Традиційно 1 червня, у День захисту дітей, ми говоримо багато теплих слів про те, які у нас чудові діти. Однак, попри традиційну українську дітолюбність, самих дітей із року в рік в Україні меншає. Уже закрилося чимало маленьких шкіл, де більше нема кому навчатися, і крива народжуваності виглядає дедалі загрозливіше. Чи є привід панікувати і що ми можемо зробити в цій ситуації? На запитання GreenPost відповідають демографи.
Що показує графік
Коли пересічний українець дивиться на статистику народжуваності, вони йому говорять лише те, що тепер народжується менше дітей, ніж раніше.
Утім, і без аналізу фахівців видно, що за весь період незалежності, починаючи з початку 90-их, народжуваність в Україні доволі суттєво падала – і кожен, хто жив у той час, пояснить це передусім економічним чинником. Спад народжуваності тривав майже десятиліття. У 2001 році народжуваність в Україні впала до історичного мінімуму. А вже з 2002 року падіння зупинилося, і крива народжуваності поповзла догори – як наслідок загального пожвавлення економічної ситуації та соціальної стабілізації. Цей процес прискорили заходи, вжиті за президентства Віктора Ющенка: суттєве збільшення допомоги при народженні дитини у 2005 році та кратне збільшення цієї допомоги на другу і наступних дітей у 2008 році. Тому народжуваність підвищувалася протягом 10 років, сягнувши найвищих за період незалежності показників у 2012 році.
У 2013-му було невеличке зниження, яке потім прискорилося під впливом політичних подій (анексія Криму, війна на Донбасі тощо) та економічної кризи. Це зниження було не настільки серйозним, як у 90-ті роки, а проте з 2013-го року і дотепер народжуваність в Україні знижується, хоча в деяких регіонах динаміка менш негативна (як, наприклад, у м. Києві).
Як позначиться на народжуваності коронавірус (а точніше, не сам COVID-19, а удар по економіці, якого завдали обмежувальні заходи, та загальна депресія в суспільстві), поки що не можна прогнозувати.
«За сприятливого перебігу подій із часом – так буває після епідемій тощо – може спостерігатися компенсаційне підвищення народжуваності, – пояснює Ірина Курило, завідувачка відділу досліджень демографічних процесів і демографічної політики Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи. – Але його ніяк не можна чекати за підсумками цього року – уже будемо дивитися через 9 місяців, у 2021 році».
Як одна жінка може народити 1,3 дитини?
Проте недостатньо просто дивитися на кількість народжених дітей. Демографи вважають найточнішим показником, за яким можна судити про тенденцію, сумарний показник народжуваності. Щоправда, зазвичай нам важко сприйняти десяткові дроби, коли йдеться про кількість дітей. Але це середнє число дітей, яких народжує одна жінка протягом дітородного періоду. Тобто кількість дітей ділиться на кількість жінок репродуктивного віку. Наприклад, на сьогодні середньоєвропейський показник – 1,6, тобто 16 дітей припадає на 10 жінок. Український показник нижчий – 1,3, тобто 13 дітей на десять жінок. У 2001 році в Україні припадало менше однієї дитини на жінку репродуктивного віку – тодішній сумарний коефіцієнт народжуваності був найнижчим у Європі. У кращі часи – скажімо, у 2012 році, на відносному піку народжуваності – він наближався до 1,5.
«А взагалі, звісно, в європейських країнах (зокрема у цивілізованих) коефіцієнт народжуваності коливається в не дуже високому діапазоні: найвища вона у Північній Європі – Швеція, Ірландія, Ісландія і так далі, там вона близька до межі простого відтворення – 2 дитини на жінку, може, навіть у якісь роки 2,1, – говорить Ірина Курило. – А в країнах із найнижчим коефіцієнтом народжуваності він і становить 1,2-1,3. В принципі, народжуваність у нас низька, але так у всій Європі. Звичайно, добре, що ситуація стабілізувалася – і медико-демографічна, й економічна – але думаю, що на народжуваності це може позначитися дуже з часом і лише за сприятливого перебігу подій».
Однак в Україні проблематично вирахувати точний коефіцієнт народжуваності через брак даних про кількість населення та його вікову структуру. «Якщо брати держстатівські показники, то Київ займає третє чи четверте місце серед регіонів по народжуваності, – говорить Павло Шевчук, науковий співробітник Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи. – Але ж ми розуміємо, що знаменник занижений, а наскільки – невідомо. Нам дуже потрібен перепис».
Чи вимираємо ми?
Логічно, що раз українські жінки народжують менше, ніж потрібно для звичайного відтворення, то нація вимирає – кількість населення скорочується через перевищення числа смертей над числом народжень.
«Так, триває депопуляція – журналісти полюбляють образний вислів "вимирання", – говорить Ірина Курило. – Справді, з того ж таки 2013 року депопуляція почала в Україні поглиблюватися – сьогодні це перевищення смертності над народжуваністю приблизно на 250 тисяч осіб. Це чисельність такого обласного центру, як Рівне».
Причин цієї депопуляції демографи називають багато. Насамперед слід зазначити, що в Україні високий рівень демографічного старіння, тому у статистиці смертності переважають літні люди. Позначається на смертності і нестабільність економічної та соціально-політичної ситуації. Також слід згадати про зміну дітородних орієнтацій – відкладання народження дитини, а інколи і небажання народжувати взагалі.
Чи можна примусити українських жінок народжувати більше?
Якщо не буде більш-менш сприятливих умов, то ніхто цей процес не врегулює, упевнена Ірина Курило. «Ці речі тепер можна регулювати – не "скільки Бог дасть", а майже завжди результат залежить від рішення людей, – говорить вона. – Хоча для того, щоб зупинити депопуляцію, не конче підвищувати народжуваність – можна знизити смертність. Ми більшою мірою відрізняється від цивілізованої Європи за рівнем смертності і тривалістю життя, ніж за народжуваністю».
До слова, дитяча смертність в Україні становить дуже невеликий відсоток поміж загальної смертності: якщо дитина народилася, то її шанси дожити до дорослого віку дуже високі. А ось далі…
«ВООЗ вважає передчасною смерть до 65 років, – говорить Ірина Курило. – У нас у порівнянні з Європою висока смертність, особливо чоловіків до 50 років, тобто ще у працездатному віці. Отут є великі резерви. Грубо кажучи, якщо тільки двоє з трьох чоловіків проживають повністю дітородний період, а один із трьох, досягнувши 16 років, не досягає 60, то, може, варто не народжувати більше, а зберегти життя – не тільки в дитячому віці?»
Що ж, поки що діти у нас є. Нам є кого любити, про кого дбати, ким пишатися і кого захищати. А наскільки ситуація з народжуваністю у нас катастрофічна – дізнаємося після перепису.