«Персонал скорочують, а пацієнтів випускають на вулиці» — інтерв’ю з лікаркою психіатричної лікарні Києва

12 липня очільник МОЗ під час свого щоденного брифінгу заявив: «Зараз в українських психіатричних лікарнях перебуває близько 22 тисяч осіб з хронічними психічними захворюваннями, які втратили соціальні зв’язки й потребують щоденного догляду. Психіатрична служба нині потребує суттєвого реформування, над планом якого і працює МОЗ спільно з Міністерством соціальної політики України. До кінця року МОЗ буде прийнято антикризові заходи, щоб психіатричні лікарні не перебували на межі закриття, а були дофінансовані на рівні минулого року».

Ми довго шукали людину, готову розповісти зсередини про нинішній стан вітчизняної психіатрії. Але лікарі були готові говорити лише приватно, боячись втратити і ті крихти, які їм ще перепадали з бюджету. Нарешті на запитання GreenPost погодилася відповісти Наталя Науменко – кандидат психологічних наук за спеціальністю «медична психологія», психолог вищої категорії. 10 років Наталя Науменко пропрацювала у лікарні, яка зараз називається КНП «Клінічна лікарня "Психіатрія"», більше відома як лікарня імені Павлова або «Фрунзе, 103». Але нещодавно Наталя Науменко змушена була звільнитися.

Ви працювали на посаді практичного психолога, фактично виконуючи роботу клінічного спеціаліста?

Так, я займалася психодіагностикою тощо – проводила обстеження за патопсихологічними методиками, які дозволяли уточнити діагноз або допомогти при диференціальній діагностиці – визначити, що у пацієнта: шизофренія, аутизм, психоорганічний синдром. Це суттєва допомога лікарям для того, щоб визначити схему лікування.

Ви пішли добровільно?

Зараз через тотальне недофінансування психіатричних лікарень скорочують усіх практичних психологів, може, на всю лікарню й залишиться кілька психологів, яких обміняли на лікарів (лікар звільняється, психолог залишається). Це крок назад, у ХІХ століття – тоді працювали лише лікарі, не було соціальних працівників тощо. Зараз же в усіх більш-менш просунутих країнах працюють такі мультидисциплінарні команди, які допомагають пацієнтам із соціалізацією, адаптацією. У психіатрії неможливо робити ставку тільки на лікарів – вони призначають медикаменти, але не мають інших можливостей допомагати пацієнтам.

Мабуть, зараз до душевнохворих трошки інший підхід, ніж у ХІХ ст.? Тоді й методи були інші, й уявлення про кінцевий результат відрізнялися від нинішніх...

Річ у тім, що всі психічні захворювання залежать від середовищних чинників. Припустимо, людина отримала серйозний стрес. У звичайної людини це пройде більш-менш нормально: вона погорювала і живе далі. А людина зі схильністю до таких захворювань (як, наприклад, шизофренія) може буквально вилетіти у хворобу. Після того, як це сталося, природно, така людина почувається неспроможною. Їй потрібна допомога, насамперед психологічна. Бо, скажімо, приступ зняли, вивели в ремісію, але ж їй треба якось жити далі, прийняти цей стан, перетравити це. Тому в дорослих відділеннях психологи займаються такою ось роботою – це справді важливо і реально. Ніде в розвинутих країнах нема такого, що працює лише один психіатр, медсестра і санітарка. Скрізь є соціальні працівники, психологи тощо. Їх може бути навіть більше, ніж лікарів.

Як відбулося скорочення?

Ще у в середині квітня зібрали всіх завідувачів і сказали: ви повинні скоротити персонал не менш ніж на 30%, тому що грошей нема й інакше лікарня не виживе. Тоді лікарі вийшли на мітинг і цей процес призупинився. Але поступово все одно це відбувається: невеликими партіями людей скорочують, примушують звільнятися самим, бо всі розуміють, що в такій ситуації навантаження зросте, а зарплати…

Нам тоді заплатили дуже мало – щось близько 4000 грн на руки у квітні дали, а потім ще муніципальну надбавку в такому ж розмірі. До того у лікаря вищої категорії зарплата була приблизно 8000 грн. Тобто і раніше було важко працювати в таких умовах, а тепер стало взагалі нестерпно: за такі гроші витримувати потрійне навантаження неможливо. Тому люди звільняються.

Кількість ліжок ще не скорочується, про це поки що ніхто не говорить, а завантаженість у нас завжди була під 100%. Головний лікар говорив, що приблизно 10 тисяч людей на рік лікувались у нашій лікарні.

Усіх, кого хотіли скоротити, звільняють за скороченням штату. Спочатку це були педагоги та вихователі, психологи, молодший персонал, санітарки. Лікарів поки що не чіпають.

Працівники психіатричної галузі вважають, що якщо не зупинити реформу у тому напрямку, в якому вона рухається, то вітчизняній психіатрії кінець. Ви з цим згодні чи просто йдеться про неефективність самого керівництва, яке не вміє діяти за новими правилами?

Така катастрофічна ситуація з усіма лікарнями. Я спілкуюсь і зі Львовом, і з Одесою, і з Кривим Рогом – скрізь усе однаково. В одній лікарні скоротили 50% персоналу, а тим, що залишилися, підвищили зарплату на 2000 грн…

Психіатрія страшенно недофінансована. НСЗУ платить 7400 грн за пролікований випадок. Але річ у тім, що не завжди можна зняти психоз за 5-10 днів. Стандартний термін перебування в нашому стаціонарі – 21 день. На це потрібно 14-16 тис. грн – і то для того, щоб зберегти попередній рівень, який, м'яко кажучи, був не вельми. Це все одно було погане харчування, медикаменти не найкращі, а найдешевші, і так далі. Тому виходить, що нинішні тарифи вдвічі менші, ніж те, що було раніше. Лікарів поставили перед фактом: викручуйтеся, як хочете.

НСЗУ приходили до лікарні (принаймні були такі чутки) і говорили: беріть додаткові пакети, підключайте якусь реабілітацію, фтизіатрію тощо. Тому тепер звільняють потрібних людей (тих же клінічних психологів), але при цьому шукають, приміром, масажиста – просто щоб отримати цей додатковий пакет. В НСЗУ сидять люди, які до медицини не мають ніякого стосунку, вони просто не уявляють, як це все працює, що взагалі відбувається – нафантазували собі щось, виділили великі гроші на пологи (більше, ніж потрібно, бо зроду-віку в Україні скільки дітей не народжувалося, представники НСЗУ самі зізналися в приватній бесіді), а на психіатрію та фтизіатрію практично нічого не дали. Я думаю, що це недурно, бо наші пацієнти зазвичай маргінальні і вимагають великих вкладень, тому цю справу хочуть завалити, щоб вони не висіли на бюджеті, не заважали.

А проте поки що ми не спостерігаємо найгіршого сценарію, яким нас лякали – що з 1 квітня по вулицях почнуть ходити психічно хворі і просити їсти, бо лікарні позачиняють, а їх повикидають надвір.

Коли я йду по вулиці, то бачу, що наших пацієнтів побільшало. Мій чоловік звільнився раніше, він був клінічним психологом у дорослому чоловічому відділенні – то він їх не просто бачить, а багатьох знає на ім'я-прізвище – тих пацієнтів, які у нас на Виноградарі зараз  бомжують. Дивні такі, брудні, самі з собою розмовляють, галюцинують, гроші просять іноді… Раніше, проходячи повз базар, я бачила одного-двох таких, а зараз їх 5-6.

Який Ви бачите вихід?

Юристи, які пройнялися цією ситуацією, говорили, що на психіатрію можна було б виділити цільову статтю бюджету. Це перший варіант. Другий – призупинити реформу надання вторинної і третинної медичної допомоги, переглянути це все, розробити більш адекватно, ґрунтуючись не на якихось умоглядних формулах, а на реальних потребах. Адже лікарні, змушені заробляти гроші («гроші йдуть за пацієнтом»), зараз втратили можливість отримувати навіть цю дещицю – через карантин планова госпіталізація відбувається лише якщо людина має довідку про негативний ПЛР-тест на коронавірус. А щоб зробити тест, треба викласти кругленьку суму.

Ми вже писали про те, як це відбувається…

Так. І от наш хворий, який перебуває у зміненому стані свідомості, у психозі, який не зовсім розуміє, що робить, має спочатку піти до лікарні, узяти папірець про те, що його психоневрологічний диспансер готовий прийняти, потім піти до сімейного лікаря, взяти направлення, здати аналізи, повернутись – і аж тоді його госпіталізують. Це може зайняти три тижні. Риторичне запитання: чи зможе людина в психозі здійснити всі ці цілеспрямовані дії? Добре, якщо є родичі, які за цим усім стежать і якщо стан не настільки гострий, щоб це вимагало негайної госпіталізації. Якось викручуються – начебто по швидкій беруть, якщо все зовсім погано, але якщо бодай трішки краще, то відбуваються моторошні речі…

Як Ви ставитесь до примусової госпіталізації? З одного боку ми пам'ятаємо радянську каральну психіатрію, а з іншого тепер можна жити у комуналці з буйним сусідом, знаючи, що ти йому нічого не зробиш, навіть якщо він за тобою ганяється з сокирою. Як це вирішується і як має вирішуватися?

Я як дитячий психолог більше знаю свої нюанси, але загалом згідно з законом про психіатричну допомогу людина справді має підписати згоду на госпіталізацію. Якщо це примусова госпіталізація, то суд має дати дозвіл на обстеження та утримання в лікувальному закладі. Звичайно, теж бувають різні казуси – людина в маніакальній фазі, кричить «мені добре, чого ви до мене причепилися», коли її поліція затримує за скакання голяка по автівках.

Примусова госпіталізація можлива, якщо родичі викликають невідкладну психіатричну допомогу, і бригада бачить, що людина перебуває у стані афекту, бігає з ножем – тоді, звичайно, її приймуть. Але права пацієнтів цей закон захищає краще, ніж права навколишніх людей, це факт. Проте не можна скотитись і в інший бік – щоб кожен, кому не подобається його дивакуватий сусід, міг кудись його заперти. Я вважаю, що добре, що такий закон є, бо раніше наші пацієнти були беззахисні.

Чи правда, що діагноз «млявоплинна шизофренія» можна поставити будь-якому митцеві?

Наразі такого діагнозу нема. І просто так діагноз не ставлять – ті ж  психологи та патопсихологи мають знайти при обстеженні якісь зміни у мисленні. Наприклад, у людини може бути якась маячня, надцінна ідея – що скрізь вороги, СБУ за ним спостерігає, і він має якось діяти у зв'язку з цим. Тому, можливо, частина митців справді могла мати такий діагноз.

Але нинішній підхід у психіатрії – людина може хоч голоси чути, але якщо вона нікому не заважає – не ріже собі вени і не кидається на інших – то нехай живе зі своїми голосами. Адаптований, на роботу ходиш? Слава тобі, Боже! Ловити і лікувати тебе ніхто не буде.

Для чого взагалі потрібні психіатричні лікарні? Чи в принципі можливо, щоб просто не було психічно хворих? Звідки беруться психічні захворювання і що з цим можна зробити?

На жаль, дуже багато було досліджень на величезному масиві даних про те, що 1% популяції – це завжди шизофренія. А є ще інші психічні захворювання… Ця цифра залишається незмінною з початку ХХ ст., коли почали це визначати. Отже, такі люди нікуди не дінуться. На Заході більше уваги приділяють соціальній допомозі, але й лікарні потрібні: зняти гострий стан, провести спостереження за людиною, вивести її в ремісію, врешті-решт. Це дуже важливо.

Іноді ми бачили, що якійсь дитині треба банально полежати підгодуватися, бо у цієї нещасної дитини взагалі немає можливості нормально харчуватися. Наприклад, мати-одиначка, теж має якесь психічне захворювання, і дитина з іще більш вираженим психічним захворюванням. Вони живуть на якісь копійки, і навіть ті копійки можуть використовуватися нераціонально, тому що мама не здатна планувати. У нас багато такого було...

У світлі заяв Третьякової – як Ви ставитесь до примусової стерилізації психічно хворих?

Це, звичайно, повний ідіотизм.

Поставмо питання інакше: у них можуть бути здорові діти?

Так, можуть. Я такі випадки бачила, коли працювала з одним благодійним фондом – вони створили притулок, у якому деякий час жили діти, вилучені ювенальними службами з проблемних сімей. Наприклад, там була дівчинка, в якої мама захворіла на важку форму параноїдної шизофренії, не пускала до школи дочку, примушувала дивитися, чи якісь вороги не стежить за ними… Але дівчинка була цілком здорова, хороша.

Генетичний фактор дуже важко диференціювати. Чи людина взагалі здорова, чи в неї нема ніяких порушень мислення, чи є, але легенькі. Бувають субклінічні форми, коли симптомів недостатньо, щоб поставити діагноз, але достатньо, щоб людина якось дивно поводилась а це може бути, якщо хворий живе поруч. Один випадок мене вразив: хлопчик кілька років не виходив з дому – батьки-наркомани взагалі ним не займалися. У нього був друг... ковдрочка! Він із цією ковдрочкою розмовляв, казки їй розповідав, і потім привезли його з тією ковдрочкою до дитячого будинку – попервах хлопчик зовсім не розлучався з нею, потім якось відклав, коли вже справжні друзі з'явились. Але це була психічно здорова дитина.