправда. Тому перше, що потрібно зробити, – це почати чесно фіксувати випадки смертності у післявакцинальному періоді. Бо вони є. І по кожному випадку потрібна неупереджена робота комісії. На мій погляд, у більшості випадків зв'язку з вакциною не буде, але це треба довести і показати суспільству, що ми фіксуємо і детально розбираємо ці випадки. Не відписуємось, не ховаємо проблему, а навпаки. І це буде важливий крок для налагодження взаємовідносин із вакциноскептиками. На мій погляд, що потрібні матеріальні відшкодування родинам загиблих після щеплень у всіх випадках, незалежно від ступеню зв’язку.

– Як ви гадаєте, хто має це робити – держава чи виробники вакцин?

– Якщо держава приймає рішення, які вакцини закуповувати, то я вважаю, що вона має і відповідати.