Ще страшніше за Чорнобиль: 40 років тому сталася найгірша промислова катастрофа в історії — і досі вбиває

Рівно 40 років тому, 3 грудня 1984 року, сталася найбільша за кількістю постраждалих техногенна катастрофа в історії людства — але навряд чи багато хто про неї чув. Бхопальську аварію цілком можна назвати індійським Чорнобилем: радіації там не було, але наслідки виявилися майже смертоносними. Виною всьому стали безвідповідальність, жадібність і байдужість до бідного місцевого населення. Бхопал — це не лише історія промислової катастрофи, а й ілюстрація жахливо несправедливої ​​соціальної нерівності, де ті, хто має найменше, платять найвищу ціну. Про трагедію розповідає «Дзеркало».

У цьому тексті є фото жертв катастрофи, які можуть здатися декому неприйнятними. Якщо ви не бажаєте їх бачити, будь ласка, не читайте матеріал.

Пекучий чилі

У Бхопалі, великому місті Центральної Індії, груднева погода — це вдень +26 °С, вночі +13 °С, віяв ледь помітний північний вітерець, на небі — ні хмари. У ніч з 2 на 3 грудня мешканці мирно спали, за винятком тих, хто працював на нічну зміну, — залізничників, медиків і працівників хімічного заводу американської компанії Union Carbide. Це підприємство розташовувалося в північній частині міста, в оточенні густонаселених нетрів і всього за пару кілометрів від центру та вокзалу.

Після півночі Азіза Султан прокинулася: її малюк надривно кашляв. Розплющивши очі, в напівтемряві вона помітила, що кімнатка заповнена білим туманом. Такий же туман стелився вулицею. За хвилину звідти почали долинати крики: «Біжімо, біжімо!»

Не розуміючи, що відбувається, Азіза закашлялась і сама. Їй почало пекти очі, а кожен вдих став таким пекучим, наче вона вдихала вогонь.

16-річна Рехана Бі, яка жила з батьками та трьома братами в нетрях біля заводу, прокинулася від того, що хтось бив у двері і кликав її батька. Той підвівся і визирнув надвір — з-за його спини дівчина побачила густий туман і юрбу людей. Вони кашляли і тицялися вбік, немов сліпі. Очі та легені Рехани охопило вогнем.

«Наші тіла ніби наповнили червоним перцем чилі. Текло з очей, з носа, у роті була піна. Кашель був настільки сильним, що люди корчилися від болю. Деякі вставали і бігли в чомусь були, в білизні, а то й зовсім без одягу. В один бік, в інший — просто бігли, намагаючись врятувати своє життя», — згадувала згодом мешканка міста Чампа Деві Шукла.

Якби люди розуміли, що трапилося, вони б не бігли, а закрилися в будинках, постаралися забратися вище, обмотали обличчя мокрими хустками та сховалися під ковдри. Тисячі життів тоді мали шанс на порятунок. Але мешканці нічого не знали.

Цистерни з отрутою

Завод Union Carbide India Limited (UCIL) у Бхопалі випускав інсектициди - хімікати для захисту рослин від комах. Основним власником була Union Carbide — одна з найбільших хімічних корпорацій США, яка входила до списку п'ятисот найбільших компаній США за обсягом виручки (яка мала 50,9 % акцій, решта — місцеві інвестори). На момент катастрофи фірма з майже віковою історією володіла сотнями заводів по всьому світу, виробляючи товари від пестицидів до батарей Energizer. В Індії вона мала 14 заводів і 28 торгових представництв, на них працювало 9000 осіб.

На бхопальській фабриці вироблялися три пестициди з різних похідних карбамінової кислоти. Основним продуктом був «Севін» (ця торгова назва речовини карбарил) -– «фірмовий» товар американської компанії, аналог відомої в СРСР речовини ДДТ. Для виробництва «Севіна» й інших продуктів використовувався метилізоціанат (МІЦ), який отримували з реакції фосгену з метиламіном.

Метилізоціанат (МІЦ) — це рідина з різким запахом, що кипить вже за 39,1 °С. Речовина вибухонебезпечна, високореактивна та смертельно отруйна — у багато разів гірша за ціанід.

На Union Carbide India Limited метилізоціанат зберігали у трьох великих цистернах Е610, Е611 та Е619, частково вкопаних у землю та закритих зверху «шапкою» з бетону. За документами заводу, кожну ємність можна було наповнювати рідким МІЦ лише на 50 % (це близько 30 т). А одну цистерну завжди треба було тримати порожньою, щоб перекачати туди вміст інших у разі НП.

Проте інструкції безпеки рідко виконувались на цьому підприємстві. Завод був збитковим і лише нещодавно відновив випуск продукції, за цей час у цистернах зібралося понад 60 т МІЦ, причому в баку Е610 його було близько 42 т — набагато більше, ніж потрібно.

Коли підприємство відновило виробництво «Севіну», МІЦ насамперед мали взяти з цієї переповненої цистерни. Але не вийшло. Щоби тримати речовину під тиском (інакше її не викачати) і щоб у бак не потрапляла волога з повітря, зверху закачували сухий азот. Але чомусь він не тримався у ємності. Перевіряти її на витік ніхто не став — просто перейшли на сусідню цистерну. За день-два до трагедії у Е610 знову намагалися накачати азот, щоби злити МІЦ, це знову не вийшло — і бак знову просто покинули без перевірки на герметичність.

Чайна пауза

Увечері 2 грудня начальник зміни наказав промити трубу подачі азоту. Вона була іржава, низка запобіжних клапанів у ній вийшла з ладу, якісь узагалі були відсутні — їх мали встановити, але забули. Не підозрюючи про це, робітники відкрили вентилі та залишили обладнання на кілька годин. Через несправності клапанів вода вільно текла просто до цистерни з 42 т МІЦ. Туди потрапило кілька сотень літрів.

Але метилізоціанат, змішуючись із водою, рясно виділяє вуглекислий газ і тепло. Це викликало швидку та бурхливу реакцію в ємності. Там почали зростати тиск і температура. Пішли додаткові реакції, які прискорювали основну, і так по колу.

О 22.30 тиск у баку Е610 становив 14 кПа, але за півгодини зріс до 70. Працівники вирішили, що це просто «брешуть» іржаві датчики — не вперше.

Газ пішов назад тими трубами, якими до цистерни надходила вода. О 23.30 робітники в зоні заводу МІЦ відчули, що з повітрям щось не те, і до 23.45 знайшли невеликий витік. Черговий махнув рукою: це справа звичайна, турбуватися нема про що, ось-ось почнеться перерва на чай — потім полагодимо.

Коли чайна пауза закінчилася, реакцію в цистерні вже було не зупинити. Тиск пройшов позначку 280 кПа і продовжував стрімко зростати. Температура досягла сотень градусів цельсія (точні оцінки у звітах різняться). Метизізоціанат випаровувався, утворював інші токсичні сполуки, розпадався до ціаністого водню (синильної кислоти).

Вимкнути сирену!

Близько 00.40 один із робітників нарешті пішов перевірити сховище МІЦ і знайти невеликий, як тоді думали, витік. Стоячи на бетонній шапці над трьома цистернами, Суман Дей відчув, що бетон гарячий. Раптом поверхня під ним затремтіла, загриміла — ніби він стояв на кришці киплячого казана. Суман рушив геть і почув за собою голосний звук. Обернувшись, він побачив, як шар бетону завтовшки сантиметрів у 15 тріснув. Звідти повалило жаром, як із печі. Трохи згодом цистерну виштовхне з бетонного ложа.

Тут Суман почув ще один звук — тепер шиплячий. Поглянувши в його бік, чоловік побачив, як із високої труби, з'єднаної з резервуаром, виривається газ і утворює білу хмару. Воно проноситься над заводом і рухається у бік житлових кварталів.

Хтось із робітників заводу ввімкнув аварійну сигналізацію. Вона запустила дві сирени — заводську та для навколишнього населення. Другу відразу відключили: керівництво заводу завжди було проти сповіщення мешканців про «несуттєві витоки» — не хотіло зчиняти галасу.

Робітники почали тікати із заводу, знаючи лише одну інструкцію — рухатися проти напряму вітру. Щоправда, користі від неї було мало: ворота на вихід були лише одні, багатьом довелося штурмувати бетонний паркан заввишки 2,5 м.

2023 року Netflix випустив міні-серіал «Залізничники: нерозказана історія Бхопала 1984-го» (The Railway Men: Untold Story of Bhopal 1984). Це індійська художня картина із чотирьох епізодів. Фільм досить точно, сильно та з увагою до достовірності деталей показує картину катастрофи та трагедію мешканців міста. На стрімінговому сервісі його можна подивитися хінді чи англійською з субтитрами — англійською, німецькою, українською та польською мовами.

Смертельний витік

Токсичний газ із нудотним запахом вареної капусти все продовжував вириватися з труби заводу і, знесений вітром на південний схід, близько першої години ночі огорнув центральну частину сплячого міста.

При контакті з людиною МІЦ діє як хімічна зброя. Він розчиняється у слізній рідині та слизових оболонках, викликаючи хімічний опік. Потрапляючи в легені, роз'їдає їх ізсередини — людина буквально захлинається рідиною, що виділяється при цьому. А оскільки цей газ важчий за повітря, він стелиться по землі щільним туманом. При високій його концентрації втекти неможливо — достатньо кількох вдихів, щоб отримати смертельне отруєння. І жодної протиотрути немає.

Першими жертвами стали жителі нетрів, розташованих майже впритул до заводу. Основний удар припав на найбідніші райони. Люди прокидалися від задухи та печіння в очах. Хтось помирав, навіть не встигнувши прокинутися, і в якомусь сенсі їм пощастило. Тому що доля багатьох інших була набагато жахливішою.

Почалася паніка. Ніхто не знав, що відбувається й куди тікати. Люди мчали врізнобіч, тягнучи за собою дітей. Потік виривав малечу з рук батьків. Але дуже скоро це ставало байдуже.

Дехто здогадався закрити рота і носа хоча б мокрими пов'язками, але й це допомагало ненадовго. Люди сліпли, газ випалював їхні очі та легені, вражав нервову систему. Їх розривав кашель і неконтрольована блювота, вони падали просто на землю, втрачаючи контроль над тілом, билися в конвульсіях, потопаючи у власних рідинах. Тих, хто впав, ніхто не підхоплював, і їх затоптували інші. Усі дерлися одне на одного, навіть корови бігли, намагаючись урятувати свої життя, і давили людей на бігу.

Мама Рехани Бі (згаданої на початку тексту) була вагітна. З восьмимісячним животом бігти їй було важко, і далеко сім'я не втекла — від безвиході просиділи на узбіччі всю ніч. До кінця дня батьки та трирічний брат Рехани померли. Плід у животі померлої ворушився до наступного ранку. В інших вагітних мимовільні пологи могли початися просто на бігу — і ці діти, як і їхні матері, були приречені.

Деяким вдавалося вижити. Санджай Верма була немовлям під час аварії. Майже вся її сім'я загинула, але старші брат і сестра врятували дівчинку. Коли вони втекли, потік розділив їх із братом. Той знепритомнів. Прокинувшись наступного дня, юнак знайшов себе у вантажівці серед тіл загиблих. Його мало не скинули в річку за 30 км від міста — а могли й спалити, але не вистачало дров для кремації. Інший житель міста прийшов до тями вже в морзі з обмороженими пальцями.

«Все гаразд»

Про те, що відбувається в місті, дізналися в поліції і дзвонили на завод тричі між 01.25 і 02.10, поставивши питання про витік газу. Два рази їх запевняли, що все гаразд, а втретє сказали: «Ми не знаємо, що трапилося», — і кинули трубку.

Приблизно о другій годині ночі цистерна спустошилася. У цей час завод нарешті ввімкнув зовнішню сирену та гучномовці. Представник підприємства вперше підтвердив поліції, що стався витік, але заявив, що він уже «усунений».

На практиці це означало, що було викинуто в повітря близько 40 т метилізоціанату й інших токсичних речовин, що утворилися в реакціях. Точний склад хмари невідомий і досі, оскільки компанія не розкрила інформацію; але там щонайменше містилися також синильна кислота (ціаністий водень), фосген (та сама хімічна зброя часів Першої світової війни), хлористий водень, метиламін, оксиди азоту, чадний газ.

На ранок отруйна хмара розвіялася. В уражених газом районах, за офіційними даними, проживало 520 тис. осіб, зокрема 200 тис. дітей. Вулиці були заповнені тисячами трупів — не лише людей, а й тварин: від собак до бугаїв. Дерева пожухли й облетіли, як після осіннього листопада. У місті почалися перебої із продовольством: постачальники боялися їхати до зараженої зони. Влада випустила офіційні заяви, що повітря, вода, рослинність і продукти харчування безпечні. Заборонили лише ловити рибу.

«Промивайте водою»

У 900-тисячному на той момент Бхопалі було лише дві невеликі держлікарні. У ніч аварії їх заполонили тисячі людей. У пацієнтів були судоми та конвульсії, ядуха, сині губи, йшла піна з рота. При прослуховуванні стетоскопом лікарі чули хрипи, що булькають у легенях. Іншими симптомами були сліпота, подразнення шкіри, спазми стравоходу та кишківника. А ще розгубленість та амнезія. Дехто поводився як божевільний. Були випадки часткового паралічу. За перші два дні госпіталі з сумарною місткістю близько 1800 місць прийняли близько 50 000 пацієнтів.

Лікарі Бхопала ніколи не стикалися з подібною ситуацією, вони не мали досвіду боротьби з промисловими катастрофами. Вони не знали симптомів отруєння метилізоціанатом і гадки не мали, з яким узагалі токсином мають справу.

Першою версією лікарів був аміак, згодом фосген. На заводі Union Carbide довгий час відмовлявся розголошувати хоч якусь інформацію, боячись сказати щось, не затверджене материнською компанією в США. А там була неділя. Зрештою госпіталям передали, що токсин — це МІЦ (там ніколи не чули такого слова, не знали, що робити, і не мали антидоту).

Вранці медики Union Carbide відповіли на дзвінки з лікарень, що метилізоціанат не смертельний — це начебто сльозогінний газ, і пацієнтам потрібно просто промивати очі водою. Тоді як самі лікарі отримували пошкодження від контакту з токсином на тілах і одязі пацієнтів. Один із інтернів помер після того, як врятував дитину, зробивши їй штучне дихання.

Пріоритети

Щоби зрозуміти, як взагалі стала можлива катастрофа таких масштабів, потрібно повернутися на кілька років тому. Завод у Бхопалі був побудований 1969 року як символ «Зеленої революції» — амбітної програми прем'єр-міністра Індіри Ганді з модернізації сільського господарства країни. Високоврожайні сорти вимагали більше пестицидів, і американська Union Carbide побачила в цьому чудову нагоду для бізнесу.

Завод у Бхопалі був побудований за образом і подобою американського заводу Union Carbide у Вірджинії. Та тільки Індія не США. І власники ставилися до підприємства відповідно, намагаючись витягти максимум та ігноруючи ризики. У країні, що розвивається, поводитися так було простіше.

Фабрику звели всього за 2 км від центру міста, хоча навіть тодішні норми вимагали розміщувати небезпечні виробництва на околиці, щоб вітер забирав можливі викиди геть від житлових районів. Але набагато страшнішим було рішення зберігати величезні об’єми смертельно небезпечного МІЦ. Коли завод проектували, його керуючий, аргентинець Едуард Муньйос, пропонував використовувати лише невеликі ємності, як це робили в Японії чи пізніше почали робити у США. Речовину можна було не зберігати на заводі зовсім, і перші роки так і робили: її постачали в невеликих об’ємах і відразу пускали у виробництво. Але потім із міркувань вигоди вирішили робити самі. Знову ж таки, можна було взагалі не зберігати небезпечний МІЦ: технологія дозволяла синтезувати його й у тому ж циклі робити з нього «Севін». Але американське керівництво наполягло на будівництві величезного сховища.

На початку 1980-х років мрії про надприбутки розвіялися. Після кількох неврожайних років індійські фермери не могли дозволити собі американські пестициди. Завод працював на збиток, і корпорація почала готувати його до продажу. А поки що — економити на всьому. Скоротили персонал — із тисячі до 642 осіб. Досвідчених інженерів замінили некваліфікованими робітниками, які часто навіть не розуміли англійської мови інструкцій. Плинність у небезпечному цеху МІЦ досягала 80 %. Новачки отримували мінімальний інструктаж. Багато хто навіть не знав, наскільки небезпечний метилізоціанат, — думали, що він може лише подразнювати очі.

Протягом трьох років перед катастрофою сталися п'ять серйозних інцидентів із витоком, зокрема, МІЦ та фосгену. Один робітник загинув, десятки постраждали. Профспілки з 1976 року били на сполох. 1982-го містом розвісили плакати: «Обережно — смертельні аварії! Життя тисяч у небезпеці!»

«Потенційна небезпека викиду токсичних речовин… Недоліки в обслуговуванні запобіжних клапанів… Проблеми через високу плинність персоналу…» — писали американські інспектори у звіті після перевірки заводу у травні 1982 року. Але керівництво UC США обмежилося формальними рекомендаціями. За два з половиною роки до катастрофи ніхто не приїжджав перевіряти, чи виправлені порушення. Витрачати гроші на ремонт і заміну обладнання на збитковому заводі ніхто не хотів.

У результаті сталося те, що сталося: не розуміючи технології та не знаючи про небезпеки, працівники пустили воду по іржавих трубах із несправними запобіжними клапанами, а коли в резервуарі з МІЦ почалася реакція, не надавали значення показанням датчиків.

Підприємство мало чотири основні системи безпеки для запобігання та нейтралізації можливого викиду метилізоціанату. Кожна з них могла врятувати тисячі життів. Але до грудня 1984 три з них не працювали, четверта була неефективна.

Холодильна установка підтримувала температуру в резервуарах з МІЦ нижче точки кипіння — це запобігало випаровуванню та знижувало ризик неконтрольованих реакцій. У червні 1984 року її відключили задля економії, фреон був злитий.

Скруббер (газопромивач) мав нейтралізувати будь-які витоку токсичного газу розчином каустичної соди. Але його вимкнули у жовтні, вважаючи за непотрібне, оскільки завод у той період тільки зберігав МІЦ, але не виробляв його. До того ж зламався датчик подачі лугу, і ніхто не міг перевірити, чи працює система взагалі. Втім, скрубер би не врятував місто: воно могло нейтралізувати 1,5 кг газу за хвилину при тиску не вище за 1 атмосферу. У ніч катастрофи газ йшов потоком 200-400 кг за хвилину при тиску близько 12 атмосфер та температурі понад 200 °C.

Третьою системою була смолоскипна вежа для спалювання газів. Її теж відключили у жовтні, щоб замінити трубу, яка до неї вела. Але до грудня трубу так і не встановили, і при витоку газ пішов прямісінько в небо. Але навіть якби вежа працювала, при спробі спалити такий потужний потік газу високий ризик вибуху, який зруйнував би трубопроводи й випустив ще більше МІЦ.

Останнім рубежем захисту була водяна завіса — розпилювачі для «збивання» газової хмари. Тієї ночі робітники ввімкнули їх, попри заржавілі вентилі. Але натиск виявився надто слабким — струмені не діставали рівня витоку. Ще 1982 року американські інспектори рекомендували встановити потужнішу систему, але цього зробили.

Union Carbide намагалася списати аварію на саботаж. Але всі незалежні від компанії розслідування показали: виною була системна економія безпеки, помножена на злочинне недбальство. На заводі не було навіть плану захисту населення.

Як зазначається у звіті за підсумками розслідування міжнародних профспілок, Бхопальській катастрофі можна було запобігти. Але для цього треба було думати про людей більше, ніж про прибуток.

Найбільша в історії

Масштаб трагедії на місці був зрозумілий відразу, але реєстрація фактів смерті в метушні майже не велася.

У перші тижні після аварії два десятки госпіталів прийняли 170 тис. пацієнтів із симптомами отруєння газом, зокрема 10,7 тис. із серйозними травмами.

Перші офіційні дані про кількість жертв з'явилися в січні: влада Індії повідомила про понад 1400 загиблих. До 1991 року цифру скоригували до 3800 померлих і 11 000 осіб, які отримали інвалідність. Саме ці цифри визнає Union Carbide.

Але муніципальні працівники, які власноруч вантажили тіла на вантажівки для поховання в братських могилах, говорять не менше ніж про 15 000 загиблих. Активісти, які підрахували кількість проданих у місті похоронних саванів, стверджують: лише за перший тиждень померло близько 8000 осіб.

Індійська рада медичних досліджень оцінює кількість загиблих тієї ночі у 8-10 тис. осіб, а до 1994 року від наслідків отруєння померли вже понад 25 000. Amnesty International називає цифру 22 000 загиблих.

Точна кількість загиблих у Бхопальській катастрофі невідома і ніколи не зможе бути підраховано. Але в одному всі джерела сходяться: це смертоносна промислова катастрофа в історії людства.

Однак який сенс у точному підрахунку загиблих, якщо люди продовжують помирати досі?

Удар на покоління вперед

«Пощастило тим, хто помер тієї ночі. Нещасні — це ті, хто вижив», — каже Рашида Бі, яка втратила п'ятьох родичів, які померли від раку після отруєння газом. Її слова звучать страшно, але правдиво: катастрофа у Бхопалі не закінчилася вранці 3 грудня 1984 року. Вона триває досі.

Сьогодні, через 40 років, за різними оцінками, близько 120-150 тисяч жителів Бхопалу, як і раніше, страждають від наслідків отруєння. У тих, хто вижив, — сліпота, тяжкі захворювання легень, нервової системи, опорно-рухового апарату. Частота раку у них у 10 разів вища за середню.

Але найжахливіше — це вплив на репродуктивну функцію та пошкодження ДНК, які виявляються при народженні дітей навіть через десятиліття.

Згідно з дослідженням за 1987 рік, у перші місяці після трагедії у 43 % вагітних жінок, що жили за 1 км від заводу, сталися викидні. З тих дітей, що народилися, 14 % померли в перший місяць життя — вп'ятеро більше, ніж звичайно. Дослідження 2016 року показало: у жінок, які пережили катастрофу, і навіть у їхніх дочок ризик народження дітей із вродженими аномаліями в 7 разів вищий за звичайний.

Серед новонароджених трапляються найважчі дефекти: розщеплення піднебіння, деформація черепа, аномалії кінцівок і статевих органів. Є випадки народження з одним оком посеред чола. Є й інші: дівчинка з ногою в п'ять разів більшою за іншу, немовлята з пальцями, що ростуть просто з плечей, із черепом, роздутим до величезних розмірів. У багатьох немовлят діагностують синдром Дауна.

А ще — агресивні форми раку у маленьких дітей. 2001 року репортер описував побачені в онкологічній лікарні Бхопала фотографії пацієнтів із ретинобластиномою — злоякісною пухлиною сітківки ока. Вона жахливо деформувала половину обличчя, перетворюючи його на подобу маски — розпухле, спотворене око обрамлене запаленою тканиною. Жодному з цих дітей не було ще шести. На деяких знімках особливо страшно виглядав контраст: одна половина обличчя залишалася дитячою, недоторканою, а друга була понівечена хворобою. На одній із фотографій кількамісячне немовля було приховано за двома такими пухлинами.

Ефект від катастрофи був настільки великим, що позначився на житті сотень тисяч людей. У дослідженні 2022 року американські науковці проаналізували різну загальноіндійську статистику за 1985 рік і знайшли багато відхилень від звичайної картини. У тому році у вагітних набагато частіше траплялися викидні, причому здебільшого йшлося про хлопчиків (співвідноситься з колишніми дослідженнями про те, що хлопчики в утробі більш уразливі перед будь-якими шкідливими зовнішніми впливами).

У когорті хлопчиків, хто все ж таки народився того року, були статистичні відмінності у дорослому віці порівняно з на рік старшими чи молодшими: гірше здоров'я, частіші рак та інвалідність, як результат — у середньому на два роки менша тривалість навчання, нижча зайнятість. Також виявилося, що негативні ефекти аварії не обмежуються радіусом 5 км від заводу (зазвичай на цій території зосереджувалися всі дослідження та цифри), а помітні у радіусі 100 км.

Токсична безвихідь

Але не тільки газова хмара тієї ночі отруїла життя десятків тисяч бхопальців.

Всі 15 років до катастрофи Union Carbide скидала токсичні відходи у відкриті ставки просто на території заводу. Тисячі тонн пестицидів, розчинників і хімічних каталізаторів увібралися в ґрунт. Мусонні дощі розмивали отруйні ставки, й токсини проникли у ґрунтові води. Вже у 1980 році були повідомлення про загибель худоби, яка пила з місцевих водойм.

А після трагедії завод просто закинули. Тонни небезпечних хімікатів залишилися розкиданими по території, поряд залишилися висихати ставки-випарники з рідкими відходами. Union Carbide провела у 1989 році секретні аналізи ґрунту та води. Результати були жахливими: вода була настільки токсична, що миттєво вбивала піддослідних риб. Багато проб було взято просто біля заводської стіни — а з іншого боку люди брали воду з колодязів. Компанія приховала ці дані. Мешканців ніяк не попередили про те, що вся місцевість отруєна й небезпечна.

Через десять років, у 1999 році, дослідження Greenpeace виявило у ґрунті та воді навколо заводу важкі метали, хлорорганічні сполуки, пестициди — високотоксичні речовини, що накопичуються в організмі. А в 2002 році ртуть та інші отрути знайшли у грудному молоці жінок, які мешкають поряд із заводом. Забруднення поширилося набагато далі, ніж вважалося раніше, його сліди знаходять у радіусі 3,5 км від заводу.

Попри рішення Верховного суду Індії 2004 року про забезпечення населення чистою водою, люди досі змушені пити отруєну, оскільки тієї, що іноді привозять водовози, не вистачає. Переїхати місцевим мешканцям нікуди: вони надто бідні. На висохлих токсичних ставках, де у землі досі знаходять ртуть та інші отрути, їхні діти грають у крикет.

За сорок років ніхто так і не взяв серйозно за очищення території. Union Carbide проводила лише символічні спроби очищення — та й ті припинилися 1994 року, коли компанія продала свою індійську доньку. 1998 року штат Мадхья-Прадеш забрав територію заводу у власність, пообіцявши зайнятися її реабілітацією. Але далі обіцянок справа не пішла.

Два роки «в'язниці» через чверть століття

Через чотири дні після катастрофи, 7 грудня 1984 року, голова Union Carbide Воррен Андерсен прилетів із США до Бхопалу. Він вийшов із літака з протигазом у руці — наче турист із фотоапаратом. Біля трапа його заарештували.

«Він не виявив жодного каяття чи співчуття. Тільки холодна цікавість. Запитував про напрям вітру, хотів оглянути завод — ніби вивчав масштаб руйнувань», — згадував пізніше голова міської адміністрації Моті Сінгх.

Андерсена помістили під арешт у пансіонаті компанії, і він почав робити дзвінки. Вже за кілька годин прийшов наказ від керівництва штату: негайно звільнити бізнесмена та посадити на урядовий літак до Делі. Звідти він відлетів до Штатів і ніколи не повернувся до Індії, ігноруючи всі спроби індійського правосуддя притягнути його до відповідальності. США відмовилися його видавати. Андерсен помер у 2014 році у віці 92 років, так і не постав перед судом.

У 1989 році Union Carbide уклала угоду з урядом Індії. Як пізніше з'ясувалося, не обійшлося без впливу Генрі Кісінджера — колишній держсекретар США, а тепер радник корпорації натиснув через індійських промисловців на прем'єр-міністра Раджива Ганді. З жертвами ніхто не радився, ба більше - уряд Індії оголосив себе єдиним їхнім представником у судах щодо катастрофи як у країні, так і за кордоном, і люди не змогли подати персональні позови до суду США. У рамках угоди в обмін на зняття претензій компанія погодилася виплатити 470 млн доларів — у середньому 500 доларів на постраждалого.

Для порівняння: колишнім своїм робітником у США, який постраждав від виробництва азбесту, що виявився токсичним, та ж Union Carbide платила по суду сотні тисяч і мільйони доларів.

Під кримінальний суд потрапили лише вісім індійських менеджерів заводу. 2010 року їм винесли вирок (одному посмертно) — по два роки в'язниці за смерть через необережність. Усіх одразу ж випустили під заставу. Деякі навіть після суду продовжували стверджувати, що виною катастрофи був саботаж.

У 2001 році Union Carbide була поглинена хімічним гігантом Dow Chemical за 11,6 млрд доларів - це в 25 разів більше суми компенсації жертвам Бхопалу. Новий власник відтоді поводився так, ніби купив активи, але не зобов'язання UC. Жодних додаткових виплат, жодного очищення території.

Чи закінчиться?

Активісти з тих, що вижили, і сьогодні їздять світом, розповідають про свою трагедію, подають скарги до судів, ВООЗ, ООН, організовують демонстрації, сидячі страйки, голодування і марші, намагаючись добитися справедливості.

«Катастрофа продовжує вбивати та робити інвалідами нові покоління, а винні у цьому продовжують насолоджуватися щасливим і багатим життям. Корпорації, які влаштували геноцид у Бхопалі, продовжують вести бізнес як завжди», — сказала одна з активісток під час виступу у Школі громадської охорони здоров'я Гарварда у вересні 2024 року.

Разом із нею виступали дві жінки, які були маленькими дітьми в момент аварії: Фархат Джахан і Баті Бай Раяк. Мати тоді схопила п'ятимісячну Джахан на руки, батько ще двох дітей, вони вибігли з дому, втративши одне одного по дорозі. Джахан із мамою провели ніч у парку. Уся сім'я вижила. Але в матері — фіброз легень, у обох сестер, яким було тоді два роки, хронічна ниркова недостатність, одна постійно ходить на діаліз, інша померла в 24 роки від цієї ж хвороби, залишивши двох дочок, одна з яких народилася з серйозними дефектами.

Раяк на день аварії було чотири роки. Її сім'я не почала тікати, а всю ніч ховалася вдома на підлозі, накрившись мокрою ковдрою: вчинити так у разі аварії з хімікатами їм колись порадив дядько, який працював на заводі Union Carbide. Рідні дівчини сильно постраждали, батьки не могли працювати, і у восьмому класі їй довелося покинути школу, щоби заробляти гроші. Її старший брат після аварії став погано бачити і загинув у 15 років від удару струмом під час ремонту якогось приладу.

Справедливість для них так і не перемогла, як і для десятків тисяч інших. Більшість досі не визнана постраждалими, медіа продовжують чергово тиражувати цифру у 3800 загиблих. Жодна дитина, яка народилася після трагедії з вродженими дефектами, тим більше не отримала компенсації. За другу екологічну катастрофу, що розтяглася на десятиліття, відповідальність не визнав ніхто. Величезна територія серед Бхопала навряд чи колись буде очищена: це вимагатиме мільярдів доларів, та й вивозити токсичні відходи, по суті, нікуди.

Звісно, ця трагедія стала уроком для підприємств у хімічній сфері, якісь процеси стали безпечнішими — але не більше. Не минуло й півтора року, як в іншій частині світу сталася нова «рекордна» техногенна катастрофа — вибухнув реактор у Чорнобилі. Хоча причини були іншими, обидва випадки споріднює зловісний ланцюжок: системні проблеми з безпекою, ігнорування тривожних сигналів, спроби приховати масштаб лиха в перші години. За прорахунки та недбалість керівництва заплатили місцеві жителі, робітники, рятувальники та їхні родини. І в обох випадках наслідки отруюють життя людей десятиліттями.

Але якщо Чорнобиль призвів до радикального перегляду підходів до ядерної безпеки, то історія Бхопала так і не навчила світ головного — ставити людські життя вище за прибуток, імідж і страх відповідальності перед начальством.

Більше новин читайте на GreenPost.