Чого ви не знали про чуму

«Чорна смерть» – безсумнівно, найстрашніша хвороба, з якою дотепер людству довелося зіткнутися. У деяких місцевостях вона викошувала 95% населення, і люди, котрим пощастило вижити, на знак подяки Господу ставили пам’ятні стовпи. У наші часи туристи фотографуються на тлі цих стовпів, не завжди замислюючись про масштаби трагедії, яку пережили ті, хто створив ці історичні пам’ятки.

Нам пощастило народитися в часи, коли чума перетворилася на мем – тепер чуму можна розглядати на відстані, бо завдяки досягненням медицини (та й, додамо марновірно, з ласки Божої) вона втратила свою летальність, ставши екзотичною хворобою. Тому тепер чумою можна просто цікавитися – адже, переставши загрожувати, вона виявляється справді цікавою.  

Звідки взялася чума

Слово «чума» (застаріла форма – «джума») одна частина мовознавців виводить від тюркського «ґуля, круглий», а інша – від давньогрецького «вал, епідемія». А бубонна вона не тому, що така масть їй випала, а через те, що «бубон» давньогрецькою «пах». Адже перші зовнішні нарости, схожі на велетенський мозоль, з’являються внаслідок запалення лімфатичних вузлів у пахвині, під пахвами або на шиї.

Відлуння симптомів хвороби (численні гематоми, через які тіло хворого ніби чорніло, зміна рис обличчя, галюцинації) можна почути у словах «очманілий», «зджумлений».

Чума міцно ввійшла не лише у фольклор різних народів (і наш не виняток), а й залишила слід у творах багатьох митців. Згадаймо знамените прокляття Меркуціо «Чума, чума на ваші дві родини!» у шекспірівській трагедії «Ромео та Джульєтта» або 18 серію 2 сезону культового серіалу «Доктор Хаус».

Збудником чуми є невелика паличкоподібна бактерія Yersinia pestis. Вона напрочуд стійка в довкіллі, добре зносить низькі температури, може зберігатися у ґрунті та воді до 9 місяців, а в трупах – до півроку, лише при температурі +55°С гине за 10-15 хвилин. Наразі Україна не має природних осередків чуми. А от у світі на чуму щороку хворіє близько 2,5 тисяч людей, здебільшого в Казахстані, Монголії, Китаї, В'єтнамі, кількох африканських країнах, США і Перу. Звісно, летальність значно знизилася – до кількох відсотків.

Найпоширеніша бубонна чума – це 80% усіх випадків захворювань на чуму. Є також легенева форма (найбільш небезпечна) та кілька зовсім рідкісних – целюлярно-шкірна, септична, фарінгеальна (глоткова). Багато хто вірив, що це або кара за гріхи, або взагалі кінець світу, оскільки до ХХ ст. люди не могли збагнути, як саме передається чума від однієї людини до іншої. Були різні версії – від  отруєного повітря (через землетрус або незвичайне розташування планет) до погляду на заражену людину. Насправді ж найпоширенішими шляхами передачі інфекції були укуси заражених Yersinia pestis бліх, які зазвичай жили на щурах, та кашель або чхання хворої людини.

У німецькому Інституті еволюційної антропології вважають, що чума потрапила в Середземномор’я близько 5 тисяч років тому разом із кочівниками з Прикаспію та Причорномор’я. Першу письмову згадку про чуму датують 1200 р. до нашої ери, хоча при тодішньому рівні діагностики не можна достеменно стверджувати, що це саме чума. У 1 Книзі Царств Старого Заповіту описується, як за спаплюження Ковчега Заповіту плем’я філістимлян було покарано бубонною чумою: «І тяжіла рука Господня над азотянами, і Він вражав їх і покарав їх болісними наростами, в Азоті й в околицях його…»

У писаній історії людства відомо щонайменше три пандемії (не з нинішнім визначенням ВООЗ, а реальні моровиці) чуми. Їх спричинювала ціла низка чинників – не лише циклічність самого захворювання, а й, скажімо, розвиток економіки і відповідно торгівлі (наприклад, у 1090 р. східні купці завезли чуму до Києва, де почалася «київська моровиця»: за зиму продали 7 тисяч домовин). Зіграла свою роль і «соціалка» – війни, злидні та бродяжництво. Не обходилось і без екології – посухи, зливи тощо викликали брак їжі, який спричиняв ослаблення імунітету у людей та спонукав їх їсти абищо, а гризунів – мігрувати.

Хоча найбільш яскравим чинником, котрий впливав на поширення чуми, була тодішня гігієна – а точніше, її відсутність. Середньовічне розуміння християнства позначилося на сприйнятті людського тіла, яке почало вважатися грішним, тому дбати про тіло було ганебно (навіть митися слід було якнайрідше). Також згадаймо відкриту каналізацію у західноєвропейських містах – часто, так би мовити, нелегальну, коли вміст нічних горщиків просто тік уздовж міських вулиць. Та й щури були майже повноправними містянами.

До слова, якщо на картах поширення чуми ви побачите «світлі плями» на території Київської Русі, це можна значною мірою пояснити наявністю знаменитих руських лазень, хоча й Дике Поле зіграло роль такого собі природного санітарного кордону.

Найбільшою і найвідомішою пандемією чуми стала «чорна смерть» (саме тоді її так і прозвали) 1346-1353 рр., яка пройшла через Європу до Північної Африки та Гренландії. До Європи з Китаю й Індії хворобу принесли монгольські війська і торгові каравани. За оцінками різних істориків, тоді загинуло 25-60 млн людей, тобто від третини до половини населення деяких регіонів і загалом чверть населення Європи.

Остання – сподіватимемося – пандемія чуми зародилася в 1855 році в Китаї і тривала кілька десятиліть, поширившись на всі заселені континенти. Завдяки заміні вітрильників на потужніші і швидші кораблі з паровими двигунами чума легше долала відстані, поширюючись від порту до порту. Це була переважно «портова чума», яка не йшла вглиб материка, і передавалася вона практично самими пацюками, без легеневої форми.

У наш час збудник чуми має офіційний статус біологічної зброї. Не дивно: адже ще в часи Середньовіччя в обложену фортецю закидали катапультами трупи померлих від чуми людей або тварин (особливо пацюків), і це дозволяло знищувати цілі міста. Іноді чумні трупи скидали в водойми. Правда, це іноді могло й не мати злого умислу: наприклад, коли в 1348 р. земля для могил уже закінчилася (додамо сюди ще охочих копати ці могили), папа римський Климент VI  освятив річку Рону в Авіньйоні та наказати кидати чумні трупи у воду.

Чого чума навчила людство

Саме чума примусила людство винайти карантин (від італійського «сорок»). У Венеції в 1343 р. для прибулих збудували спеціальні будівлі, де треба було безвилазно прочекати сорок днів, щоб уже точно минули всі інкубаційні періоди. Морський транспорт, що прибув із небезпечних місць, також мав спершу відстоятися на рейді сорок днів.

Утім, знать також доволі швидко зрозуміла, що самоізоляція – найкращий спосіб вижити. Про це найкраще почитати «Декамерон» Боккаччо.

Із лікуванням чуми було гірше. Як ми вже говорили раніше, людство не мало ідей про причини виникнення чуми, тому, крім карантину, пробували лише традиційне кровопускання (нестерильними інструментами, так), а також пахощі – раптом справа таки в отруєному повітрі? До слова, дзьоб у традиційному костюмі «чумного лікаря» (який з’явився теж у XIV ст.) був не тільки щоб налякати хворобу, а щоб напхати туди пахощів або часнику, аби підвищити шанси лікаря на виживання.

У наших широтах чуму намагалися лікувати спалюванням гною, биттям у дзвони і палінням із гармат. Допомагало так собі. «Батько французької хірургії» Гі де Шоліак (те саме XIV ст.) називав чуму «принизливою хворобою», бо тодішні лікарі були безсилі проти неї. Утім, сам Шоліак пробував розтинати чумні бубони і припікати їх розжареною кочергою – і це давало певний результат. Рятуючи хворих в Авіньйоні в 1348 р. (коли його колеги відмовляли хворим у допомозі), лікар заразився і хворів шість тижнів, проте зміг-таки подолати хворобу.

Чума: український вимір

Народна етимологія виводить слово «чумак» від «чума» – мовляв, разом із сіллю чумаки розвозили хворобу, яка при тодішній щільності та мобільності населення не становила би такої загрози для українців. Однак насправді ця гіпотеза дуже хистка, особливо якщо врахувати, що на той час наші предки вже вміли в карантин.

«Найдужчу тримати обережність, і поки вона остаточно не мине, без дотримання повного карантину з кордонів турецьких й польських на Січ, і в житла й хутори запорізькі нікого не пропускати», – наказав гетьман Кирило Розумовський у 1755 р. 

Але не все у нас було гарнесенько та чудернасенько. Згадаймо лиш чумні бунти у Києві, котрі спалахнули разом із чумою в 1770-1773 рр. внаслідок множення непродуманих дій влади на невігластво киян. Застави розрізали місто на три райони, і виходити за продуктами могли тільки жителі «чистих» дворів, маючи спеціальні квитки. Заражені ж будівлі оточували, але не наважувалися спалювати, як це було вже заведено в Російській імперії – у щільній забудові з вогнем жарти кепські. Оскільки ні про яку гуманітарну допомогу не йшлося – людей просто замикали, тому якщо не чума, то голод точно їх би вбив – сердобольні кияни переховували хворих і померлих, а трупи вночі десь закопували чи просто кидали на вулицях. Звісно, такий карантин не дуже працював – моровиця ширилася. На додачу до цього повноводий через рясні дощі Дніпро розмив чумне кладовище, і безпритульні собаки відкопували рештки й розносили містом. З’явилися й мародери, які продавали речі з заражених будинків.

Коли карантин почав видаватися гіршим за саму чуму, кияни зібралися біля магістрату і змусили владу відвести застави за межі міста.

Ще в часи Римської імперії помітили: чума приходить кожні 8-12 років. Однак, як ми бачимо, у ХХ століття цей цикл у неї «поламався». Одні науковці пояснюють це тим, що Yersinia pestis уже не та, що раніше – мовляв, вона втратила вірулентність і перестала становити таку загрозу. Інші вважають, що причина в кращих умовах життя та винайденні антибіотиків. Хай там як, у наш час, щоб не стати жертвою «чорної смерті», достатньо не кусати заражених ховрахів, дотримуватися правил гігієни та вчасно звертатися до лікарів. А всі протичумні напрацювання людства тепер успішно використовуються для боротьби з іншими хворобами.