Без масок та рукавичок: купальське святкування на карантині (фоторепортаж)
Східні слов’яни здавна святкували день літнього сонцевороту, називаючи його по-різному – Літа, Крес, Соботки, Купайла… І, попри карантин, це свято було кому святкувати в багатьох країнах, включаючи нашу. Ми подивилися, як це відбулось у Києві, і розповімо про це читачам GreenPost.
Цього року найкоротша ніч припала на 20-21 червня. Це дуже зручно, бо, по-перше, ніч із суботи на неділю – найкращий час для святкування людьми, які працюють із понеділка по п’ятницю, а по-друге, обмежувальні заходи саме трішки послаблено перед новим «закручуванням гайок».
Однак карантин не міг не позначитися на святкуванні. Якщо в попередні роки вшанувати предків та рідних богів збиралося до сотні рідновірів, язичників та РУНВістів (так, послідовники різних неоязичницьких практик святкують Купайла разом), то цього року головний організатор, «жрець Зореслав», був готовий до того, що святкуватиме сам. Тим більше що вже мав сумний досвід: на активну фазу карантину припав Великдень (20 березня), тому багато хто не святкував або святкував із найближчими – і через паніку в суспільстві через пандемію COVID-19, і банально через непрацюючий транспорт. «Коли люди мені дзвонили запитати про купальське святкування, другим запитанням було про карантин», – говорить Зореслав.
Купальське святкування не можна влаштувати онлайн чи перенести до настання більш сприятливих умов, тому треба було або скасовувати все, або піти на ризик. «Завтра ми зустрічатимемо світанок о 4.46, а в понеділок сонце зійде о 4.47 – ніч стане довшою на хвилину», – пояснює Зореслав.
Усього на Перуновому острові (назва неофіційна, зате красива) зібралося близько двадцяти святкувальників. Попри загалом скептичне ставлення до карантину, вони позиціонують себе як законослухняних громадян – адже якщо дійство і можна було кваліфікувати як масовий захід, то проводився він просто неба і взагалі на території з дивним статусом начебто заказника, на який зазіхає ЖК «Італійський квартал». А навіть наша влада нічого не сказала про карантинні обмеження в лісі. Та й від охочих зловживати владою мобільних груп, які перевіряють дотримання карантину, святкувальників захищало дві природні перешкоди: кількасот метрів води (добратися на півострів можна хіба що вплав або на човні) та той самий «Італійський квартал».
Святкувальники дуже відрізнялися між собою. Наприклад, Валентина не належить до жодної релігійної громади: «Я лише починаю цікавитися цим, шукаю Бога». На свято її привела потреба повернутися до коріння. Коронавірусу жінка не боїться: «Я вірю в долю».
Її подруга, також Валентина, прийшла більше дізнатися про свято Купайла, бо вже багато років хотіла потрапити на це дійство: «У мене було дуже динамічне життя, а тепер діти підросли, з’явилося трішки більше часу для себе». Загрозу для себе Валентина вбачає не в коронавірусі. «Я дотримуюся карантинних заходів: два місяці сиділа вдома (виходила лише в магазин), потім почала їздити на дачу… – розповідає вона. – Я творча людина, тому не нудьгувала абсолютно – були улюблені фільми недодивлені, книги недочитані, техніки невиконані. Нема роботи? Нічого, якось проживемо! Заспокоювало те, що всі в однаковому становищі – багаті, бідні, хворі, здорові… Паніка була, коли чоловік захворів після оголошення карантину. У мене тоді температура піднялась – від паніки, а не від вірусу. Але нічого, чоловік одужав, достатньо було телефонних рекомендацій лікаря». Жінка вважає, що тема коронавірусу роздута.
Серед учасників дійства були й культурні діячі. Наприклад, Олеся Сінчук – співачка, композиторка, актриса, поетеса, художник-графік. «Я на чарівному святі Купала, яке для кожного українця дуже важливе, – говорить вона. – Відчуваю єдність із природою, із кожною миттю цього чарівного дійства. Я знаю дуже багато купальських пісень. Так хочеться, щоб кожен українець знав наші прадавні обряди, наше коріння – як ми відчуваємо цей світ, як ми єднаємося з природою…»
Тарас Силенко, кобзар, заслужений артист України, пояснив свою присутність на святкуванні тим, що це традиція: «Я щороку тут. Звісно, я рідновір». Коронавірусу він не боїться. «В народі є прислів’я: чому бути, того не минути. Якщо на кожному кроці боятися всього навколо, то який сенс кудись рухатися?»
Загальне ставлення до COVID-19 тих, хто зібрався на святкування, висловив один із організаторів: «У наших предків була перша пересторога – "не бійся"». Утім, вони так ставляться не лише до коронавірусу: наприклад, ніхто не стежив за тим, щоб усі зробили оргвнесок – просто всі знали, куди слід покласти гроші.
Канва святкування більш-менш звична. Удень дівчата й жінки плетуть вінки – вночі дівчата пустять свої вінки на воду, а жінки лише намочать, щоб закинути на дерево чи на город – вважається, що це дасть кращий урожай. Чоловікам теж є чим зайнятися: крім складання купальського вогнища, яке можна перестрибнути вдвох (якщо пара зможе тричі перестрибнути, не розімкнувши рук, то житиме довго і щасливо), а можна й поодинці для очищення вогнем, потрібно ще вкопати ритуальне дерево Марену та зробити опудало Купайла.
На Марену дівчата потім в’яжуть стрічки, але хлопці все одно мусять це деревце вирвати і втопити. Зате дівчата в кінці свята підпалюють напхане соломою опудало, яке чоловіки символічно намагаються захистити.
Ще один знайомий елемент – палаюче колесо, яке з крутого берега пускають у воду. Після цього промовляють молитву на очищення води до богині Дани, і тоді вже всі охочі йдуть купатися. («Купатися чи не купатися – ось у чім питання», – сказав хтось зі святкувальників.) А після купання проходять крізь великий дубовий вінок – «вінок здоров’я», щоб оздоровитися.
Коли «офіційна частина» святкування закінчується, залишається лише піти пошукати квітку папороті або посидіти біля купальського багаття, співаючи пісень, доки зійде нове сонце. Багато хто так і зробив.
Відчуття, що потрапив в іншу епоху, не було. Частково через те, що майже всі учасники заходу не дотрималися дрес-коду (хтось був босоніж, а хтось у кросівках), частково через прогулянковий катер, який снував поруч туди-сюди, та гелікоптери, які періодично пролітали над островом, а частково через відпочивальників з іншого берега, які горлали під гітару російський рок 90-их. Утім, організатори та учасники не цуралися таких благ цивілізації, як мобільні телефони, павер-банки, пластикові пляшки для води, каремати, та навіть ритуальний хліб для жертви було куплено в найближчому кіоску. Звісно, опудало Купайла колись також зв’язували не дротом, а лозою, але, як сказав один з організаторів, «ми за відродження традицій на нових соціально-економічних засадах». Не стояло завдання зробити так, як робили предки – стояло завдання зробити так, як зробили би предки, якби були нами.
До слова, Зореслав має дві вищі освіти – менеджер зовнішньоекономічної діяльності та психолог. «Для себе я вибрав напрямок "етнопсихологія", бо він найкраще відповідає нашій традиції і розповідає з наукового погляду, для чого і яким чином треба зберігати традиції і відповідно нашу націю, державу, – говорить він. – Якщо зникнуть традиції – питання часу, коли зникне держава і нація. Вона розчиниться в сірій масі, і ми перестанемо бути самобутніми – як ми це бачимо в сучасної молоді: вони вже не знають традицій, народні гуляння їм не цікаві, бо це не клуби… Ми хочемо зберегти традиції і передати наступним поколінням».
