Як і чому Україна пропустила армію РФ із Криму в лютому 2022 року: розповідає ВВС

Рік тому одним із найбільших провалів оборони для України став Чонгар. Протока та вузький перешийок, що з'єднує Кримський півострів із материком, вважалися майже непереборними перешкодами з умілою організацією оборони. І мережа зрошувальних каналів, що розтягуються по всьому регіону, перетворилися на природні перешкоди для просування військової техніки.

Військові й експерти вважали, що Україна встигне підготувати захист ключових міст на півдні країни до моменту, коли противник встигає дістатися до них.

Але мости через Чонгар і канали не було підірвано. І рано-вранці 24 лютого російські війська змогли спокійно, не зустрічаючи особливих перешкод, перетнути адміністративний кордон із Кримом і зробити блискавичний кидок по дорогах. Російські підрозділи проїхали понад 100 км всього за кілька годин і взяли під контроль Нову Каховку. До полудня вони вже були на Антонівського мосту на підході до Херсона. І за кілька днів вони захопили територію, яка за площею перевищує Швейцарію.

Як російські війська змогли фактично безперешкодно перетнути кордон із Кримом? Як вони могли захопити величезну територію в Херсонській області за лічені години? І за рахунок чого Україні вдалося нарешті порушити плани бліцкригу на Півдні?

Щоби спробувати знайти відповіді на ці запитання, ВВС поговорили з українськими військовими, бійцями територіальної оборони, з політиками й активістами.

Вторгнення очікувалося 22 лютого

22 лютого 2022 р. о 19.15 Олексію Данілову, секретареві Ради національної безпеки й оборони України, передають червону папку з таємною інформацією. У ній сказано, що життю президента Володимира Зеленського загрожує небезпека. Відповідно до протоколу, він повідомив Президента, прем'єр-міністра та керівників владних структур з цього приводу.

Але навіть тоді українське керівництво не оголосило військовий стан і не розпочало загальну мобілізацію. Коли наприкінці 2021 року лідери західних країн попередили, що Росія накопичує свої війська біля кордону з Україною та планує повномасштабне вторгнення, влада країни закликала не поступатися «маніпуляціям» і зберігати спокій.

Однак Олексій Данілов в інтерв'ю BBC заявив, що провідне керівництво країни докладно знає про вторгнення — і навіть про його дату.

Під грифом «Секретно» на ній ручкою написано дату «02.20.2022». За словами Данілова, карту мали видати за два дні до початку операції. Але потім, за словами секретаря РНБО, вторгнення було перенесено на 24 лютого. Тоді початкову дату на карті було перекреслено — і поруч поставили нову — «02.22.2022».

Керівництво країни знало про ці плани заздалегідь, каже Данілов.

«У цей момент було дуже важливо тримати інформаційний простір закритим.

У нас було завдання запобігти паніці всередині країни. Уявіть, президент виходить і заявляє, що через два тижні у нас буде війна. Тоді почався би процес хаосу, який ніхто не міг контролювати. І це те, що за те, що Російська Федерація очікувала», — говорить Данілов.

Але якщо влада детально знала плани Кремля, то чому Херсонщину було так швидко захоплено? Чому тоді Чонгар та інші мости в Херсонській області не підірвали?

Данілов, посилаючись на триваюче розслідування цих подій, сказав, що ми обов'язково отримаємо відповіді на ці запитання.

«І ми не приховуємо [провалу], ми не кладемо його у закриту коробку», — сказав він.

Служба безпеки України та Державне бюро розслідувань (ДБР) не відповіли на запит BBC про розслідування заходів у регіоні Херсон на початку вторгнення.

Вже після вторгнення Генеральний штаб ЗСУ зробив заяву про те, що міст Чонгар був замінований, але баланс сил становив 15:1. Однак саме через цей баланс сил необхідно було підірвати мости. А інформація про накопичення військ у окупованому Криму надходила щодня. Навіть звичайні громадяни, які відвідували Крим у ті часи, говорили про військову техніку біля кордону.

Запізніла підготовка

Незважаючи на це, влада не почала розгортати територіальну оборону. Але багато резервістів, які раніше воювали в Донбасі, розуміли, що «щось буде», каже Василь, який тоді був командиром взводу в теробороні в місті Олешки.

В Олешківську комендантську роту було набрано 60 людей. У них не було ні зброї, ні бронежилетів, ні зв’язку, ні транспорту. І ніхто не розумів, як вони можуть протистояти штурмовим підрозділам російської армії.

Але ЗСУ також готувались. У лютому на полігон біля національного парку «Олешківські піски» було перекинуто частину 59-ї моторної піхотної бригади, яка постійно дислокувалася у Вінниці. Їм видали боєприпаси та паливо для техніки, хоча, за історіями танкістів, автомобілі були заправлені лише на половину того, що потрібно для проведення активних бойових дій.

За кілька днів до вторгнення одна з танкових рот 59 -ї бригади разом із піхотою була висунута ближче до Криму.

У цей час військові з 80-ї повітряної бригади з Львова проходили навчання в районі Миколаєва. Ці два бригади врешті-решт було кинуто на відбиття наступу російських військ 24 лютого.

Але вони не були доукомплектовані. У підрозділах не вистачало людей. Роман Костенко, заступник Верховної Ради та секретаря Парламентського комітету з питань національної безпеки й оборони, зізнається, що це було результатом помилок у підготовці.

«Ми насамперед не викликали резервістів, не оголосили воєнного стану раніше, ми не повністю розгортали військові одиниці. Якби ми мобілізували населення не в день вторгнення, то не довелося би кидати непідготовлених людей на фронті. Можна було б їх підготувати», — стверджує Костенко.

Відступ української армії

На початку 24 лютого Росія почала завдавати ракетних ударів по військових базах, складах та аеропортах України. Авіація почала обстрілювати розташування танкового батальйону 59-ї бригади в Олешківських пісках. Командир роти — старший лейтенант Євген Пальченко — отримав наказ про висунення в селі Сергіївка поблизу Нової Каховки з шістьма танками та захищати міст через канал.

«Коли ми поїхали до Сергіївки, по дорозі їхали колони у зворотному напрямку. Усі наші збройні сили, виходить, відходили у бік Антонівського моста. А ми їхали в інший бік, і ніхто не розумів, що відбувається. Приїхав до Сергіївки, мій навідник каже мені: «Я бачу техніку противника». Я: «Це наші чи противник?» Він відповідає: «Я не знаю, але на ньому буква Z». Я кажу: «Це точно не наші», і даю всім шести танкам команду відкрити вогонь. Ми підбиваємо танк, БMП. Персонал дзвонить мені і дає команду терміново висунутися до населеного пункту Олешки, оскільки їх там беруть в оточення», — згадує він.

Не було сенсу далі захищати міст поблизу Сергіївки, пояснює Пальченко, оскільки ворог уже прорвався до Нової Каховки і висадив десант на правий берег Дніпра.

В Олешках Пальченко отримав нове завдання — прорватися через Антоновський міст, який уже контролювався російськими військовими. ЗСУ поспішно відступили, але могли залишатися в оточенні, якщо не очистити міст.

«Щойно ми проїжджаємо поліцейський пост біля мосту, противник виходить з правого боку — і всі з антитанковими засобами. Я відкриваю вогонь по них із кулемета. Тих, хто почав тікати, добивали ззаду мої два танки. Проїхавши 50 метрів, з лівого боку знову виходить велика кількість ворога. І ось праворуч я бачу БПМ і кричу навіднику: «Шево, там БМП!» Він відповідає: «Я бачу». Одним пострілом осколкового снаряду ми знищуємо її. Вибух, машина починає горіти. Противник починає розбігатися», — розповідає він.

Як тільки Пальченко повідомив командиру батальйону, що міст узято, військові почали переправлятися на правий берег Дніпра.

«Буквально дві години техніка просто йшла і йшла. Була ціла купа поранених, КАМАЗи, люди їхали зверху, знизу. Було багато вбитих. Вони просто вивозили людей. Цивільні також були в цій колоні», — каже старший лейтенант Пальченко.

Раз перехід через міст зайняв дві години, значить, Україна сконцентрувала серйозні сили в Херсонській області. Але очевидно, що Київ не був готовий до такого блискавичного прориву від Криму. Як результат українські війська були змушені відступити з перших годин вторгнення.

«Як стримати ворога, коли немає ППО? Їхня авіація просто залітала і скидала купу авіаційних бомб, і всі просто розлітаються. Велика кількість живої сили та техніки була знищена таким чином», — говорить Пальченко:

Російські війська, судячи з усього, очікували, що зможуть швидко пересуватися. Швидкість мала велике значення, і тому їх тактика полягала в тому, щоб обходити великі міста, брати їх в оточенні та рухатися далі.

В інтерв'ю BBC в серпні 2022 року генерал-майор Дмитро Марченко, який керував обороною Миколаєва, заявив, що за планом російських військових було два дні на оточення Миколаєва та три дні — на Одесу. Вони з’ясували цю інформацію з карти, захопленої у начальника штабу парашутно-десантного полку.

«І вони не збиралися спочатку входити в місто. Вони збиралися пройти через Баштанку на Вознесенськ, зробити велике коло, потім його звузити до меж міста. Вони розуміли, що ми підірвемо Варварівський міст, і планували зробити три поромні переправи. І повинні були пройти по кожній переправі по дві БТГ (батальйонних тактичних груп), щоб підійти до Одеси та забезпечити висадку десанту», — каже Марченко.

Захід не вірив в Україну

Після того, як російські війська почали завдавати ракетних ударів і перейшли кордон з Україною, першим серед західних лідерів, до яких подзвонив президент Зеленський, був Борис Джонсон, на той час прем'єр-міністр Великої Британії. У Лондоні в той час була 4 ранку.

«Західні країни, за великим рахунком, не вірили, що Україна може вистояти. Вони думали, що ми протримаємося три-п'ять днів», — розповідає Данілов. Саме тому партнери зі США й інших країн не хотіли надавати важкого озброєння. Пам'ять про повернення талібів до Афганістану була ще свіжою, і вони побоювалися, що їхня зброя опиниться в руках російських військових.

Після початку вторгнення західні лідери пропонували українцям партизанську війну, розповідає Данілов.

Саме це запропонував воєнком групі тероборони в Олешках, коли вранці 24 лютого російський десант почав висаджуватися біля Антонівського мосту, фактично їх відрізавши.

Василь і його група розуміли, що це рівнозначно самогубству. Росіяни мали списки всіх, хто служив на Донбасі.

«Вони б нас просто перестріляли», — пояснює він.

В Олешках офіс СБУ, за словами Василя, вже був зачинений, а їхні працівники виїхали до того, як оточили місто.

«Зброя у райвідділі поліції також була вивезена», — каже Василь.

У результаті вони наважилися на човні вплав перебратися на правий берег Дніпра.

Ситуація в Херсоні була гнітючою. Відділи поліції зачинені. Співробітники військкомату ходили у цивільному одязі. Ніхто не займався унятною обороною.

Не було жодної комунікації між місцевою владою та населенням, розповідає Костянтин Риженко, журналіст із Херсона, який пробув там півроку під окупацією.

«Не було чіткої інформації про те, в якому становищі зараз перебуває місто, в якому стані хоча б плюс-мінус перебувають сили оборони, щоб люди могли розуміти, до чого готуватись», — говорить він.

Внаслідок цього люди не знали, що їм робити, і тоді більшість людей самоорганізовувалася. Хтось узяв на себе відповідальність і формував загони місцевої територіальної оборони.

Вранці 1 березня вони вийшли обороняти місто з автоматами та коктейлями Молотова. Коли вони зібралися у Бузковому парку, на них висунулася бронетехніка супротивника — і майже всі захисники загинули.

Плану оборони не було

Миколаїв міг повторити долю Херсона. Але сталося диво, і, як багато місцевих жителів потім розповідали, ім'я цього дива — генерал Дмитро Марченко.

«25 лютого о 04.00 ранку заїжджаю до Миколаєва, і я, м'яко кажучи, сторопів. Жодного блокпосту, жодного патруля, жодного військового, жодного поліцейського. Порожнє місто, повністю порожнє. О 04.00 ранку — заходь і бери. Поїхав по військових частинах. Заїхав до 79-ї бригади, до своєї рідної. Заїхав до 36-ї. Запитую: «Яке у вас завдання?» Вони кажуть: «Кругова оборона військової частини». Я кажу: «Ви що, не розумієте, що якщо танки зайдуть у місто, то ваша кругова оборона [впаде]?» 

І все-таки, у Миколаєва було те, чого не було у Херсона — час. Військові частини 59-ї та 80-ї бригади вели нерівні бої з противником, виграючи, нехай і лічені, дні для підготовки оборони Миколаєва.

Битва за Антонівський міст

Після того, як основні сили ЗСУ перебралися через Антонівський міст і відступили далі у бік Миколаєва, батальйон старшого лейтенанта Євгена Пальченка залишився прикривати міст і стримувати прорив російських військ.

«Близько опівночі починаються такі «веселощі»: нас криють міномети, залітає величезна кількість вертольотів К-52, «Сушки», все підряд. Артилерія, стрілецький бій, ДРГ  піднімаються з правого бугра, з лівого бугра», — згадує Пальченко.

Перед цим Євген Пальченко розставляв танки та ставив їм завдання, оскільки зв'язок був повністю заглушений.

«Я був приблизно за 150 метрів від свого танка, і в цей момент вибухає авіаційна бомба «ФАБ-500». Командир взводу третьої роти загинув. Я, довго не думаючи, закинув автомат за спину і на всіх парах помчав до танка. У мене було таке почуття, що я був у ньому вже за три секунди. Просто шокова ситуація, не розумів, що відбувається. Заскочив у танк, закрив люк — і тут командир батальйону кричить: «Відкрий вогонь по лівому флангу!» По мені ведуть вогонь. А по нас уже були влучання, система не працювала. Ми просто все вручну робили, як у Т-34 раніше. Я кричу навіднику: «Вмикай задню передачу!» Механік здає назад, затягує правий важіль — танчик повертається, разом із ним і башта... І Шева побачив будівлю, звідки вівся вогонь по комбату. Я кричу: «Шево, вогонь!» Він посилає туди один снаряд, потім другий. Я кричу: «Давай ще один!» — розповідає він.

Бій точився близько години, і під шквальним вогнем танкісти були змушені відступити ближче до села Молодіжне, зазнаючи тяжких втрат. За словами старшого лейтенанта Пальченка, від батальйону залишилася одна рота.

Але невдовзі вони отримали наказ повернутися до Антонівського мосту, бо туди підтягнулися десантники з 80-ї бригади, які тіснили російські сили. З семи танків, що виїхали, четверо заглухли в дорозі — закінчилося паливо. Пальченко на своєму несправному танку та ще дві машини висунулися до мосту. Спалахи снарядів від гранатометів переслідували його танк, але якимось дивом він щоразу виїжджав із димової завіси неушкодженим.

Після того, як танк командира батальйону підбили, Євген Пальченко залишився за старшого офіцера боронити Антонівський міст. Тієї ночі він ще кілька разів відходив і повертався до мосту, щоб прикрити десантників. Йому тоді було 23 роки — і згодом він отримає звання Героя України.

Стримування наступу

Провал української оборони на Херсонщині залишає багато питань без відповідей. Але стверджувати, що українські війська здали Херсон, не можна. Збройні сили зробили відчайдушні спроби стримувати наступ якнайдовше.

До полудня 25 лютого Антонівським мостом вже переправлялися російські десантники і важка техніка. На правому березі вони одразу вступали у бій із танковою групою Пальченка й іншими підрозділами, кинутими на захист мосту. Але сили були нерівними. Авіація закидала їх бомбами, а невдовзі російська артилерія почала обстрілювати всю територію.

У Пальченка й інших танкістів закінчуються снаряди. Йому наказують відходити до Миколаєва. Але вже на під'їзді до міста його групу розвертають назад і дають вказівки повертатися до Антонівського мосту. На той час туди підтягнулася українська артилерія, яка відкрила вогонь по скупченню російської техніки на лівому березі.

Наступного дня, 26 лютого, українські війська відступають до Чорнобаївки, яка згодом стане знаменитою після багаторазових ударів по російських силах у цій місцевості.

Противник того дня несподівано виходить із боку Херсона, хоча тоді місто ще не було взяте російськими військами. У цей час піхота знімається і на БМП їде у бік Миколаєва.

«Дзвоню командиру і питаю: «А куди піхота поділася?» Він каже: «А ти ще там? Я забув про тебе. Іди звідти, там уже наших немає». І такі ситуації були за ці два дні разів п'ять чи шість, коли мене просто забували на позиціях. Я тільки кладу слухавку і бачу, що з правого боку на нас виходить посилена танкова рота. Даю команду всім своїм, що противник праворуч. І в цей момент до мого танка прилітає снаряд. У башту. У вухах дзвенить. Кров тече з носа. Я кричу своєму екіпажу: «Вилазимо, ми горимо!» Тоді прилітає ще один — вибух, усе шумить», — розповідає Пальченко.

Вибравшись із палаючого танка, Пальченко віддає команду відходити. Бувши контуженим, він сідає на броню одного з трьох танків, що залишилися, і вони відступають до Миколаєва.

Мобілізація Миколаєва

Оборона Миколаєва увійде до підручників історії, бо вона стала поворотним моментом на війні. Саме тут вперше захлинувся блискавичний наступ російських військ. Тут вони зустріли запеклий опір і згодом були відкинуті.

Прибувши до міста, генерал Марченко почав швидко мобілізувати людей і закликати всіх охочих долучитися до оборони. Основні підрозділи 79-ї бригади були на Донбасі, а 36-та вела запеклі бої у Маріуполі. У військовій частині 79-ї бригади залишалося 120 осіб, але за кілька днів українські військові зуміли набрати ще півтори тисячі.

«Ми їх одягли, погнали на полігон, обстріляли. Там багато хто прийшов, які у 2014-му воювали, тобто підготовка була», — розповідає генерал Марченко.

Генералу Марченку вдалося згуртувати та включити в оборону всіх — поліцію, нацгвардію, тероборону. Миколаїв поділили на чотири частини, було призначено відповідальних. У кожному підрозділі створили протитанкові резерви — групи з гранатометами, які мали висунутись, якщо до міста увійдуть танки.

Проблема була у комунікації. Як дізнатися, з якого боку російські війська заходитимуть до міста?

На допомогу приходить голова Миколаївської ОДА Віталій Кім. Він збирає людей, які на кожному перехресті на в'їзді до міста організовують сигнальні пости з купами шин і запальною сумішшю. У разі підходу танків шини мали підпалити, що послужило б сигналом і орієнтиром для протитанкових груп.

Звичайні люди

Взаємодія цивільних і військових структур стала одним із головних факторів успіху.

«У Віталія Кіма був чудовий контакт із людьми — і в нас усе робилося швидко й організовано. Він каже: «Що треба?» — «Треба екскаватори». Екскаватори швиденько виїхали, почали рити. «Що треба?» — «Бетонні блоки та варити їжаки». Через півдня блоки стоять і їжаки розставляються», — говорить Марченко.

Місцеві жителі постійно дзвонили до адміністрації та передавали інформацію про пересування ворога. Всі ці дані наголошувалися на карті, а координати передавалися артилеристам.

На відміну від Херсона, на Миколаївщині два з трьох мостів через зрошувальні канали було підірвано групою спецназу, яку створили нашвидкуруч на чолі з депутатом Верховної Ради Романом Костенком, учасником боїв за Донецький аеропорт.

Третій міст замінували і на нього навели артилерію. До цього мосту почала стікатися вся російська техніка, що проривається до Миколаєва. Коли перший танк заїхав на канал, міст був висаджений у повітря, а артилерія почала крити всіх навколо цього переїзду.

Коли передова група росіян прорвалася до Вознесенська, генерал Марченко кинув усі сили на те, щоби відрізати їх від основного угруповання.

«Артилеристи тут усе розбивали. Спецназівці, які в мене тут бігали, 3-й полк, 7-й полк — просто це люди на своєму ентузіазмі, своїми хребтами це все витягували. Ми були в телефонному режимі. Вони кажуть: «Яке завдання?» — «Їдьте туди, де колона, і бийте її». Вони вискочили, вдарили по першій машині, по останній і посередині — й пішли. [Росіяни] почали розвертатися, оминати. Ми ламали їхні бойові порядки, це в принципі рятувало», — згадує він.

Просування через Вознесенськ захлинулося, оскільки міський міст через річку Мертвовод було підірвано. Після триденних боїв під натиском десантників із 80-ї бригади передова група росіян була змушена відступити. І їх вже зустрічали зі сторони Миколаєва і розбивали.

«Коли ми їх відбили, у нас був такий переломний момент, коли ми повірили в себе, коли бійці зрозуміли, що вони опираються, що [росіяни] бояться, що вони починають тікати. Ми почали брати полонених, ми почали захоплювати їхню техніку. І на ось цьому ентузіазмі я тоді казав усім, що треба їх відштовхувати. І ми їх відтіснили від міста на адміністративний кордон із Херсоном.

Узяти хоча б Баштанку — про них фільм можна знімати. Вони по 30 полонених брали за день, техніку ворога палили, забирали техніку», — згадує генерал Марченко.

Завдяки успішній обороні Миколаєва російський десант так і не зміг висадитися біля Одеси. Успіх на цій ділянці також надав плацдарм для подальшого звільнення Херсона.

Та історія Миколаєва показує і той факт, що катастрофічного провалу на Херсонщині можна було уникнути. Підрив мостів, рання мобілізація, своєчасне розгортання військ на рубежах, ефективна комунікація та планування оборони міст — усе це могло би призвести до зовсім іншого результату російського вторгнення на півдні України.

Також ми розповідали про рік незламності: нагородження захисників, візит Моравецького, вшанування пам'яті всіх загиблих.