Інша реальність

На карантині у всіх з’явилось можливість продивитися кіно, послухати музику, усамітнитись чи приділити чимало увагу своїм близьким. Стало дивно дивитися фільми про те, як живуть люди без масок і без небезпек, без остраху, що дотик є небажаним… Цей час ще буде, чи вже історія? А, може, його й не було ніколи? Були обійми і поцілунки на вулиці? А зараз зовсім інша реальність… Сказати, що ми не повернемося до минулих звичок? Так, не повернемося. Тепер довго ми не будемо обіймати незнайомих людей і рукостискання піде в історію, не одразу, але невпинно.

Що ще? Будемо іншими. Усвідомили, що нам не потрібно багато людей для відчуття щастя, і нам не потрібно весь час відповідати очікуванням інших. Для дітей і батьків – ми є бажаними і майже ідеальними. Для інших – не важливо, бо ми призвичаїлись бути в он-лайні, а за нами – тільки відчуття реальності, що швидко спливає… Чи не так?

Чи буде така робота, така політика, така культура? І ми будемо, так, як «завжди»?

А завжди – це з якої точки відліку? Це останні десять чи п’ять років життя, а може, рік, що минув, чи два місяці, коли ми всі одягнули маски на обличчя? І, напевно, не забули замаскувати душі і серця.

Ми не повернемось до себе. Так ми і ніколи не поверталися у минуле - у «вчора».

Ми були тільки самими собою. Але в час, коли пережили так багато змін, ми, тим, кому сьогодні 40-60 років… Ми покоління тих, про які про себе можуть сказати вельми впевнено – ми прожили Кінець світу. Це ж не вибух бомби, не потоп і не виверження вулкану, але, поглянемо на хід історії…

Тисячі років – кінна тяга, земля, яку неможливо перейти з кінця в кінець, знання, що не втрачали актуальності чимало поколінь, і взаємини, які теж вдавались вічними. Як вічне місто – Рим (сьогодні – із порожніми вулицями і завмерлим публічним життям).

Сто років тому… маленька частка історії людства. Сто років – це скільки з початку Людини Розумної, яка існує десь 70 000 років? Ну, якщо 70 000 років – це життя, і хай воно триває 100 років, то останнє століття – це 1/700 життя, або десь 52 «дні» нашого життя. Життя людства. Що ж з нами не те почалося за останні «два місяці»?

Може, це якась хвороба, під назвою – Цивілізація? А якщо продивитися уважно, то і останні 100 років кожного року давали невидимі пришвидшення. І ось – пандемія і людство в карантині. Ні, не все, але… але вельми велика його частина.

Уявіть собі, що ми жили, мандрували по життю та планеті, і, от, нас зупинили. Ми маємо постояти наодинці і помовчати. І є час для роздумів. Це навіть не хвилинка життя людства – що таке два-три «місяці» за 70 000 років?

Але навіть за мить може статися відкриття себе!

Ми припинили працювати, поспішати, підстрибувати і перейматися шаленою кількістю  «таких важливих речей», щоб запитати у самих себе: де ми?

І як це добре, якщо у відповідь буде тиша. Де ви візьмете цю тишу… її немає. Гуркіт міста, зорі, що не побачити за світлими вулицями і небо, до якого нема коли глянути.

Може, це шанс відчути самих себе? Як б’ється серце. Як дихає поруч кохана людина і що, направду, хочуть від тебе твої діти?

Що їм залишити?

Наше нікчемне майно, наші вчорашні знання та безглузді настанови?

Ми, може, добрива для їх розквіту? Ні, ми і на добрива не згодимося. Тільки на тінь. Дивне покоління – весь час ми були «не тут» і «не з тими». Ми безліч разів обманювалися і захоплювались новими ідеями та лідерами. Кожний новий мав нас зрозуміти і надати надію… аж поки ми не обрали ідеальну надію – людину «з нас»…До речі, кажуть, що найгірші політики – це, саме, з нас. Бо вони від нас взяли відчуття єдності, а від них – відірваність від відповідальності. Бо там, за обрієм, коли треба буде відповідати, буде інше джерело надії та інше повсякдення.

Бо наприкінці світу час так швидко минає…

Що таке гармонія відносин і гармонія реалізації себе? Як би ми не шукали «чорних лебедів», все, що ми робимо – це намагання зреалізувати себе за певних обставин, що огортається місцем та часом. Як поліфонія академічного авангарду – пошук прихованого та забутого. Імпульс, звук, який став відлунням минулого чи він вже зробив оберт – і став передвісником майбутнього.

Такий звук – це самотність, яка непомітно стала звичайною. Самотність як усвідомлення єдино можливої форми зберегти себе. І хай це потрохи нас нищить, але життя така собі … смертельна хвороба, що передається статевим шляхом. Тож, чому не так?

Світ самотніх людей, які наймаються зберегти цікавість та партнерство, але, потім дивуються, чому любов живе три роки? Це ще багато! В цивілізації гаджетів – три роки – епоха. А в цивілізації первинних Гомо Сапієнсів – це звичайне доросле життя, яке починалось одразу після дитинства і закінчувалось з дитинством власних дітей…А ми все рахуємо – що таке рік, місяць, день… аж поки не починаємо усвідомлювати, що в Кінці світу зникає і сам час. Стає метафізичною субстанцією між полюсами «до» та «після».

А щось єднає ці полюси?

Так.

Як не дивно, є єдине, що не зникає, поки людство усвідомлює себе. І це єдине – любов.

Любов, як і тисячоліття тому, виправдовує і пояснює всі наші метушливі пошуки «кращого», і, попри повсякденність віртуального життя, ми все ж такі намагаємось знайти її. Навіть, у самотності.