«Будеш плакати — довго не протягнеш». Розповідь жінки, яка очікує на трансплантацію легені

Маргарита Смілянець не схожа та більшість хворих, для яких у соцмережах збирають гроші на лікування. Ця молода вродлива жінка й на багатодітну матір (має п’ятеро дітей) не дуже схожа. Але у неї важка форма комбінованої легеневої патології, при якій може врятувати лише трансплантація легень. Маргарита змушена постійно приймати дорогі ліки, на які її пенсії з інвалідності не вистачає. Вона вже не здатна обслуговувати себе сама. Та навіть у таких умовах Маргарита намагається жити своєю працею — робить прикраси та продає їх через свою сторінку у Фейсбук. Звісно, це не може покрити всіх витрат на лікування, але не можна ж просто опустити руки…

Маргарита говорить із перервами, за що вибачається. Але навіть телефоном чути, що вона усміхається. Хоча іноді це сумна посмішка.

— До 27 років я взагалі нічим не хворіла, хіба що вітрянкою в дитинстві. Лише алергія на амброзію була щороку. І ось коли найменшій дитині було півтора року, мене з алергією поклали відразу в реанімацію в Миколаєві. У мене пневмоторакс був, робили операцію за життєвими показаннями (легеня не розправилася, я два тижні з дренажем ходила, потім на вакуум відправили, пішов гній)… Поїхала в Київ — там мені сказали, що у мене вроджена кістозна гіпоплазія легень. Лікуванню це захворювання не підлягає. Воно зазвичай проявляється в дитинстві, але у мене якимсь дивом воно взагалі не «вилазило». Лікарі теж у шоці були: як так можна — стільки прожила, дітей народила… Так що спасибі, що 27 років прожила, — і так добре!

Виявилося, що у стаціонарі я підхопила грибок. Він мене доїдав там зсередини… Його випадково знайшли (молодий хірург виявив, спасибі йому велике), коли мене поклали у відділення хірургії інституту Яновського в Києві. Трансплантацію відклали на той час, доки я вилікую грибок…

Я 14 місяців пролежала в Яновського, мене 13 квітня поставили в чергу на трансплантацію в Україні, а 6 травня виписали вже додому чекати на донора. Але раніше трансплантацію робили в Індії і в Білорусі (українські лікарі поки що пересаджують тільки серце, печінку та нирки), а тепер… Лікарі роблять усе, що можуть, але не все від них залежить. Я дзвонила до деяких депутатів, питала: «Чому і в нас нічого не запускається, і ви людей нікуди не відправляєте — не знаходите країни, куди можна поїхати врятуватися хоч якось, де є хоч якийсь шанс на трансплантацію?» Виходить, що ми сидимо, чекаємо з моря погоди: і їхати нема куди, і в нас не роблять… Я ж не одна така. Ми просто лежимо та помираємо потихеньку. В лист очікування поставили, кажуть — нема донорів. З’явився донор, але не підійшов…. Я не кажу про те, що було торік, — уже Бог із ним. Але вже п’ять місяців нам обіцяють, обіцяють — а стан погіршується. Хоч би когось прооперували… а так узагалі тиша…

— Скільки у вас є часу?

— Тут не можна точно сказати — можеш прожити півроку, можеш рік, а можеш завтра померти. Ось зараз мені добре, а через три хвилини буде погано.

— Як ви організували побут?

— У мене будинок у селі Цвітковому — це тепер Вознесенський район Миколаївської області. Але оскільки я у важкому стані, мені треба жити біля лікарні, то я переїхала до свого місця прописки — однокімнатної квартири у Вознесенську.

Діти зараз із батьком. Коли я чотири роки тому почала хворіти, то практично перебралася до лікарні. Ми з чоловіком розійшлися, і коли я вийшла з лікарні після операції, то забрала дітей до себе. Але за два тижні мені стало так погано, що довелося викликати швидку та знову лягти в лікарню. Він приїхав і забрав їх… Телефоном розмовляємо щодня, приїжджали недавно. На день народження дочці подарунок передала — 10 років, перша кругла дата…

Я сама собі за потреби ставлю крапельницю, уколи роблю. Я живу на кровоспинних препаратах — кожні 4,5 години п’ю. І протигрибкові — мені сказали підтримувати організм. Наймаю доглядальницю — прати, прибирати, сидіти коло мене… Все, що я можу робити, — це пройтися в туалет і в душ. Тільки лежу. Ну оце коли можу, бісером займаюся.

На сторінці ведемо збір коштів — люди помагають… Я чеки виставляю, де що купую, які препарати. Та й на доглядальницю гроші потрібні… У мене пенсія 2200 грн, це все, що я маю. А намиста… Це копійки, що я там зароблю.

— Скільки часу йде на одне намисто?

— Коли як. Трапляється, що намисто я роблю за день, а іноді — цілий тиждень не можу зробити нічого. Все від організму залежить. Іноді мені навіть говорити не можна.

Я в лікарні пила гідазепам і думала: «Що буде, те буде. Від того, що я буду плакати, нічого не зміниться. А нервувати не можна, бо тільки починаєш нервувати — укол, крапельниця. Воно мені не треба».

Я розумію, що просто треба перетерпіти, щоб потім було добре. Звісно, ніхто не знає, чи знайдеться той донор, чи ні. Одна надія на Бога.

На своїй сторінці у Фейсбук Маргарита розміщує не лише реквізити, за якими приймає матеріальну допомогу, а й свої роботи, які в неї можна замовити. Жінка буде вдячна всім, хто допоміг їй пережити ще один день в очікуванні на трансплантацію.