Експерт розповів як створювали нацпарк на Полтавщині і для чого він громаді
"Це прекрасний навчальний полігон для дітей та молоді", - вважає еколог Анатолій Подобайло
Для чого громаді національний природний парк
Чимало громад мріють про «свій» природний парк. Як отримати підтримку ідеї на вищих рівнях влади? Чим громадам корисно мати на своїй території таку природоохоронну установу? Варто спитати у тих, хто вже успішно реалізував свою мрію – у людей, які створювали НПП «Пирятинський», що теж був ініційований знизу.
Одним із рушіїв процесу був патріот Полтавщини, кандидат біологічних наук Анатолій Подобайло.
Подобайло Анатолій Віталійович. Доцент кафедри екології та зоології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Працює в університеті понад 30 років. Кандидат біологічних наук, брав участь у створенні приблизно 200 об'єктів природно-заповідного фонду України.
Анатолію Віталійовичу, а давайте відразу до головного: що дає громаді створення парку?
Якщо вечірньої осінньої ночі ви станете на високому березі Удаю, то побачите, що на тій частині річки, що за межею парку, горять ліхтарі. Це браконьєри глушать рибу електровудками. Буває що до 20 точок можна нарахувати. А на території парку – темно. А як десь ліхтар загориться, то туди попрямує служба охорони парку. Сітки-путанки китайські, в яких не тільки риба ловиться і дохне, а і усе живе, раніше по 20 за день можна було побачити на річці, зараз 2–3 може. Рибалки визнають, що риби стало більше, там де парк. Хоча роботи ще багато, з людьми треба працювати — і місцевими, і приїжджими. Риба — це тільки один приклад, головне, люди відчувати починають, що це таки їхня річка, ліс, луг, берег.
До речі, про берег. Звідусіль пишуть, що береги річок завалені сміттям, що бридко підійти до озера, ставку, річки. Яка ситуація у парку?
Це теж дуже показово. На сільських пляжах на території парку — грибочки, альтанки, роздягалки, туалети. Якщо день народження святкувати — за символічну плату можна винайняти альтанку, а так — лежи, засмагай безкоштовно. До парку були купи сміття, а зараз чисто, викошена трава, прибрано. Облаштування робив парк на замовлення сільрад. Гроші невеликі, але за них можна обладнати сільський пляж. Це не за помахом чарівної палички. Якась структура пляжна з’явилася десь на 5–6 рік існування парку. Спочатку самі робили, а потім з’явились кошти в місцевої влади і справа пішла веселіше.
Чи побільшало туристів?
Треба розуміти, що на голому місці туристичні потоки не виникають. Треба багато працювати, шукати родзинку, вкладати кошти, яких у парку наразі немає. Тож туризм поки що малий, хоча парк зручно розташований для маршрутів вихідного дня. Головні туристи — місцеві, які зараз мешкають у Києві. Вони мають можливість витратити якісь кошти, знають, яка тут природа, куди саме хочуть поїхати.
Є позитив із фермерами. Леляківська сироварня позиціює себе як виробник на просторах НПП, раджу її продукцію, купую сам, бо впевнений, що скоро набуде статусу екологічного продукту. Це друзі парку, вони вписалися в наш путівник. Є підприємець, який розводить елітних коней. Бере луки в оренду, вигулює своїх коней, парку вигода, що є випас — луки не заростають, а йому вигул.
Парочка садиб зелених є, використовують для приваблення туристів те, що садиба на території парку. По глухіших селах люди викуповують хати та роблять дачі, знаючи, що поруч парк і це гарантія збереження краєвиду. А для району плюс, що села не вимирають. Особливо цінуються хати на березі річки. Але треба виховувати таких власників, бо можуть і незаконний якийсь причал збудувати, і шматок берега забетонувати. Краще наперед спілкуватися, пояснювати що таке національний природний парк, що можна, що — ні.
А як усе починалося?
«Пирятинський» — один із тих двох десятків парків, які було створено наприкінці каденції президента Ющенка у 2009 році. Він не був запланований у жодній із загальнодержавних програм. Але цього дуже хотіли люди. Не скажу, що всі до одного, проте була ініціативна група, яка розуміла, що це чудовий спосіб зберегти природу краю та його культурну спадщину.
Вперше ідея з’явилась під час проведення навчально-виробничої практики студентів кафедри зоології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, яку я проводив як викладач університету в червні 1997 року. Пирятинщина, Леляки — це мої рідні землі, а дослідження під час практики показали, що крім почуттів є ще й наукові обґрунтування такої ідеї. Планомірні кроки в цьому напрямі розпочались з приходом у листопаді 2002 р. на посаду начальника Пирятинської районної екологічної інспекції Володимира Миколайовича Миленка. Ініціатива природоохоронців знайшла підтримку голови Пирятинської районної державної адміністрації Олексія Рябоконя, який, перебуваючи на різних керівних посадах, постійно, протягом багатьох років, забезпечував сприяння місцевій владі.
Якісь природоохоронні об’єкти вже були в районі на той час?
В 1998 році в районі було 14 об’єктів природно-заповідного фонду загальною площею понад 2700 га. Наче небагато — приблизно 3 % загальної площі району, але он площа Канівського природного заповідника — лише понад дві тисячі гектарів, а яку важливу роль він відіграє. Проте держава ставила і ставить зараз завдання заповідати до 30 % території. Адже якщо не зберегти мінімум третину природи заповідною, то наша Земля просто піде в рознос як екосистема. Тому подальші експедиції біологів КНУ імені Тараса Шевченка та залучених місцевих волонтерів шукали території для збільшення заповідності. А далі — робота над поєднанням системи заказників, заповідних урочищ, пам’яток природи та розбудова на їх основі національного природного парку.
Перший етап робіт був проведений у співпраці з такими громадськими організаціями, як Київський еколого-культурний центр і Незалежна служба екологічної безпеки. Результатом роботи стало оголошення у 2005 році загальнозоологічного заказника місцевого значення «Леляківський» площею 379,9 га та ботанічного заказника місцевого значення «Шкуратівський» площею 12,0 га.
До речі, знаю, що у Коростенському районі, де є ініціатива створити НПП «Словечансько-Овруцький кряж», є вже кілька заказників. Але важливо, щоб ці території були грамотно «зшиті», щоб це була система, бажано великі суцільні ділянки, без розривів, дірок. Бо інакше втрачається цінність, погіршується ефективність охорони. З цих міркувань треба виходити, створюючи парк.
І ще один бонус сусідства з парком — можливість залучати в район донорські кошти. Так «Пирятинському» протягом останніх років суттєву допомогу надає благодійний фонд «Peli can live», за його сприяння у Пирятині висаджено сотні дерев, проводяться заходи з порятунку соснового лісу, який засихає. Фондом була запрошена до співпраці юридична компанія Arzinger. Яка і фінансово, і волонтерським десантом підтримує проєкт відтворення природних мішаних насаджень у парку. Також ці організації допомагають шукати кошти для проведення екологічної експедиції для студентів і школярів.
Навчальний полігон для дітей і молоді
Ви згадали про волонтерів. Хто ними став?
Різні люди, зокрема, вчителі, учні. Ми налагодили співпрацю зі школярами та педагогічним колективом Пирятинського ліцею, вчителями сільських шкіл. Участь дітей в експедиціях виявилась для них захопливим уроком екології. Багато хто з них пізніше стали студентами-біологами.
Сьогодні парк — це навчальний полігон для тих, хто цікавиться біологією, географією, краєзнавством, екологією. Найбільше зацікавлені сільські школи, бо наявність парку відкриває для них унікальні можливості. Парк же це не тільки рекреаційна, а й наукова установа, тут працюють і вчені — і на постійній основі, і приїздять в експедиції з провідних наукових установ.
Шкільні конференції, експедиції, два десятки дітей пішли на біофак університету імені Шевченка — це те, що знаю точно, плюс інші виші. Регулярними стали «Пирятинські екологічні читання». Це все чудові інформаційні приводи. Місцеве телебачення та преса постійно присвячували природоохоронній тематиці репортажі. Через школярів ми достукались до місцевої влади.
Як влада реагувала на ці ініціативи?
З 2005 року активно включилася Пирятинська районна рада. Ухвалили Програму формування регіональної екологічної мережі на п’ять років. Там було і про розвиток лісового господарства, і про природно-заповідний фонд. Плюс екологічна освіта населення.
Ми узялися створювати нові заказники вздовж заплави річки Удай та її приток, брати під охорону вцілілі степові та лучні ділянки, джерела малих річок. Це також було втіленням басейнового принципу у формуванні регіональної екологічної мережі.
Починаючи з 2007 року польові дослідження та еколого-освітня робота були забезпечені фінансовою підтримкою з місцевого бюджету. Це дало змогу оперативно розширити гідрологічний заказник «Харківецький» на 270 га, загальнозоологічний «Леляківський» на понад 360 га та заповідне урочище «Куквин» на 320.
У 2008 році було оформлено створення пам’ятки природи «Старий шлях», «Бурти» та «Олександрівський дуб» — це невеликі за площею, але дуже красиві й історично та екологічно цінні об’єкти. А також ентомологічний заказник «Гришківка» площею 79,2 га. В 2008 році природно-заповідний фонд Пирятинського району мав площу понад 4111 га, тобто збільшився на третину за десять років. І наші дослідження показали, що іще є резерв, є перспектива розширення. Переважна більшість заказників і заповідних урочищ у заплаві річки Удаю поєднані між собою природними та малозміненими ландшафтами. Це відкрило можливості їх об’єднання.
А далі — парк?
Мало просто сказати «зробімо парк». Була копітка робота з підготовки наукового обґрунтування, збору погоджень місцевих рад, землекористувачів. Цікавий факт, що довкілля було одним із пріоритетів депутатів Пирятинської райради та керівництва РДА незалежно від зміни політичної ситуації. Це раджу брати до уваги політикам — екологія завжди позитив для іміджу, виборці це цінують.
Які у парку стосунки з лісоводами? Нерідко лісівники й екологісти по-різному бачать ситуацію.
У боротьбі з пожежами повне взаєморозуміння. Пліч-о-пліч, так би мовити, працюємо. Незалежно від того, на чиїй території загорілося, всі кидаються гасити. Бо вогонь межі не знає, прийде потім до сусіда. До речі, Міндовкілля нещодавно передало у парк пожежні ранці та мотопомпу. Ще парк орендує в лісгоспів техніку для створення мінералізованих смуг. Ми взагалі хочемо створити систему між селами та заплавою річки — бо це очерети, які дуже сильно горять — систему мінералізованих смуг. Написали заявки в різні фонди — щоб спочатку зробити перші кроки за грантові кошти. А потім буде місцева влада підтримувати, смуги заростають бур’янами, на них падає листя. Тому потрібен цикл «проорав-прокосив». Смуги — хороша методика. В останні сухі роки вберегли ліс біля с. Усівка тільки завдяки смугам.
Але є питання, які ну ніяк із лісівниками не вирішуються. Наприклад, у парку є «дірка» — ділянка лісу, яку лісники не згодилися передати у парк. Хоча це — заповідне урочище, де режим — як у природному заповіднику, рубати не можна. Там є перестиглі ліси і вони, мабуть, мріють колись їх спиляти. Коли парк створювали, то лісгоспи віддали ліси на болотах, де не можуть узяти ліс.
Тим, хто хоче створити парк на території своїх громад, районів — зичу успіхів. Це та справа, якою можна сміливо звітуватись і перед людьми, і перед своєю совістю.
Як ми вже раніше писали, увага громадськості має бути акцентована не на участі у плановій роботі лісівників, які і так впораються зі своїми обов’язками (про це трохи детальніше нижче). А у збільшенні зелених зон у населених пунктах, де кожне дерево має величезну цінність.
