Дитяча психотерапія онлайн: бути чи не бути?

— А можна записати дитину на консультацію?... у Skype ?

Нові технології, всесвітня пандемія, нестача часу на дорогу та низка інших причин перенесли нас в епоху Skype і Zoom. Психологічна консультація та психотерапія не стали винятком. Це нова можливість, яку більшість із нас уже почала опановувати. 

Спілкування змінює свою форму. Але функція його залишається незмінною. Тільки у спілкуванні завдяки мові людина обирає шлях свого становлення. Але коли йдеться про роботу з дітьми онлайн, тут виникає низка питань, які варто розкрити. Давайте спробуємо розібратися на конкретних прикладах:

• чому робота з дитиною в скайпі можлива тільки номінально, а результатів від такої терапії буде (якщо буде) вкрай мало, або ж ці результати носитимуть короткочасний характер;
• що треба враховувати, щоб психотерапевтична робота не перетворилася на «уроки малювання» та «задушевних бесід», які не можуть вирішити актуальних питань. 

Реальна присутність спеціаліста вже має певний терапевтичний ефект. Це помічають і дорослі клієнти, які потрапляють у кабінет психотерапевта.

Чому ж психотерапія для дітей має мізерні шанси, коли проводиться за допомогою Skype чи Zoom? Стаття написана і для батьків, і для спеціалістів, та покликана розібратися на конкретних прикладах.

У нього жахлива поведінка!

На сеанс записують хлопчика п’яти років із проблемою  некерованої поведінки. Живе дитина не з батьками, а з родичами. З їхніх слів він: 

• не розуміє слова «ні»
• порушує всі правила
• ламає предмети
• вирізняється свавіллям.

На сеансі я очікую маленького демона, а натомість приходить неймовірно допитливий  і розумний малий. У нього багато енергії, йому все цікаво, він жвавий, у нього прекрасно розвинуті уява та гра. Рівень агресії мені зрозумілий через життєві обставини, в які потрапила дитина. Маму бачить рідко, тата — ще рідше. Сімейна історія схожа на драму з елементами детективу… 

Але на сесіях він будує дороги та міста, де все регулюється відповідно до знаків і правил. Він злиться, коли я кажу «потім» на якусь його забаганку, але не виключається з процесу. Слухає та чує. 

Ми продовжуємо говорити, і він розуміє, що  я також жива, і у мене є свої побажання, які можуть сходитися або суперечити його власним. Він представляє своє тіло як роботизований механізм, і я роблю здивоване обличчя. Він дивиться на мою позу тіла, на мої очі, брови. Він реагує на погляд. На папері він починає малювати щось більш схоже на чоловічка, ніж на машину. Про правила розказує вже не як про систему, а про те, що в нього виходить, а що ні, за що на нього зляться родичі, які ситуації він переживає у садку… 

Залучає мене у свою гру, і це вже стає нашим спільним процесом, у якому нам обом цікаво і в кожного є своя роль. Після гри все кладе на місце, прибирає. Особливо цікаві  іграшки просить взяти додому та принести наступного разу, що й виконує… 

Тепер уявімо, що робота ведеться з квартири дитини, де вже є: 

- звичний стан речей, 

- емоційне неприйняття дитини, 

- правила, які легко порушуються і за які ніхто не несе відповідальність.

А ще хтось, хто кожну хвилину заглядає в кімнату для перевірки, чи справді він займається «консультацією» чи робить  «своє діло». 

Така робота не має шансів. Вона не несе в собі нічого, крім додаткового роздратування. Тут нема спільної взаємодії, емоційного забарвлення, меж і границь. Нічого, крім пустої риторики, якою «спеціаліст» відпрацьовує свої гроші за сесію.

Робота з  тривожними станами у дитини

Дівчинка, п’ять років, постійно хоче залишатися з мамою. На контакт іде акуратно та поступово. Спить погано, їсть погано. Астенічна. Певний час звикає до кабінету, до мене. 

Я спостерігаю не менш тривожну маму, і розумію, що проводити контейнування, про які пишуть такі психоаналітики як Мелані Кляйн та Уілфред Біон, неможливо. Пропозиція звернутися до спеціаліста самій мамі тут очевидна, але сценарій досить прозаїчний: допоможіть дитині. Через такий стан у неї порушена взаємодія з однолітками, низький пізнавальний інтерес  та й недовіра до всього світу загалом. 

Відтак психотерапевт, розуміючи ситуацію в цілому, сам виконує роль контейнера. І це відчувається тільки у присутності. Коли дитина все спокійніше й активніше вступає у взаємодію, починає пропонувати свої ігри, не боїться забруднити фарбами речі та руки,  впевненіше проявляє себе  у  більш виважених актах. Емоції стають такими, що їх можна побачити та відреагувати на них і тілом, і словом.

Знову уявімо режим екрану і таку роботу через нього. Наші шанси — нульові. Адже наявне тіло психотерапевта, окрім «контейнеру», тут як дзеркало, у якому дівчинка себе бачить, і більш сміливо робить кожен наступний крок, відчуваючи опору біля себе. Наскільки гаджет може виконати цю функцію? Так само, як і навчити кататися на велосипеді, — спадає мені на думку.

Робота з істеричними проявами

Пропоную розглянути ще один популярний запит, який деякі батьки воліють розібрати в онлайн-форматі. Йдеться про дитячі істерики. 

Який характер мають істерики і як формується істерія — питання глибоке, яке завжди передбачає роботу всієї сім’ї. У практиці я маю дітей, які:

• не вміють переживати відмову та мають безкрайнє «я хочу»; 
• впадають у стан істерики, коли «розсипаються» за подвійних послань матері; 
• не вміють програвати; 
• дітей, чию таку поведінку підбадьорюють самі батьки, вважаючи її «путівкою» у «зубастий» світ; 
• мають проблеми із вживанням їжі, що також у певних випадках можна класифікувати як істеричні стратегії... 

Перше, з чим стикається спеціаліст у подібних ситуаціях — це спротив, який є класикою, описаною З. Фрейдом після роботи з його численними пацієнтами. Побороти спротив для дитини є можливим винятково за наявності «живого» терапевта, а не того, який віщає з екрану монітора. 

Якщо ж істерика трапляється в кабінеті у спеціаліста — це новий досвід переживання акту істерики та шанс сконструювати інше ставлення до неї, коли люблячі мама (тато, бабуся…) не кидаються рятувати або ж навпаки — не беруть в руки ременя.

Тіло клієнта є певною діагностичною міркою, яка, на відміну від говоріння, не вміє брехати. Ті ж проблеми з харчуванням, нервовими тиками, сном, туалетом тощо у дитини безсумнівно свідчать про це. Французький психоаналітик Жак Лакан у роботі «Заметки о технике» зазначає:

Довгий час працюючи в школі-інтернаті, я мала можливість спостерігати за тілом наших маленьких учнів, які у більшості випадків мали затримку мовного розвитку. Тіло — це те, за допомогою чого ми могли будувати комунікацію та стосунки. Часто я була свідком того, як дитина відхилялася від руки, яка хоче погладити, бо уникала «запотиличника». Як неможливість виразити та символізувати агресію виливалася у биття себе кулаками (аутоагресія). Як дитина з фіксацією на оральній стадії не висовувала з рота шнурок або інші предмети. Як діти, у яких з’явилися молодші брат або сестра, регресували до їхнього віку, починаючи повзати та їсти за допомогою дорослого…           

Тому тіло я вбачаю одночасно і символом, і територією роботи. Наявна  присутність обох на сесії — важлива умова альянсу, ефективного перенесення та можливості проводити психотерапію. Інакше це може бути діагностика або консультування батьків, у чому принципова відмінність від психотерапії. 

Але відповідальність за прийняті рішення лежить конкретно на кожному з  нас. Уявлення, що формат зустрічі для дитини не має значення, — утопічне, бо ніякий гаджет нам ніколи не замінить людину…