Місяць українського контрнаступу: «Україна має сили, щоби прорвати оборону супротивника, і може початися каскадний обвал фронту»
Чому сідати за стіл переговорів ще зарано.
Бахмут, 2 липня 2023 року. ФОТО: ALEX BABENKO/AP/SCANPIX/LETA
4 липня виповнюється місяць із моменту, коли Україна перейшла в наступ. Він іде повільніше, ніж хотілося б. Але ті, хто каже, що він захлинувся, і закликає до переговорів, обманюють себе й інших, вважає оглядач Юрій Федоров.
Наступ чи переговори?
«Найшвидший шлях завершити війну — програти її», — зауважив одного разу Джордж Оруелл. Останнім часом прихильників цього способу встановлення миру стає дедалі більше. Із середини червня, тобто приблизно через 10–12 днів після початку наступу, чимало західних політологів та журналістів, іноді з посиланням на анонімні джерела в урядових колах, іноді від свого імені стали стверджувати, що український наступ іде надто повільно і якщо так буде продовжуватись і далі, то Захід скоротить чи зовсім припинить підтримку України, змусить її припинити вогонь і розпочати переговори з Росією. Патріарх американської політології Грем Аллісон, наприклад, стверджував: «Якщо до кінця літа українські сили не вийдуть із глухого кута, то перебіг подій визначатиме політичні аспекти війни. Багато прихильників України в Європі та навіть у Сполучених Штатах приєднаються до хору глобального Півдня, який закликає обидві сторони припинити вбивства та розпочати серйозні переговори щодо припинення вогню». Якщо це станеться, «людство відсвяткує закінчення війни і назве це миром».
Західним скептикам вторять російські публіцисти, у тому числі такі, що вважають себе опозиційними нинішньому режиму.
«Український контрнаступ не вдався, старі плани було зруйновано, і ЗСУ змушені працювати над новими тактичними рішеннями для його розвитку. Хоча ЗСУ продовжують тестувати російську оборону в різних ділянках запорізького фронту, поки найбільш значні успіхи обмежуються просуванням на один-два кілометри, що на практиці означає "віджимання" пари полів і лісосмуг, що їх розділяють», — писав, наприклад, Микола Митрохін.
Логіка таких міркувань проста: якщо ЗСУ не вдалося відразу, одним могутнім ударом прорвати оборону супротивника, увірватися на оперативний простір, захопити Мелітополь і Маріуполь, то краще б не витрачати життя українських і російських солдатів, а сідати за стіл переговорів. І тоді будуть задоволені і діячі «глобального Півдня», і пацифісти лівого штибу, і ті кола в західних країнах, які хотіли би зберегти Росію, обмежившись, можливо, заміною Путіна на більш прийнятного для них диктатора. І найголовніше, слова «український наступ не заладився» повністю відповідають інтересам Кремля, чия пропаганда не втомлюється повторювати, що наступ ЗСУ провалився і настав час визнавати «геополітичні реалії», що склалися.
Зрозуміло, що міркування про надто повільне просування ЗСУ на півдні України нічого, окрім люті, викликати в Україні не можуть.
«Мене бісить, коли кажуть, що наступ іде повільніше, ніж очікувалося», — не стримався головком ЗСУ Валерій Залужний, який зазвичай добре собою володіє.
Без повного постачання плани наступу взагалі неможливі, але вони виконуються: «Можливо, не так швидко, як хотілося б учасникам шоу, спостерігачам, але це їхні проблеми». Вони виконуються, незважаючи на те, що Україні так і не надали сучасні винищувачі й іншу зброю, украй необхідну для наступу.
На відміну від публіцистів, які міркують про наступ, свого українського колегу добре зрозумів начальник Об'єднаного комітету начальників штабів США Марк Міллі. На його думку, наступ може тривати шість, вісім, десять тижнів: «Він буде дуже важким. Він буде дуже тривалим і дуже кровопролитним… Україна бореться за своє життя. Для України це екзистенційна битва». На жаль, розуміння керівництвом Пентагону цієї очевидної істини не веде, принаймні поки що, до постачання Києву бойової авіації, ракет ATACMS та інших озброєнь, здатних радикально зламати ситуацію на полі бою та дозволити Україні усунути «екзистенційну загрозу».
«Все ще попереду»
Що ж відбувається на фронті? Чи виникла там тупикова ситуація, в якій жодна зі сторін не може досягти успіху, чи це нестійка рівновага, і становище може різко змінитися від навіть порівняно невеликого поштовху?
Західні ЗМІ, з посиланнями на виток секретних документів Пентагону, повідомляють, що для наступу ЗСУ підготували 12 механізованих бригад, дев'ять з яких оснащені та навчені західними союзниками. Крім того, Міністерство внутрішніх справ України сформувало вісім штурмових бригад. Якщо виходити із стандартної чисельності механізованої бригади у 4000 солдатів і офіцерів та її штатного оснащення озброєнням і військовою технікою, то можна припустити, що командування Збройних сил України підготувало до наступу близько 80 тис. особового складу, 500–600 танків і бойових машин піхоти, з яких приблизно половина, а можливо, і більше була поставлена західними союзниками.
Наступальному угрупованню ЗСУ протистоять помітно переважаючі її сили противника. За українськими даними, загалом проти України воюють до 370 тис. солдатів та офіцерів, зокрема 47 бригад (180–190 тис. осіб), призначених для бойових дій, тоді як інші належать до частин матеріального забезпечення та підтримки. Мабуть, не надто сподіваючись на бойову стійкість своїх військ в обороні, російська влада викопала в Запорізькій області сотні, якщо не тисячі кілометрів траншей та окопів, буквально засіяли землю перед ними мінами, створивши значні труднощі для військ, що наступають.
На перший погляд, при такому співвідношенні сил сторін, що наступає й обороняється, український наступ приречений на провал. Але лише на перший. Російські війська розтягнуті майже тисячокілометровою лінією фронту. Тому, якщо ЗСУ вдасться зосередити ударне угруповання на вузькій ділянці, вони можуть прорвати оборону та вийти на оперативний простір у російському тилу. Відповідно, ключове завдання російського командування — виявлення напряму головного удару ЗСУ, на якому буде зосереджено підготовлене для наступу угруповання, та концентрація основних резервів на осі наступу супротивника. Водночас російські війська намагаються наступати у Донецькій і Луганській областях — на Куп'янськ і Лиман на півночі та на Мар'їнку й Авдіївку на півдні. Успіхів ці спроби не мають, але сенс їх не в тому, щоб просунутися вперед, а в тому, щоб пов'язати там якнайбільше українських військ, відволікаючи їх від інших ділянок фронту.
Україна, своєю чергою, порівняно невеликими силами веде наступ у Запорізькій області за декількома напрямками: від села Лобкове на заході до Великої Новосілки на сході. Наступаючих військ явно не вистачає, щоби прорвати добре підготовлену глибоко ешелоновану російську оборону. Але це і не є їхнім завданням — вона у тому, щоби тримати війська супротивника розтягнутими вздовж усієї лінії фронту.
Гостра ситуація складається довкола Бахмута. У 20-х числах травня ще до того, як наймані формування «групи Вагнера» зайняли це місто й у Москві з урочистістю оголосили про чи не вирішальну перемогу, головнокомандувач українськими сухопутними військами Олександр Сирський оголосив про план «тактичного оточення» Бахмута. Замість того, щоби штурмувати місто в лоб, як це робили російські війська, зазнаючи багатотисячних втрат, ЗСУ почали рухатися флангами, щоб зайняти ключові позиції навколо міста та перерізати комунікації. Якщо їм це вдасться, російське угруповання в Бахмуті залишиться без постачання і буде змушене або капітулювати, або відступити.
Зрештою, найголовніше. Із 12 бригад, підготовлених для наступу, лише три кинуті у бій. Це означає, що Україна має сили, кілька десятків тисяч людей, здатні порушити нестійку рівновагу, що склалася на фронті останнім часом. І якщо вони зможуть прорвати оборону супротивника, цілком може початися те, що військові називають «каскадний обвал фронту». «Усі хочуть здобути велику перемогу миттєво і відразу, — говорив в інтерв'ю генерал Сирський. — І ми також. Але ми маємо бути готовими до того, що цей процес займе якийсь час, бо з кожного боку зосереджено багато сил, багато техніки та багато інженерних перешкод. Наші головні сили ще не брали участі у боях, і ми зараз шукаємо, промацуємо слабкі місця в обороні супротивника. Все ще попереду». Іншими словами, теза «у ЗСУ не заладився наступ» як мінімум передчасна.
Поки нема про що розмовляти
Є різні причини, через які ті чи інші люди на Заході наполягають на переговорах. Деякими рухають пацифістські мотиви: треба якнайшвидше припинити війну, на якій гинуть люди. Під час холодної війни серед прихильників «боротьби за мир» теж було популярне гасло «Better red than dead» («Краще бути червоним, ніж мертвим»).
Але не в пацифістах річ. Важливіше, що в політичних колах західних країн є впливові сили, що побоюються розгрому Росії. Одні з них бачать в ослабленій, але зі збереженим військовим та економічним потенціалом Росії геополітичну противагу США. Інші сподіваються на демократичні перетворення після відставки чи усунення Путіна. Треті побоюються, що розгромлена Росія розпадеться, в ній виникне смута і ядерна зброя потрапить до рук безвідповідальних польових командирів чи регіональних вождів кримінального штибу.
Ці аргументи на користь припинення вогню та політичного врегулювання добре відомі. Питання, наскільки вони переконливі. Поки що російські й українські умови припинення вогню несумісні: Київ вимагає виведення окупаційних військ з усіх територій, захоплених Росією з 2014 року, тоді як Москва наполягає на визнанні «геополітичних реалій». Останнє означає, що Україна має віддати Росії не лише Крим і Донбас, а й Херсонську та Запорізьку області.
Припустимо навіть, що прилетить чорний лебідь, вогонь буде припинено і сторони досягнуть якогось проміжного політичного рішення, наприклад, повернення до лінії 23 лютого 2022 року. Але такий компроміс не влаштує ні Росію, ні Україну. У Росії, можна не сумніватися, кардинально посилиться версальський синдром; пошуки зрадників, через які було програно війну; боротьба суперників клік на самому верху, що призводить до глибокої кризи влади. Чим усе це скінчиться, ніхто до ладу передбачити не може: можливо, розпадом, можливо, встановленням фашистського режиму, домінантною ідеологією якого стане ідея історичного реваншу. В Україні очікується поширення карабахського синдрому — подібного до того, що виник в Азербайджані після війни 1990-х років. Помста за агресію та повернення втрачених територій стануть національною ідеєю. Скільки-небудь міцний мир у такій політико-ідеологічній атмосфері побудувати важко.
Далі, якщо Росія зможе вийти з війни не розгромленою і не позбавленою ядерної зброї, Україна, Польща й інші прифронтові держави не почуватимуться в безпеці, навіть якщо Україна, Молдова, у перспективі — Грузія, будуть прийняті до НАТО. Сумніви щодо надійності гарантій безпеки, що випливають із п'ятої статті Північноатлантичного договору, підштовхнуть ці країни до створення свого військово-політичного альянсу, який намагатиметься придбати ядерну зброю. Це не стане трагедією для Європи — адже не виключено, що система європейської безпеки, заснована на військовому союзі прифронтових держав, буде більш надійною, ніж нинішня, стрижнем якої є НАТО. Навряд чи такий розвиток подій відповідає інтересам і задумам тих, хто сьогодні виступає за переговори з Росією.
Раніше ми писали, що контрнаступ ЗСУ завдає нам серйозних втрат і проблем, які замовчуються — Пригожин.
