ООН створювалася, щоб не допустити нових воєн: чому організація не може втрутитися у конфлікт в Україні

На тлі російсько-української війни з боку політичних і громадських діячів різних країн помітно частіше почала звучати критика на адресу ООН та одного з її ключових інститутів — Ради Безпеки. Головна міжнародна організація планети погано справляється з функціями, на виконання яких створювалася? Чому вона не може втрутитися у конфлікт в Україні та закінчити його? Пояснює «Дзеркало»

Навіщо потрібна Рада Безпеки ООН

Організація Об'єднаних Націй, яку зараз у безпорадності та бездіяльності не звинувачує лише лінивий, створювалася саме з метою запобігання війнам. На це прямо вказує преамбула до головного документа ООН — її Статуту:

«МИ, НАРОДИ ОБ'ЄДНАНИХ НАЦІЙ, СПОВНЕНІ РІШУЧОСТІ

позбавити майбутні покоління від лих війни, яка двічі в нашому житті принесла людству невимовне горе.

І З ЦІЄЮ МЕТОЮ

виявляти толерантність і жити разом, у світі один з одним, як добрі сусіди, й об'єднати наші сили для підтримки міжнародного миру та безпеки, та забезпечити прийняттям принципів та встановленням методів, аби збройні сили застосовувалися не інакше, як у загальних інтересах».

ООН прийшла на зміну попередньої глобальної міжнародної організації, Лізі Націй, яка була розформована у зв'язку з нездатністю виконувати завдання щодо підтримання миру.

Головним інструментом підтримки міжнародного миру за задумом творців організації є Рада Безпеки ООН. Ключову роль у ньому, своєю чергою, відіграють постійні члени, які мають унікальне право блокувати рішення Ради, з якими вони не згодні — право вето. Прообразом Радбезу був план світового устрою за допомогою «чотирьох поліцейських» — чотирьох головних союзників з антигітлерівської коаліції (США, Велика Британії, СРСР та Китай). Таке позначення для цих держав ще 1941-го вигадав і використав американський президент Франклін Рузвельт. Ця «велика четвірка» мала нести відповідальність за підтримання порядку у своїх сферах впливу.

За задумом Рузвельта, з метою забезпечення глобальної військової безпеки зброю, потужнішу за гвинтівки, мали мати лише ці чотири великі держави. Така радикальна система забезпечення міжнародної безпеки, заснована на «праві сильного», не знайшла розуміння навіть серед союзників у антигітлерівській коаліції. Компромісним рішенням стало започаткування Ради Безпеки ООН у складі 11 учасників — п'яти постійних і шести обираних країнами-членами ООН. П'ятим постійним членом ООН «велика четвірка» домовилася ухвалити Францію. Пропозиція США включити в Раду Безпеки як постійного члена ще й Бразилію не була підтримана СРСР і Великою Британією.

Кожен член Ради Безпеки має один голос. Фактично з колосального обсягу повноважень, якими хотів наділити «чотирьох поліцейських» Рузвельт, у постійних членів Ради Безпеки залишилося лише горезвісне право вето. Погляди на нього у союзників теж були різні. Радянська делегація наполягала на тому, що право вето має бути абсолютним, аби кожен постійний член Ради Безпеки міг би заблокувати навіть можливість обговорення якогось спірного питання. Водночас Велика Британія розглядала право вето у набагато вужчому сенсі, пропонуючи варіант, у якому держава не могла накладати право вето на питання, що стосуються спірних ситуацій за її участю. У результаті домовилися про компромісний варіант: кожна з п'яти держав може накласти вето на будь-яке рішення Ради, але не на процедурну дію. Завдяки цьому в наш час ми бачимо, як у Раді Безпеки ООН хоча б обговорюються незручні для деяких постійних членів питання.

У 1965 році, після деколонізації десятків африканських та азійських держав, Рада Безпеки була розширена вперше і (поки що) востаннє. Кількість членів Ради безпеки, що обираються, збільшилася з шести до десяти.

Як, в ідеалі, Рада Безпеки повинна не допускати воєн?

На папері діяльність Ради Безпеки ООН щодо підтримки міжнародної безпеки виглядає так. Будь-яка держава може ініціювати розгляд спору, стороною якого вона є. Рада має вивчити можливість мирного вирішення спору, а на цей період миротворчі сили ООН можуть роз'єднувати воюючі сторони. Якщо Рада Безпеки виявить, що існує загроза миру чи акт агресії вже вчинений, вона може закликати членів ООН застосувати проти агресора санкції. Якщо цього недостатньо, Статут дозволяє Раді Безпеки навіть розпочати воєнні дії проти країни-порушника.

У перші десятиліття свого існування ООН та її Рада Безпеки діяли помітно рішучіше, ніж у наш час. Нинішні миротворчі місії організації не йдуть у жодне порівняння, наприклад, із війною в Конго 1960-1965 років, коли миротворчі війська ООН за рішенням її генерального секретаря проводили великі наступальні операції з підтримкою авіації проти військ сепаратистів із Катанги.

І зовсім блідо сучасні миротворці ООН виглядають і на тлі своїх попередників, які брали безпосередню участь у Корейській війні 1950-1953 років. У результаті великомасштабного конфлікту війська організації фактично вирішили результат війни, не дозволивши північнокорейським і китайським військам захопити Південну Корею.

Втім, уже тоді використати ООН для протидії агресору вдалося лише випадково. СРСР напевно використав би своє право вето на засіданні Ради Безпеки з корейського питання, якби не бойкотував засідання через суперечки з приводу членства Китаю в ООН і Раді Безпеки. На той момент членом ООН, що представляв в організації весь Китай, вважався уряд Китайської Республіки, який на той час контролював лише Тайвань і кілька груп дрібніших островів, а СРСР виступав за те, щоб Китай в ООН представляла Китайська Народна Республіка, яка контролювала материкову частину країни.

У 1990 році, після вторгнення Іраку до Кувейту, Раді Безпеки ООН вдалося досягти консенсусу з приводу воєнних дій проти Іраку. Це дозволило на законних підставах створити найбільшу з часів Другої світової війни міжнародну коаліцію з 39 країн і розгромити агресора.

Чому ООН не втрутиться у конфлікт в Україні?

Якщо дуже спрощувати, бо Росія має право заблокувати таке рішення і ніхто не може їй у цьому перешкодити.

Рузвельт, який вибудовував архітектуру безпечного повоєнного світу, виходив із того, що «чотири поліцейські», перемігши спільного ворога у жахливій війні, завжди зможуть домовитися між собою. Політика можна зрозуміти: на його очах спільна проблема в особі Адольфа Гітлера об'єднала навіть таких важливих антагоністів, як Черчілль і Сталін. Навчившись вирішувати протиріччя між собою мирним шляхом і розділивши світ на сфери впливу, «чотири поліцейські наддержави» в ідеальному уявленні Рузвельта забезпечували світові мир.

Надання ж постійним членам Ради Безпеки ООН права вето зробило цей інститут залежним від наявності доброї волі п'яти держав із унікальним статусом. Така система працювала більш-менш ефективно лише тоді, коли при владі у всіх п'яти країнах були відповідальні уряди, не схильні зловживати інструментом вето.

Друга проблема Ради Безпеки пов'язана з тим, що сучасний світ дуже відрізняється від того, в якому створювалася ООН. Уже до кінця XX століття чисельність населення, територія, частка у світовій економіці та військова могутність Великої Британії, Росії та Франції значно поступалися тим, які вони мали 50 років тому.

А в XXI столітті розбіжності між архаїчним устроєм Ради Безпеки та реальним світоустроєм стали просто кричущими. Більшості сучасних членів ООН на момент створення організації навіть не існувало на карті світу, а серед них, наприклад, і найгустонаселеніша країна планети — Індія. Крім того, Німеччина та Японія в післявоєнний період змогли побудувати потужні економіки, що помітно перевершують за своїми розмірами сучасну російську, британську та французьку.

Чому ж реформа ООН, яка б дозволила їй ефективніше виконувати завдання із забезпечення глобальної безпеки, не проводиться?

Річ у тім, що будь-які зміни у Раді Безпеки вимагають внесення поправок до Статуту ООН. Вони мають бути схвалені двома третинами Генеральної асамблеї ООН, де кожна держава-член має один голос. Також із поправками мають погодитися всі п'ять постійних членів Ради Безпеки.

І тут, на перший погляд, усе непогано. Усі постійні члени Ради Безпеки ООН хоча б формально виступають за реформування цього органу як розширення числа його постійних членів. Головними кандидатами є Бразилія, Німеччина, Індія та Японія. Ці країни традиційно підтримують одна одну в питанні набуття постійного членства в Раді Безпеки. США, Велика Британія, Франція та Росія теж у різний час заявляли про підтримку цих держав. А ось Китай виступає категорично проти кандидатури Японії і готовий підтримати Індію лише в тому випадку, якщо вона також не підтримуватиме Японію.

Та головної протидії потенційні постійні члени Радбезу зазнають від «Кавового клубу». У 1995 році він був створений Італією, Пакистаном, Мексикою та Єгиптом. До засновників незабаром приєдналися Іспанія, Аргентина, Туреччина, Канада, Південна Корея, а також тісно пов'язані з Італією Сан-Маріно та Мальта. «Кавовий клуб» активно саботує розширення числа постійних членів та виступає за збільшення числа обираних.

На жаль, навіть механічне збільшення числа членів Ради Безпеки — як постійних, так і обираних — не вирішить такої проблеми Радбезу, як можливе потрапляння права вето до рук тих, хто готовий ним зловживати. У 2022 році світ знову зіткнувся з ситуацією, в якій агресор із постійних членів Ради Безпеки — Росія — має можливість блокувати будь-які заходи щодо підтримки миру щодо себе. При цьому, на жаль, не доводиться сподіватися, що постійні члени Ради безпеки в повному складі відмовляться від права вето в його нинішньому вигляді. А без їхньої одностайної згоди відповідну зміну Статуту ООН не може бути прийнято технічно.

Вирішення цієї проблеми шукається давно. Ще 1950 року Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію 377 А «Єдність на користь миру». Документ визначає, що у випадках, коли Рада Безпеки ООН через відсутність одностайності серед її постійних членів не може діяти для підтримки міжнародного миру, Генасамблея екстрено розглядає це питання і може давати рекомендації членам ООН щодо заходів аж до застосування збройних сил, коли це необхідно. Такі екстрені засідання (надзвичайні спеціальні сесії) скликалися 11 разів. Востаннє резолюцію 377 А було застосовано 27 лютого 2022 року, після початку російського вторгнення в Україну.

Втім, використання цієї лазівки для обходу російського вето в Раді Безпеки навряд чи можна назвати особливо ефективним. Генасамблея вимагала виведення російських військ із території України, засудила напади на цивільне населення та цивільні об'єкти, призупинила членство Російської Федерації у Раді ООН з прав людини, а 12 жовтня засудила проведення Росією фіктивних референдумів та анексію українських територій. Чи полегшило це становище України, яка зазнала агресії з боку постійного члена Ради Безпеки ООН? Навряд чи.

Хай там як, у нинішньому вигляді ООН, створена для запобігання війнам і забезпечення міжнародної безпеки, не справляється зі своїм головним завданням. Можливо, її вдасться реформувати та зробити більш ефективною. В іншому разі на неї може чекати доля попередниці, Ліги Націй, скасованої за підсумками чергової світової війни.

Нагадаємо також, «війна Росії з Україною буде найнебезпечнішою»: у США розсекретили прогноз держсекретаря 30-річної давнини.