«Король танків НАТО»: які «Абрамси» отримає Україна

Довга нерішучість західних країн, що виражалася у небажанні передавати Україні танки для відбиття російської агресії, схоже, позаду. Готовність поділитись броньованими машинами висловила головна сила НАТО  США. Країна погодилася відправити ЗСУ танки M1 Abrams. «Дзеркало» розбирається, що це за танк і в чому його особливості.

Історія танка M1 Abrams

Усе починалося в 1963 році, коли з'явилася інформація про створення в СРСР нового потужного танка (Т-64, справді проривної машини), німці й американці у співдружності почали створювати «Основний танк сімдесятих» (Main Battle Tank 70 або MBT-70).

У проекті пропонувалися різні нововведення, зокрема автоматизована система управління вогнем, комбінована міцна броня, автомат заряджання гармати. Кожна новинка, зрозуміло, робила машину дорожчою, і в результаті MBT-70 виявився надто складним і дорогим як для американців, так і для німців. Проект закрили, а ФРН та США пішли у танкобудуванні своїми дорогами.

Американці відмовилися, зокрема, від ідеї озброїти машину колосальною 152-міліметровою гарматою, яка вміє стріляти ракетами, — в моду у 70-их саме входили бронебійні підкаліберні боєприпаси, які могли пробивати товсту броню завдяки високій швидкості, не вимагаючи особливо великих гармат. Новий проект називався XM1 і виконувався на конкурсній основі компаніями General Motors та Chrysler Corporation.

Цікавим став вибір гармати нового танка. Почавши з ідеї поставити на машину гігантську зброю калібром 152-мм, конструктори врешті-решт зупинилися на рішенні озброїти XM1 скромною 105-міліметровкою — на той момент і європейські колеги (Leopard 2) і радянські противники (Т-64 і Т-72) використовували куди потужніші 120-міліметрові гармати. Можлива причина — наявність до 105-міліметрових знарядь великої кількості вже вироблених боєприпасів, які викинути було шкода, а використати виявилося більше нема де.

У 1976 році Chrysler і General Motors закінчили виготовлення прототипів і представили їх на суд військовим. Відмінність машин полягала, крім іншого, в двигунах — GM оснастили танк звичним дизелем, а Chrysler Corporation вирішили поекспериментувати з газотурбінною силовою установкою — вона дозволяє ефективно працювати в холоди, розвивати величезну потужність і невибаглива до якості палива, проте дорога і неймовірно ненажерлива.

Але 12 листопада 1976 року модель від компанії Крайслер перемогла в конкурсі й була обрана на роль майбутнього основного бойового танка армії США. Вона і стала відомим багатьом M1 Abrams. Згодом німці й американці зробили ще одну спробу співпрацювати в танкобудуванні — існувала ймовірність, що XM1 так і не піде в серію, і головним танком США стане створений на той час у ФРН Leopard 2. Але домовитися з різних причин не вдалося.

У 1980 році всі випробування прототипів від Крайслера завершилися, XM1 був урочисто перейменований на честь генерала Крейтона Абрамса (той командував американським контингентом у В'єтнамі наприкінці 60-их — на початку 70-их і вважався одним із найкращих танкових командирів США всіх часів).

1981 року масове виробництво «Абрамсів» розгорнули на танковому заводі у штаті Огайо, за рік — ще й у державному Детройтському арсеналі у штаті Мічиган. До 1985 року виробництво оригінальних M1 Abrams згорнули, тому що новенький танк практично відразу морально застарів із передбачуваної причини — 105-міліметрова гармата в порівнянні зі 125-мм гарматами численних радянських танків виглядала вкрай непереконливо.

Як модернізували «Абрамс»

До середини 80-их США підійшли до «золотого стандарту» сучасних танкових гармат — нарізна 105-міліметрівка змінилася більш потужною гладкоствольною 120-мм гарматою. Строго кажучи, американці просто взяли німецьку гармату концерну Rheinmetall, що стоїть на Leopard 2, дещо її доопрацювали та поставили на свою машину. Так вийшла версія M1A1, головною відмінністю якої від оригінальної стала саме гармата.

Боєкомплект гармати становив 40 снарядів, які здебільшого розташовувалися в боєукладанні в ніші в задній частині вежі (щоб при підриві по можливості не зачепити екіпаж). Усі постріли були унітарними — тобто снаряд і гільза з порохом об'єднані в одне ціле (це робить роботу заряджальника важчою, бо потрібно піднімати більшу вагу, але дозволяє робити потужніші бронебійні боєприпаси). Проти «побратимів» M1A1 використовував підкаліберні оперені снаряди із сердечниками з вольфрамового сплаву або збідненого урану (через цей метал використовується в атомній промисловості, деякі російські експерти порівнюють їх із «брудними бомбами», але насправді уран був обраний за його вкрай високу густину, а не за радіоактивність).

Окрім гармати, M1A1 мав два 7,62-мм кулемети і ще один великокаліберний 12,7-мм. Також у танку був карабін калібром 5,56 мм і гранати на випадок, якщо екіпажу доведеться відбиватися у ближньому бою.

Броня танка складалася з двох шарів броньової сталі, між якими був розташований наповнювач зі сталевих і керамічних елементів, борти захищалися особливими екранами із семи секцій на кожен борт. У лобовій проекції (тобто якщо дивитися на танк спереду) міцність вежі відповідала до 680 мм однорідної броні (якщо обстрілювати підкаліберними снарядами) і 1080-1320 при обстрілі кумулятивними боєприпасами.

Насправді броня танка, звісно, тонша. Однак використання шарів різних матеріалів робить її міцністю відповідною саме такому — майже метровому за товщиною — шару сталі. Для порівняння: максимальний рівень захисту у лобовій проекції вежі радянського танка Т-72Б приблизно того ж періоду становить еквівалент 550-600 мм однорідної броні від підкаліберних та 850-900 мм від кумулятивних боєприпасів.

Корпус був броньований трохи гірше: до 630 мм однорідної броні для підкаліберних снарядів і 900 мм для кумулятивних. На практиці все це означало, що навіть перша версія «Абрамса» під час обстрілу в лоб була майже невразливою для радянських танків того часу.

Серійний випуск M1A1 розпочався 1985 року. Усього було замовлено близько 4200 танків, але 1993 року виробництво закінчилося, зроблено було «всього» 3546 машин. Версія стала першою, що поставлялася за кордон, — 1992 року Єгипет став виробляти ці танки за ліцензією з агрегатів, здебільшого привезених із США. Загалом африканська країна замовила 524 машини.

У 1990-х з'явилася версія M1A2, що відрізнялася більш просунутою цифровою системою управління вогнем (розвиток електроніки на той час сильно здешевило рішення, які були придумані ще під час створення прототипів у 70-х роках, але тоді вимагали величезних витрат). Уперше з'явилася можливість об'єднувати танки на полі бою в єдину інформаційну систему, щоб вони взаємодіяли у наступі чи обороні. Для орієнтації біля з'явилася навігаційна система з урахуванням GPS. Броню ще більше посилили, додавши до неї елементи з того самого збідненого урану, що використовувався для підкаліберних снарядів.

Танки M1A2 і виробляли з нуля, і робили з тих, хто відслужив своє M1A1 — всього планувалося побудувати близько 3 тисяч штук.

Незважаючи на те, що версія A2 була модернізацією, де сильно зросла роль цифрових систем, справжня цифровізація була попереду і прийшла з версією Abrams M1A2 SEP (Systems Enhancement Package — пакет програм з удосконалення системи). У машині з'явилися кольорові дисплеї, була оцифрована система управління вогнем, стали використовуватися більш досконалі тепловізори. Додалася допоміжна силова установка (невеликий електрогенератор, який живить системи танка, коли основний двигун заглушений) та інші удосконалення. Згодом версію SEP тричі вдосконалили (тобто є чотири версії).

У ході технічного прогресу та для використання у нестандартних ситуаціях «Абрамс» отримав ще кілька версій і можливостей. Так, комплект TUSK (Tank Urban Survival Kit — «комплект для виживання танка в місті») додає машині нехарактерний для неї динамічний захист (ті самі «цеглинки» на корпусі, які детонують при влучанні в танк снаряда і зустрічним вибухом не дають йому пробити броню), тепловізійний приціл для кулемета (щоб було легше вночі вражати піхоту, яка намагається підбити танк із гранатометів на вулицях і з верхніх поверхів), рознесене бронювання днища для більшої стійкості до мін та — опційно — ще один великокаліберний 12,7-мм кулемет.

При цьому TUSK можна додати на звичайний танк в умовах польової майстерні, везти його на завод для цього не потрібно.

У реальній великій війні «Абрамс» бував кілька разів. Танки непогано проявили себе в ході операції «Буря в пустелі» у 1991 році та вторгнення до Іраку у 2003 році. Також вони використовувалися в Афганістані (де, однак, мали мало можливостей себе проявити через погане озброєння талібів і відсутність у них бронетехніки). Іракська армія з 2014 року використовувала «Абрамси» — також машини воювали в Ємені проти місцевих повстанців із 2015 року.

Які «Абрамси» отримає Україна

Офіційних відомостей про це поки що не було. Американський телеканал CNBС розповів, що Києву буде відправлено M1A1 (тобто модернізацію середини вісімдесятих). Однак тут є нюанси. Танки ЗСУ отримають у рамках програми USAI (Ukraine Security Assistance Initiative — «ініціатива сприяння безпеці України»). Наскільки відомо, нею техніка замовляється промисловості, а не передається зі складу збройних сил США.

Найімовірніше, M1A1 хочуть зняти чи вже зняли зі зберігання та переобладнати на одному з танкобудівних підприємств. У цьому випадку машини можуть отримати і швидше за все отримають куди більш просунуту електроніку, ніж у 80-х роках, можливості цифрових систем сьогодні відрізняються від тих часів, як небо і земля.

У будь-якому випадку Київ отримає танки, які однозначно перевершують усе, що зможе протиставити Росія. Жодна російська машина не може пробити «Абрамс» у лоб, зокрема й останні версії Т-90 (який, строго кажучи, є не більш ніж черговою модернізацією Т-72, а власну назву отримав лише тому, що в 90-их новій Росії був потрібен новий танк).

Своєю чергою, підкаліберні оперені снаряди з 120-міліметрової гармати M1A1 можуть пробивати російські танки в лоб із будь-яких реальних дистанцій (тобто приблизно до 4 км). Що стосується інформаційних систем танка, котрі дозволяють підрозділу ефективніше вести бій, то ці можливості ще доведеться перевірити у справі. Важлива й наявність гарного протипожежного обладнання в американській машині: якщо вона спалахне, то з високою ймовірністю й екіпаж, і саму техніку вдасться зберегти.

Зрозуміло, «Абрамс» не невразливий. Наприклад, танк може бути пробитий навіть у лоб протитанковою ракетою (так, в Іраку 2016 року танк підбили, схоже, ракетним комплексом «Корнет-Е» — найсучаснішим російським ПТРК). Однак це в будь-якому випадку краще за будь-яку машину, яка є на озброєнні ЗСУ зараз — і, що важливіше, за будь-яку машину, яку американський танк узагалі може зустріти на полі бою в Україні. А враховуючи, що на зберіганні в США перебуває понад 3 тисячі «Абрамсів», резерви для поповнення у Києва будуть завжди (питання лише у політичній волі).

Нагадаємо також, західних танків не потрібно так багато, як радянських: експерт розповідає про перспективи України.