Україна вже почала отримувати від Заходу літаки-винищувачі: чи справді це диво-зброя, здатна змінити хід війни
Чому авіація не відіграє великої ролі у російсько-українській війні?
Літак МіГ-29 НД ЗСУ. Фото: GETTY IMAGES
Авіація стала однією з головних тем під час обговорення можливих варіантів розвитку війни в Україні. Польща вже передала Україні перші з обіцяних винищувачів МіГ-29 — у середині березня поляки обіцяли поставити ЗСУ чотири МіГи «найближчим часом» та ще кілька літаків пізніше. Також 13 МіГ-29 українським військовим планує надати Словаччина, чотири з них уже передано. Однак у Києві чекають, що Захід почне постачати ЗСУ сучасні винищувачі, яких, за словами українського керівництва, гостро не вистачає для успішного протистояння Росії. Що ж буде, якщо Україна їх отримає? Відповідь на це запитання шукали у BBC News.
Західні винищувачі стали справжнім жупелом для проросійських коментаторів у соцмережах.
Проте так само в Україні та на Заході побоюються російської авіації. 14 лютого газета Financial Times повідомила з посиланням на анонімні джерела, що Росія стягує літаки та гелікоптери до кордонів України, щоб розпочати великий наступ. Публікація справила такий ефект, що її прокоментував міністр оборони США, який заявив, що він не має таких даних.
Літаки багатьом здаються «срібною кулею», диво-зброєю, здатною змінити хід війни. І, слід сказати, для цього є підстави. У новітньої історії були війни, у яких літаки зіграли вирішальну роль.
27 лютого 1991 року американська авіація завдала удару по іракських військових колонах, що відступали з Кувейту двома автомобільними дорогами. Було знищено сотні одиниць військової техніки.
Пізніше цей розгром назвали «Шосе смерті» — опубліковані фотографії понівечених автомобілів і бронетехніки, тіл загиблих солдатів справляли сильне враження.
Потім були повітряні кампанії НАТО в Югославії, Лівії, російська операція в Сирії — війни останніх десятиліть тільки зміцнювали образ військової авіації, яка, здавалося, може якщо не вирішити будь-який конфлікт, то наблизити перемогу.
Російське вторгнення в Україну стало першою війною, в якій цей образ сильно потьмянів.
Непробивна ППО
Через рік після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну ця війна перетворилася на протистояння, в якому жодна сторона не в змозі спланувати та провести повітряну операцію. Росія й Україна використовують літаки та вертольоти лише для підтримки наземних сил на тактичному рівні, побоюючись залітати далеко за лінію фронту.
У випадку з українськими повітряними силами це легко пояснити нестачею бойових літаків, досвідчених пілотів і наземного персоналу. Але, що дивно, ВКС Росії, набагато більш численні та краще оснащені, очевидно, також не в змозі здійснити повноцінну повітряну операцію.
Це стало результатом тактики, яку з початку вторгнення застосовували українські зенітники: вони активно переміщали наземні комплекси та намагалися менше тримати увімкненими радари, щоб їх було важко виявити та знищити.
При цьому, хоча на озброєнні ЗСУ і були переважно старі радянські ЗРК та радари, українці змогли побудувати ешелоновану систему ППО середнього та ближнього радіусу дії. Її складно було подолати на великій висоті, де літаки ставали жертвами С-300 та «Буків», і на малій, де цілі перехоплювали переносні комплекси західного виробництва.
Другою причиною стала відсутність у російських військових досвіду та вміння проводити кампанії щодо придушення протиповітряної оборони.
Командир українського зенітного ракетного дивізіону С-300 Олександр розповів BBC News Україна, що не очікував такої нерозсудливості від російських пілотів.
Далі протягом трьох місяців війни я мав майже одні літаки. Це було на Донецькому, Харківському напрямках, на Запорізькому, коли ми стояли на Маріупольському фронті. Там ми збивали їх нові літаки: Су-35, Су-34 та Су-30», — розповів він.
Щоб уникнути ураження «великими» зенітними ракетами, російські пілоти почали літати на невеликій висоті, опиняючись у зоні досяжності численних переносних комплексів, які поставили в Україну до війни західні країни. При цьому низьковисотні польоти залишають для льотчика менше шансів для маневру, а у разі враження — і для порятунку на парашуті.
Однак і українська авіація в такому ж становищі — російська фронтова протиповітряна оборона виявилася надто небезпечним противником для неї. Судячи з відкритих джерел, із початку вторгнення Україна втратила 61 літак, приблизно половина з яких була збита системами ППО.
Причини невдач авіації України не варто списувати лише на нестачу літаків чи відсутність досвідчених пілотів — російська ППО також виявилася достатньо ефективною, щоб закрити небо над підконтрольною їй території для українських льотчиків.
Це загалом не дивно, оскільки обидві армії сягають своїм корінням у радянські збройні сили, основою протиповітряної оборони яких були саме наземні комплекси.
«Злам повноцінної пізньорадянської ешелонованої системи ППО — завдання в принципі ніким не вирішуване, а Росія, крім того, в принципі ніколи не готувалася до бойових дій, проти, за фактом, самої себе — українська та російська системи ППО рідні брати, просто російська здебільшого встигла оновитися, але залишилася в рамках тієї ж логіки розвитку», — розповів російський військовий експерт, який побажав залишитися неназваним.
На Заході в організації протиповітряної оборони ставка робилася, навпаки, на авіацію, яка вчилася і протистояти російському повітряному тиску, і прорив через протиповітряну оборону, засновану на наземних комплексах.
Тепер через рік після початку російського вторгнення й Україна, і Росія навчилися захищати своє небо ще більш ефективно. Хоча російські крилаті ракети і дрони, як і раніше, прориваються до цілей, а українські безпілотники знаходять «вікна» у ППО і залітають у глибину російської території, пілотованим літакам зробити це набагато складніше.
Досвіду прориву наземної ППО немає в жодної зісторін. Для Росії така операція загрожує дуже високими втратами, які, очевидно, у командуванні ВКС вважають неприпустимими, оскільки протягом року навіть не намагалися зробити щось подібне.
Але чи зможе Україна, чиє керівництво наполягає на необхідності постачання західних винищувачів, спланувати, підготувати та провести таку операцію, без якої ні про яке «Шосе смерті» навіть і говорити не доводиться?
Повітряна операція
Те, як застосовується авіація на війні в Україні зараз, дуже відрізняється від того, що можна було спостерігати у війнах останніх десятиліть. Складний, дорогий і високоефективний інструмент використовується нарівні з гаубицями та мінометами.
Зрозуміло, це одне із завдань авіації, і вона дуже важлива — тактична авіаційна підтримка військ на полі бою справді може допомогти заощадити боєприпаси артилерії — F-16С здатний нести 7,7 тонни боєприпасів на 11 вузлах підвіски, МіГ-29 — три тонни на шести. При цьому пілот винищувача може використовувати це озброєння з більшою точністю й ефективністю, ніж навідник-артилерист на землі.
Українська війна досить швидко стала війною артилерії, що, своєю чергою, призвело до «снарядного голоду» — і російські, і українські війська стали відчувати нестачу снарядів. Це виявляється у нинішній ситуації, коли російські сили намагаються проводити «повзучі» наступи, повільно продавлюючи українську оборону.
Але якщо кожна зі сторін спробує провести рішучий наступ, «снарядний голод» стане ще більшою проблемою — зламувати оборону противника доведеться масованим артилерійським вогнем, витративши на першому етапі прориву дуже багато снарядів.
Їх можна замінити на авіаційні бомбардування. Однак для підтримки наступу з повітря потрібно організувати повноцінну масштабну повітряну операцію, яка включатиме не тільки серію ударів по наземних цілях.
Аби винищувачі-бомбардувальники змогли знищити опорні пункти противника, колони резервів, які той стягуватиме для нейтралізації військ, штаби, вузли зв'язку й інші цілі, що наступають, потрібно буде забезпечити бойову роботу авіації.
Для цього потрібно провести дві інші операції — щодо завоювання повітряного простору над територією, яку контролює противник, та щодо придушення ППО. Інакше ударна група винищувачів просто не долетить до мети – її знищать літаки-перехоплювачі та наземні ЗРК.
Кожне з цих трьох завдань — завдання ударів по землі, повітряний бій і придушення ППО — саме по собі неймовірно складне і вимагає особливої підготовки льотного складу.
Навіть в одному тільки повітряному бою можуть зустрітися різні цілі — маневрені винищувачі, проти яких потрібно відпрацьовувати особливі тактичні прийоми, літаючі радари, для яких потрібні далекі ракети і своя особлива тактика, штурмовики і бомбардувальники противника — і для боротьби з кожною з цих цілей потрібна різна підготовка та навички.
Подолання ППО — ще більш складне завдання, що вимагає найвищої координації кількох груп літаків, які виконують різні завдання: відволікають на себе увагу противника, ведуть радіоелектронну боротьбу, знищують ракетні комплекси та радари.
Але коли всі ці окремі операції будуть ще й з'єднані в рамках однієї великої, це вимагатиме ще складнішої організації, управління, підготовки пілотів, командуючого складу, нарешті, штабів, які плануватимуть цю операцію.
Додайте сюди ще й необхідність координації дій авіації з наземними силами, яку потрібно не просто заздалегідь відрепетирувати, а й бути готовим імпровізувати, працювати в обстановці, що постійно змінюється. Крім того, важлива також готовність наземного персоналу, логістика та багато іншого.
На Заході в авіації розглядають два базові сценарії бойових дій — перешкоджання доступу до повітряного простору та завоювання панування. Простіше кажучи, оборона та наступ.
Повітряні сили ЗСУ показали, що вони здатні закрити своє небо для літаків противника, продемонструвавши дуже високий рівень майстерності не лише пілотів, а й комскладу, уміння координувати роботу літаків і наземних засобів. Однак, як і на землі, у повітрі оборонятися простіше, ніж наступати. І якщо перший оборонний сценарій ЗСУ відпрацювали успішно, це не означає, що вони можуть впоратися з другим.
Те саме вірно і для російської авіації, яка, щоправда, перебуває в більш вигідному становищі: Росія вже має сучасні винищувачі, повітряні радари, аеродромну інфраструктуру. Крім того, ВКС використовує літаки, які виготовлялися чи виготовляються на території Росії, отже, їх легше підтримувати в боєздатному стані.
Можливо, російським льотчикам просто не вистачає досвіду щодо таких операцій. Узяти його нема звідки — бойові вильоти в Сирії проходили в умовах відсутності ППО, а війна в Україні ведеться на рівні тактичних ударів по прифронтових цілях.
Як зазначає російський військовий експерт, ще одна велика проблема — брак досвідчених воєначальників.
«На практиці він [такий підхід до ведення бойових дій] потребує серії сміливих організаційних рішень зі взяттям на себе відповідальності. Питання про наявність у системі управління ВКС відповідних людей у найвищому ешелоні управління залишається відкритим. Технічно усі засоби є», — говорить він.
Засоби
Для проведення повітряної операції необхідно мати відповідні озброєння та техніку. І сучасні винищувачі лише мала частина необхідних ресурсів.
Наприклад, в управлінні сучасним повітряним боєм зазвичай беруть участь літаки далекого радіолокаційного виявлення (ДРЛО або AWACS). Їх часто називають літаючими радарами, але вони не лише стежать за повітряним простором, а й фактично виступають як командні пункти, які координують роботу бойових літаків.
Такий літак-командний пункт забезпечує точну картину повітряного простору у реальному часі для командного центру повітряних операцій, без якої керувати боєм дуже складно.
Подібні літаки має Росія, і один з них наприкінці лютого зазнав удару з безпілотника в Білорусі — з багатьох літаків на військовому аеродромі оператор дрона вибрав саме його як найважливішу мету.
Повітряні сили ЗСУ можуть отримувати інформацію від літаків AWACS Boeing E-3 Sentry, але ті не залітають у повітряний простір України, а чергують у Польщі чи Румунії. Однак дальність дії радара E-3 становить 375,5 км. Найкоротша відстань від румунського кордону до найближчої лінії фронту в районі Херсона складає близько 280 км. Що буде, якщо повітряні бої почнуться на північ, де відстань до найближчої країни-члена НАТО більша?
Дальність дії AWACS — величина умовна. Великі літаки він бачить далі, невеликі видно гірше. Найкраще йому видно джерела сигналу радіолокації — наземні і літаючі радари. Але для повноцінного керування повітряним боєм він має бути ближче.
Сучасний повітряний бій є дуже складною комбінацією з дій різних груп винищувачів. Одні зав'язують бій, інші атакують у вирішальний момент, є навіть тактика дії «із засідки», коли бойові літаки тримаються біля землі, де їх гірше видно радарам.
Уся ця тактично складна комбінація координується з командного пункту, «очима» якого є радари. І що вони вищі та ближче до місця повітряного бою, то краще.
Україна на озброєнні літаючих радарів не має.
Сумніви Заходу
Дискусія про те, наскільки корисними можуть бути для України іноземні літаки, відбувається не лише на конфіденційних нарадах і зустрічах, а й у спеціалізованій військовій пресі й експертній спільноті.
Один із найпоширеніших поглядів такий: Україні не потрібно передавати сучасні винищувачі, а краще сфокусуватися на ракетах із дальністю, яка дозволила б українцям впевнено вражати цілі на оперативній глибині. Наприклад, на боєприпасах GLSDB з дальністю 150 км або навіть ракетах MGM-140 ATACMS з дальністю до 300 км.
Один із прихильників такого погляду — голова комітету із збройних сил Сенату США, випускник Вест-Пойнта Джек Рід. На початку лютого в американському виданні Air & Space Forces, яке видає американська Повітряно-космічна асоціація, було опубліковано матеріал, в якому наводилися його висловлювання в дискусії щодо необхідності постачання F-16 в Україну.
За словами Ріда, українські військові пілоти не можуть використовувати на 100 % навіть ті старі радянські літаки, які мають, через небезпеку з боку російської ППО.
«Вони злітають і летять на рівні верхівок дерев, поки не досягнуть мети, вистрибують на найбезпечнішу висоту, на якій можуть скинути боєприпаси [...] Вони втратили кілька пілотів через це. Ви повинні спитати себе, що додав би до цього F-16? Ви не зможете скористатися його дальністю, висотою та іншими перевагами, тому що повітряний простір цього зовсім не дозволяє», — сказав сенатор.
Він виступає за передачу Україні ракет ATACMS.
Інший прихильник цієї ідеї — військовий експерт, у минулому американський військовий льотчик, Максиміліан Бремер. Він опублікував в інтернет-виданні Defense News статтю, в якій написав, що «будь-яка спроба України завоювати перевагу в повітрі може стати дорогою помилкою».
«Натомість Україна має твердо дотримуватися своєї успішної стратегії заборони доступу до повітряного простору, а міжнародна коаліція, яка підтримує Україну, має продовжувати постачати Україні системи ППО та боєприпаси», — вважає він. За словами Бремера, Захід має постачати Києву більше ППО, ніж зараз.
«На межі своїх можливостей»
Однак у Києві вважають інакше. Українське керівництво не перестає нагадувати Заходу, що ЗСУ потрібні винищувачі. І Київ має свої аргументи.
По-перше, Україна використовує старі радянські МіГ-29 та Су-27, ресурс яких добігає кінця.
«Сьогодні ми не можемо воювати на рівних із тими літаками, які у нас є […] Це застаріла радянська техніка — морально та фізично застаріла. Ми не є виробниками цього обладнання. Зрозуміло, що вона працює на межі своїх можливостей. Пілоти вичавлюють із нього максимум можливого, що є», — сказав в інтерв'ю Бі-бі-сі офіційний представник Повітряних сил ЗСУ Юрій Ігнат.
Тактика української ППО, внаслідок використання якої російські літаки не наважуються залітати далеко за лінію фронту, включає не лише застосування наземних систем, а й авіацію, яка діє спільно з ЗРК. І коли ресурс українських літаків буде вичерпаний, російським винищувачам і бомбардувальникам буде простіше боротися з українською протиповітряною обороною.
За словами Ігната, західні винищувачі також дозволять Україні більш ефективно перехоплювати крилаті ракети та дрони, якими обстрілює територію країни російська армія.
Крім того, західні винищувачі, зокрема F-16, можуть нести більш сучасне озброєння. Українці вже застосовують протирадіолокаційну ракету AGM-88 HARM — вони примудрилися пристосувати її для запуску зі своїх МІГів. Ці ракети наводяться на сигнал радара, і застосовують для боротьби з зенітно-ракетними комплексами.
Ігнат розповів, що поява винищувачів із такими ракетами змушує російських операторів вимикати радари, а це, своєю чергою, дає можливість завдавати ударів по наземних цілях.
Якщо Україна отримає F-16, то зможе використати іншу далеку ракету — AIM-120 AMRAAM із дальністю понад 160 км, причому останні модифікації цього американського винищувача оснащені сучасною цифровою системою керування вогнем, потужним радаром, що дозволяє бачити супротивника далі і, власне, застосовувати далекі ракети.
Наприклад, F-16 зможуть боротися з російськими літаками, які застосовують авіабомби, що коректуються. Такі боєприпаси можна скидати за кілька десятків кілометрів до мети, не заходячи до зони дії ППО. Минулої п'ятниці російські винищувачі Су-35 використовували такі авіабомби проти цілей у Сумській області.
Нарешті, F-16 може нести безліч різних бомб і ракет, включаючи морські, які дозволять і самому йому не заходити в зону дії ППО росіян і не ризикувати.
Це розумні аргументи на користь передачі західних винищувачів Україні, але вони не говорять про рішучий перелом у повітряній війні. ЗСУ дійсно примудряється протистояти новітнім російським Су-30 і Су-35 на дуже старих і примітивніших МіГ-29.
Нові літаки зроблять українську авіацію більш ефективною на тактичному рівні та посилять ППО країни, але чи є у командування ЗС ЗСУ задуми рішучих рейдів та масових операцій?
Чи зможуть українські повітряні сили збивати бомбардувальники та літаючі радари, завдавати ударів по російських кораблях і берегових базах Чорноморського флоту, руйнувати мости перед колонами російських резервів, які стягуватимуть до місця українського наступу?
Де взяти пілотів?
Масовані операції і вимагають як безліч винищувачів, зухвалих задумів і ретельної підготовки штабів, а й великої кількості підготовлених пілотів.
Хоча в пресі і з'являються повідомлення про те, що підготовка льотного складу Повітряних сил України за кордоном уже ведеться, самі представники ЗСУ стверджують, що пілотів поки що не готують.
Як розповів в інтерв'ю Times командувач авіації українських Повітряних сил генерал Сергій Голубцов, нещодавно зі США повернулися два українські льотчики, які протестували саму можливість навчання на F-16.
«Вони провели там три тижні і на тренажері F-16 було навчено того, як літати разом двома пілотами з використанням зброї. Результати виявилися дуже хорошими: українські пілоти можуть навчитися літати та керувати системами озброєння на F-16 менш як за півроку», — цитує його видання.
Йдеться, очевидно, про роботу на двомісних F-16D, де другий член екіпажу займається озброєнням.
Як наголошує Юрій Ігнат, в результаті цієї перевірки з'ясувалося, що українські пілоти зможуть освоїти нові літаки менш як за півроку. За його словами, ЗСУ вже підготували першу групу з «декілька десятків» льотчиків, які вже готові вирушити на навчання до США.
Він також розповів, що навчання за кордоном уже проходять спеціалісти Повітряних сил не з льотного складу.
«Підготовка українських військовослужбовців ведеться по всій Європі. Це десятки тисяч людей, яких приймають Іспанія, Франція, Італія, Велика Британія та Німеччина. Це військовослужбовці ВПС — зокрема ті, хто навчений систем ППО, їх дуже багато. Як і інші фахівці, кажуть, є офіцери бойового управління, які з ВПС контролюватимуть дії авіації на землі», — повідомив Ігнат.
Таких фахівців для забезпечення польотів винищувачів потрібно у кілька разів більше, ніж пілотів. За словами одного з російських експертів, для 200 літаків їх знадобилося би «приблизно 10 тисяч людей із кількома тисячами одиниць різної техніки й обладнання».
Раніше українська преса наводила слова Ігната, який сказав, що Україні в ідеалі для повноцінного захисту піднебіння потрібно «п'ять бригад винищувачів», що, за підрахунками українських журналістів, може становити до 180 літаків. При цьому речник ВС не говорив, що Київ розраховує отримати все це найближчим часом.
Проте Україні може не вистачити досвідчених пілотів, навіть якщо вона отримає західні літаки. І навіть якщо на них пересядуть льотчики, які вже мають бойовий досвід, переучуватися на новий тип літального апарату складно, а вчитися воювати на ньому ще складніше та довше.
В українській і міжнародній пресі вже обговорювали можливість залучення іноземних пілотів-добровольців, які мають бойовий досвід саме на F-16 (або тих літаках, які могла б отримати Україна).
Ігнат не виключає такої можливості.
«Чому б ні? Як пілоти, і технічний персонал. Я думаю, що якщо вони висловлюють бажання прийняти бік добра і світла — вони можуть зробити це за встановленою процедурою, я думаю, що це не є проблемою», — сказав він.
Однак, як і скільки військових льотчиків, підготовлених на Заході, може отримати Україна, а також коли це станеться, невідомо. Ця інформація засекречена настільки, що на підставі даних із відкритих джерел не можна бути впевненим ні в тому, що в Україні найближчими місяцями з'являться десятки боєздатних пілотів, ні в тому, що цього не станеться.
Втім, командування ЗСУ вже привчило спостерігачів до того, що він може мати найнесподіваніший задум, який поставить у глухий кут супротивника.
Також ми розповідали про один із найкращих літаків у світі: що відомо про винищувача F-16, який незабаром може отримати Україна.
