Догори
Дати відгук
  • Головна
  • Новини
  • Еко
  • Подвійне пекло Авдіївського коксохіму. Будні прифронтового підприємства

Подвійне пекло Авдіївського коксохіму. Будні прифронтового підприємства

11 хв на прочитання25 Листопада 2019, 17:18
Поділитись:

Олег Листопад, GreenPost

Смердить сіркою, вуха закладає від гуркоту велетенського возика, на якому змонтовано виштовхувач. Чорно-синє небо підсвічене вогняними спалахами, над широкими трубами клубочуться хмари пари. А робітники,  що походжають широким уступом уздовж коксових батарей з лопатами на довгих держаках, здаються чортами, які чатують казани з грішниками. Чим не пекло з притаманними йому шкідливими умовами праці. Не дарма ж частина робітників Авдіївського коксохімічного заводу (АКХЗ) йде на пенсію вже у 55 років, а інша – навіть у 50.

Коксохімічний завод у Авдіївці Донецької області – найбільший такого профілю у Європі. Звідси до  лінії розмежування – лише шість кілометрів. Від Краматорська – сьогоднішнього адміністративного центру Донецької області – їхати десь годину. Ближче до мети подорожі мусимо перетинати один з наших блок-постів. Бетонні блоки залишають вільним вузький проїзд, бійці у повній викладці й зі зброєю у руках уважно оглядають кожне авто. «Не знімайте, – застерігає активістка «МАМА-86-Бахмут» Галина Олійникова, – це заборонено».

В заводоуправлінні наша група – експерти ОБСЄ та журналісти – знайомиться під розпис з правилами техніки безпеки. Вдягаємо яскраві помаранчеві жилети, каски, захисні окуляри. Вантажимося у автобус і заїжджаємо у виробничу зону.

Фото Олега Листопада та Костянтина Чернічкіна (ОБСЄ)

Пекло війни

Перша зупинка – біля ємностей з бензолом. Точніше – їх решток.  У 2014 сюди «прилетіло» з боку проросійських бойовиків.

Спалені через влучання снаряду проросійських бойовиків цистерни з бензолом. Фото Костянтина Чернічкіна (ОБСЄ)

Пожежу не могли загасити три доби: «Бензол це дуже небезпечна, горюча речовина, – пояснює директор з виробництва Авдіївського коксохімічного заводу (АКХЗ) Олексій Бобирь. – Ми тоді максимально спорожнили сховища. Але повністю їх «обнулити» не можна. Це хіба що розрізати (цистерну) або вичерпувати відром. Точка відсмоктування у таких сховищах завжди вище дна, тому залишок усе одно був. За виробничими мірками невеликий – тонна-півтори. Але коли втрапив снаряд, цього було більше ніж досить, аби сталися вибух і пожежа. Дах полетів геть, сусіднє сховище було пошкоджене. Пожежа тривала поки усе вигоріло».

Після цього працівникам заводу стало ясно, що вони знаходяться на дуже небезпечній території.

«Ось будівля нашого ремонтного цеху, вона пошкоджена осколками. Сусідню будівлю ми встигли відремонтувати, а цей відголосок війни ще ні», - продовжує розповідь Бобирь.

 

 

Директор з виробництва АКХЗ Олексій Бобирь (в центрі) розповідає влучання снаряду проросійських бойовиків у цистерну з бензолом і триденну пожежу внаслідок цього. Фото Олега Листопада

Завод неодноразово переживав надзвичайні ситуації через руйнування інфраструктури, перебої з постачанням води, газу та електроенергії. 12 заводчан загинуло, двоє з яких - безпосередньо на робочому місці. Через постійні обриви довелося додатково будувати лінію електропередач з безпечної зони, що коштувало чималих зусиль, часу та грошей. Попри небезпеку трудовий колектив заводу зміг зберегти виробництво.

«320 снарядів потрапило на територію підприємства, – розповідає Бобирь. – Є лише один цех, в який не поцілили, Туди долітали тільки осколки. Снаряди, міни втрапляли у комунікації, у тому числі газопроводи. Зараз ви більшості слідів цих руйнувань не побачите, ми – діюче підприємство і усе маємо швидко відновлювати».

 

На питання як про розміри прямої шкоди, так і фінансових втрат через перебої виробничого процесу, працівники заводу відповіді не дають. Не говорять і про те, чи планує підприємство стягнути кошти за заподіяні збитки з Росії як країни-агресора.

Фото Костянтина Чернічкіна (ОБСЄ)

Через пошкодження водоводу технологічної води завод вже п’ять років використовує воду із свого ставка-накопичувача. Внаслідок вимушеного безперервного використання в оборотному циклі виробництва вода стала вкрай мінералізованою. Це призводить до дострокового й надмірного зношення обладнання. Відремонтувати якісно водовід неможливо – він знаходиться у «сірій» зоні. Жодна підрядна організація не згоджується проводити роботи на тій території через значні ризики.

«У разі потрапляння снаряду та руйнування дамби ставка-накопичувача близько чотирьох  мільйонів кубометрів мінералізованої води можуть забруднити сільськогосподарські землі села Веселе, розташованого нижче за рельєфом. Та потрапити до річки Сіверський Донець з її притоками, які протікають територією як України (підконтрольна та непідконтрольна території), так і Російської Федерації» – зазначає експерт ОБСЄ, кандидат технічних наук Ірина Ніколаєва.

Олексій Бобирь згадує про події 2014 року: «Постріл, через три секунди прилітає. Яка система раннього оповіщення? Зрозуміло, ніякої. Або ви чуєте – гаубиця стріляє з 30 кілометрів. Ба-бах! Ну, бабахів багато тоді було, хто знає, як реагувати. Аж раптом над головою починає гудіти і «прилітає» на завод. Стрілецької зброї тут не було. Прилітали артилерійські снаряди, «гради», міни. Штуки чотири не розірвалися – руками виносив з території цеха, щоб робітники не постраждали. Народ же у нас допитливий, молоточком із зубилом би… Розібрати, постукати – цікаво ж… – жартує Олексій Бобирь. – Потім викликали саперів».

АКХЗ - потужне хімічне підприємство. Випускає 30 видів коксової та хімічної продукції. Сировиною для виробництва є вугілля. Воно нагрівається у спеціальних печах при температурі  до 1200 градусів.  В результаті коксування одержують 75-80% коксу, 10-15% коксового газу, 1% бензолу, 3% смол. Процес коксування триває 13-14 годин, потім кокс виштовхують з камери в гасильний вагон і заливають водою (гасять).

Кокс використовується переважно у металургії. Вироблені на інших цехах підприємства сульфат амонію, бензол, кам’яновугільну смолу  та сірчану кислоту використовують у хімічній промисловості. Завод і за них отримує добру копійку.

Ховайся під піч!

У найгарячішу пору працівники ховалися від снарядів та мін під коксовими печами – там є достатній для цього простір.

«Пробити піч – нереально, – розповідає Бобирь, – а до сховища – так, ми їх усі відновили, звичайно, – треба ще добігти. Тому під печами було і надійніше, і швидше ховатися».

Через обстріли були проблеми з водою, продуктами харчування, електроенергією – і на самому заводі, й у Авдіївці.

Авдіївський коксохім є містоутворюючим підприємством. Не тільки надає робочі місця, а й забезпечує місто-супутник гарячою водою та опаленням, на своїх очисних переробляє міські стоки, на свій полігон приймає тверді побутові відходи. Комунальні платежі в Авдіївці одні з найнижчих в Україні.

Рай ціною пекла

Рай? Можливо. Якби мешканці містечка не доплачували ще власним здоров’ям. При будівництві заводу враховувалася роза вітрів. Тому левову частку року вітер дме у протилежному від Авдіївки напрямку. Проте десь місяць з гаком (в загальному підсумку, в різні пори року) авдіївці таки насолоджуються усіма відтінками заводських ароматів.

 

Фото Костянтина Чернічкіна (ОБСЄ)

У списку найбільших забруднювачів повітря за версією Міністерства енергетики та захисту довкілля АКХЗ займає 33 місце. На екологічні перевірки у зоні ООС накладено мораторій. Тож контроль за рівнем викидів залишається виключно на совісті заводу. Повністю уникнути викидів за існуючої технології неможливо, але заводчани намагаються знизити шкоду довкіллю на різних етапах виробництва.

Нещодавно, наприклад, замінили градирні (установки для охолодження) на сучасніші. Новий охолоджувальний комплекс (більш компактний, ефективний та екологічний) АКХЗ придбав у турків за 25 млн грн. Раніше своєї градирні в цеху з виробництва бензолу не було. Воду отримували із градирень цеху водопостачання. Через технічний стан та велике навантаження обладнання не могло охолоджувати воду до потрібної температури, а обсягів води було замало.

Нова градирня виконана з полімерного пластику. Цей матеріал стійкий до корозії, ультрафіолету, а також довговічний в експлуатації. Замкнутий цикл майже виключає випаровування, завдяки чому потреба в підживленні свіжою водою мінімальна. Градирня дозволить знизити викиди під час спалювання очищеного газу та збільшити виробництво сирого бензолу на 10%.

Але є ще чимало ділянок, де ситуації більшою чи меншою мірою можна покращити. Гадаю, якби завод отримав від Росії компенсації за нанесені від обстрілів та блокування комунікацій збитки, мав би потужні додаткові кошти на екомодернізацію. Сподіваюсь, що колись так і буде.

Матеріали для статті зібрані за підтримки Координатора ОБСЄ в Україні.

P.S. Може прозвучить цинічно, але завод – шикарний об’єкт для  промислового туризму.

Фото Костянтина Чернічкіна, ОБСЄ

Особливо сильне враження він справляє на творчих особистостей. Ось відгуки моїх колег від заводу.

Назарій Вівчарик, Черкаси: «Так пахнуть гроші - кажуть вам, коли ви втрапляєте на авдіївський коксохімзавод. Тут своєрідне повітря. Звідси виходять чорні робітники, тут горить, димить, запиленість, загазованість. Тут працює більше 3,5 тисячі людей. Площа заводу 370 га. За температури 1200 градусів вугілля стає коксом. Вісім коксових батарей справляють апокаліптичне враження. Тут чергують швидкі і є своя пожежна частина. Завод бере 255 млн метрів кубів води щороку, 600 кубів на годину. Води бракує через перебитий водогін, що на території окупантів. Тому доводиться повторно використовувати технічну перероблену воду, йде її засолювання. Вона стає погана. Тож тут вже б'ють свердловини. Скоро буде п'ять відкрито... Завод творить свій світ. Колись виселили три села, щоб створити навколо нього санітарну зону. Завод переробляє міські стоки, дає Авдіївці тепло, бере міське сміття на власне сміттєзвалище, а це тисячі тонн. Загалом завод не може зникнути, на ньому багато чого зав’язано. Але він може працювати більш екологічно.

Єлизавета Чіп, Львів: Авдіївський коксохім - місто за масштабами. Зі своїми проспектами, вулицями, якими курсують автобуси. Місто похмуре, безрадісне, просочене димом і гаром, чорне від сажі. Єдине живе, дихаюче, яскраве у цій обителі безнадійності – полум'я. Його язики вириваються з пічних в'язниць, облизують їх, засипають серпанками іскор. Вугільний порох лежить чорним снігом на узбіччях, скрипить на зубах, осідає в легенях. Промисловий гігант пригнічує. В його череві світ втрачає барви та надію. Це місто скорботи миттєво проникає під шкіру своїми запахами, звуками. Запах виробництва наче удав накидає важкі кільця на шию і груди. Завод ніколи не спить, його котли бурлять нон-стоп, а маленькі чорні чоловічки підтримують їх горіння. Велика неповоротка машина промислової системи перетирає свою обслугу, як і все живе навколо, на вугільний пил під ногами олігархів».

P.S.S. Авдіївський коксохім і далі залишається у зоні ризику. Проросійські бойовики постійно обстрілюють не тільки позиції Збройних сил України, а й об’єкти цивільної інфраструктури. Наприклад, в один з днів підготовки статті до друку (14 листопада) близько 15.00 у районі населеного пункту Кам’янка Донецької області ворог вів вогонь по дачному містечку «Акація». Виникла пожежа, вщент знищено двоповерховий будинок.

Читайте також: Природні парки на лінії вогню

Читайте GreenPost у Facebook. Підписуйтесь на нас у Telegram.

Більше з GreenPost