Співробітники привозили з дому продукти, щоб підгодовувати хворих у лікарні – психіатр Зільберблат (відео)

Ми продовжили нашу розмову з генеральним директором Київського обласного психіатрично-наркологічного медичного об'єднання Геннадієм Зільберблатом. Із першою частиною інтерв'ю можна ознайомитися тут. Повну відеоверсію нашого інтерв'ю можна переглянути ось за цим посиланням, а деякі моменти цієї розмови пропонуємо у вигляді короткого текстового бліцу.

Про «буремні 90-і»

У ті роки зросла кількість хворих. Тоді був досить сильний, підготовлений медперсонал, але не було грошей – нам місяцями не платили зарплату, і ми, співробітники, привозили з дому продукти, щоб підгодовувати хворих. Той, у кого була картопля, віз картоплю. У мене в хаті не було картоплі, але було варення, яке зацукрувалося, але було смачне. І я віз банки з варенням…

Уже з'явилися сучасні препарати – за кордоном, недешеві, а купити їх не було за що.

Ми приймали благодійність. Я їздив по колгоспах, просив допомоги. І тоді ж з'явилися небідні люди – я звертався через своїх знайомих до них. Нам допомагали. Ми вижили...

Це був дуже складний період, але ми його якось пережили краще, ніж зараз. Ми були згуртовані та розуміли, що все зміниться на краще, а зараз люди йдуть із медицини.

Про співпрацю з релігійними організаціями

Ще в 1986 році, за радянських часів, я відкрив двері нашого наркодиспансеру представникам різних конфесій: Армії Порятунку, адвентистам, баптистам тощо. Я це зробив, бо на лікаря було навантаження 45 хворих – це у 2-3 рази більше норми, і психолог був один на весь диспансер. Це зараз у мене в кожному відділенні психолог і соціальний працівник, частину яких мені довелося скоротити.

А тут саме ті люди, які вміють підійти до людини, розкрити її душу. Але там, де починали говорити «не приймає ліків – моліться, і все мине», я припиняв із ними співпрацювати.

Чи стоїть до мене черга з представників різних конфесій, як колись? Це раніше вони були гнані, тому приїжджали до нас, а тепер ні.

Про промислову психіатрію (вона ж трудова терапія)

Ми використовуємо інші методи трудової терапії: це ландшафтотерапія, заняття спортом, теренкур, зелений цех, ремонтний цех – меблі перетягуємо для себе.

За радянських часів існували цілі цехи на підприємствах, де працювали психічно хворі. У мене хворі на алкоголізм працювали на Корчуватому на важкому виробництві, їх возили автобусом з Глевахи в Київ, і за це хворим платили 25% за роботу, а ми отримували 75% на спецрахунок, що давало нам можливість покращувати харчування хворих і виплачувати премії співробітникам.

Хто не хотів, той не їхав. Але у нас такий менталітет: 10 їдуть – 11-ий теж поїде. Були різні чинники заохочення. При лікуванні алкоголізму були термін лікування був 2 місяці, а передовикам виробництва обіцяли на тиждень скорочувати перебування.

Про те, навіщо потрібно займати пацієнтів

Коли до нас надходить хворий, який запущений, давно не мився, не чистив зуби, не стриг нігті, нечесаний, немитий – ми починаємо відновлювати ось ці навички. Це початковий етап реабілітації. Потім відновлюємо навички зовнішнього вигляду, щоб одяг був охайним, щоб, коли пацієнт лягає спати, він акуратно склав свій одяг у шафку.

Про те, як психіатри упізнають своїх пацієнтів

В епітимних особистостей усе акуратно розкладено, все на своєму місці, і вони вживають часто суфікс -чк-: «книжечка», «телефончик». Ось у жінки 75 років квітка у волоссі та коротка спідниця – це вже маніакальний синдром. А якщо молода дівчина, струнка, красива, без макіяжу, сумне обличчя – дивишся, чи немає там депресії. З мікросимптомів складається мозаїка діагнозу, і досвідчений професіонал повинен ставити діагноз, лише побачивши хворого. 

Про те, скільки в Україні потенційних пацієнтів психіатра

За останніми епіддослідженнями у нас їх 30%. Мабуть, впливає війна на сході, посттравматичні стресові розлади у пацієнтів і не тільки. Ось чому я багато разів підіймав і підіймаю надання допомоги, лікування психічно хворих, які пройшли через АТО. Американці пишуть, що понад 90% учасників воєн потерпали від ПТСР. Є такі дані, що під час в'єтнамської війни загинуло 57 тисяч американців, а потім через 5 років після закінчення 57000 американців здійснили реалізований суїцид.

Про стигматизацію психіатрії

За порадою, за консультацією до психіатра Сполученому Королівстві звертається 60%, а у нас 2,6%.

Про фінансування психіатрії

Нам кажуть: «Ми виділяємо гроші для лікування на все утримання в лікарні». 

Ми утримуємо те, що мала утримувати держава. Ми гроші отримаємо лише в цьому місяці, хоча постанова Кабміну про виділення додаткових коштів на утримання спеціалізованих відділень була в травні.

У нас є одне таке відділення – для примусового лікування психічно хворих. У це відділення постійно приїжджає офіс із прав людини, прокуратура і раз на рік – комісія ООН із тортур. Для цього відділення ми мусимо тримати охорону, там має бути відеоспостереження, сигналізація, ми повинні годувати цих хворих. Його працівникам ми повинні платити зарплату з 25% надбавки, як усім, плюс іще 50%. Ці 50% люди не отримують, за рахунок бюджету я плачу охорону та відеоспостереження. Вони можуть піти – а серед пацієнтів цього відділення багато вбивць, і деякі серійні, вони становлять небезпеку…

Гроші, передбачені наступною постановою Кабміну, 19 червня, про додаткове фінансування, ми отримаємо в кращому разі у вересні. Ось починаючи з вересня я почну знову закуповувати продукти харчування, медикаменти, щоб могли вижити далі.

Про пацієнтів, яких не меншає

Коли наші хворі виїжджають за кордон, то дуже швидко повертаються: починається загострення, їх поміщають до психлікарні й екстрадують до нас. Хворі ж нікуди не подінуться...

Якщо їдете в громадському транспорті чи проходите повз сміттєві баки, зверніть увагу, скільки людей з дивацтвами... 

Про чинники, від яких залежить кількість хворих

Ну, ми сільськогосподарський регіон, є робота на землі – ось закінчаться збиральні роботи, може, тоді підуть хворі.

У мене зараз половина тих хворих, які повинні бути за штатним розкладом, тому менше витрачаємо грошей на харчування, на медикаменти. Це добре? Це погано, тому що хворі перебувають поза стінами лікувального закладу, а в нас би їм допомогли.