Росія збирається розіграти «придністровську карту» — для України відкрилося справжнє вікно можливостей
У «ПМР» знову неспокійно: кому потрібен конфлікт у регіоні, хто може стати учасниками і у кого більше сил.
У лютому Молдова та невизнана Придністровська Молдавська Республіка (ПМР) знову з'явилися у заголовках новин. 13 числа президент Молдови Майя Санду звинуватила Росію у спробі влаштувати у її країні державний переворот. 21 лютого новий прем'єр-міністр Молдови Дорін Речан вимагає вивести російські війська з Придністров'я. 24 числа, у річницю початку повномасштабного російського вторгнення в Україну, МЗС РФ заявило про підготовку ЗСУ до «провокації щодо Придністров'я», нібито зафіксованої російським Міністерством оборони (про підготовку вторгнення ЗСУ це відомство заявило на день раніше). 28 лютого у столиці Молдови Кишиневі відбувся мітинг, у якому взяли участь близько трьох тисяч прихильників проросійської партії «Шор», а в Придністров'ї було оголошено початок тримісячних військових зборів. Чи може на території Молдови розпочатися новий збройний конфлікт, кому він насправді потрібен і хто може брати в ньому участь? «Дзеркало» розбиралось у ситуації.
Що таке Придністров'я та кому потрібен конфлікт навколо нього
Невизнана міжнародною спільнотою Придністровська Молдавська Республіка (ПМР) виникла під час розпаду СРСР. Події, що призвели до її появи, стали однією з найгарячіших точок на карті колишнього Радянського Союзу та призвели до загибелі від 900 до 1300 осіб. У 1992 році конфлікт між центральним урядом Молдови та придністровськими сепаратистами, підтриманими різними російськими силами, набув характеру справжньої війни.
У розпал війни в її хід на боці сепаратистів втрутилася безпосередньо Росія — а саме розквартирована на території Придністров'я 14-та армія ЗС РФ під командуванням генерала Олександра Лебедя. Зокрема, за його наказом було завдано потужного артилерійського удару по молдавських військах і поліції. Молдова не мала можливості протистояти об'єднаним силам сепаратистів і російської армії та після підписання угоди про припинення вогню втратила 12 % своєї території, що відійшли під контроль ПМР і росіян. А сам конфлікт, передумови виникнення якого нікуди не поділися, було вирішено, лише заморожений.
При цьому Росія офіційно визнає незалежність Молдови, а «ПМР» аж до сьогодні залишається територією, незалежність якої не визнана міжнародною спільнотою (включаючи Росію). Щоправда, у листопаді 2006 року «ПМР», Абхазія та Південна Осетія взаємно визнали незалежність одне одного (останні, своєю чергу, мають формальний статус «частково визнаних держав» через те, що їхню незалежність визнали члени ООН Росія, Нікарагуа, Венесуела, Науру та Сирія).
«ПМР» стала частиною цілого «сузір'я» невизнаних держав, створених на уламках колишнього СРСР за участю Росії. Хоча спочатку їх утворення виглядало безсистемним, випадковим і незалежним одне від одного, в їхньому існуванні не можна не помітити деяких закономірностей.
Бувши створеними біля держав, з різних причин особливо дружніх Росії, ці невизнані республіки користувалися і досі користуються російською економічною, військовою і дипломатичної підтримкою. При цьому саме існування «троянських коней» у вигляді «ПМР», Абхазії та Південної Осетії заважає нормальному розвитку Грузії та Молдови й не дозволяє їм проводити повністю незалежну зовнішню політику. Наприклад, невирішені територіальні суперечки порушують один із принципів розширення НАТО: наявність таких проблем враховується при ухваленні рішення про запрошення держави до Північноатлантичного альянсу.
Невизнані держави, створені за участю РФ, коштують їй недешево. Але в стратегічному плані вони відіграють роль своєрідної вуздечки, якою колишня метрополія утримує у своїй сфері вплив держави, що стали незалежними. Поки Грузія за президента Едуарда Шеварнадзе чи Молдова за проросійського президента Ігоря Додона були «поступливими», сепаратистські утворення на їхній території співіснували з центральними урядами досить мирно. Але коли в настроях народів і правлячих еліт цих країн виявлявся помітний крін у бік Заходу, Кремль намагався зупинити їх за допомогою проросійських державних утворень.
Зокрема, в 2008 році Грузія під керівництвом Михайла Саакашвілі пережила російське вторгнення, здійснене під приводом допомоги Південній Осетії. Після цього РФ визнала незалежність двох створених на грузинській території сепаратистських утворень.
У 2014 році, після Революції гідності й усунення Верховною Радою від влади проросійського президента Віктора Януковича, дві невизнані держави під заступництвом Росії були створені ще й на території України. Протягом восьми років вони виконували ті самі функції, що й інші сепаратистські утворення. А в лютому 2022 року незалежність самопроголошених ДНР і ЛНР була визнана Росією, після чого під приводом їхнього захисту почалося повномасштабне вторгнення РФ.
Аби привід «захисту» виглядав вагоміше, Росія охоче видає свої паспорти жителям невизнаних республік. Зокрема, у Придністров'ї понад половина мешканців мають російське громадянство (220 тисяч із 361 тисячі).
До початку 2023 року чотири з п'яти проросійських невизнаних міжнародним співтовариством державних утворень уже були задіяні. «Захист» Абхазії, Південної Осетії, «ДНР» і «ЛНР» використовувався Кремлем як приводи для вторгнення на територію Грузії й України. Так само РФ може використовувати і «ПМР», якщо вважатиме за необхідне чинити тиск на Молдову.
Молдовський, український і румунський інтереси
Бувши дуже схожим на інші проросійські невизнані держави на пострадянському просторі, Придністров'я має одну істотну особливість. На відміну від решти таких республік, «ПМР» не має кордону з Росією і повністю відокремлена від неї територією України. Також у Придністров'я немає виходу до моря чи сухопутного кордону з якоюсь нейтральною чи дружньою РФ країною.
Це означає, що, перебуваючи в стані неоголошеної війни проти України, РФ зможе надати допомогу армії Придністров'я і своїм «миротворцям» (докладніше про них скажемо нижче), які перебувають там, тільки опосередковано — наприклад, за допомогою ракетних ударів. Російські плани пробивання сухопутного коридору до Придністров'я, що озвучувалися торік, залишилися невиконаними. А військово-транспортні літаки, навантажені солдатами та технікою, будуть простими й дуже привабливими мішенями для української ППО.
З військового погляду Придністров'я перебувало у напівблокаді ще з 2014 року, коли після анексії Криму та розв'язання бойових дій на південному сході України Росія втратила можливість ротувати своїх «миротворців» у «ПМР» через українську територію. Якийсь час їх пропускала сама Молдова через аеропорт у Кишиневі, але навіть з урахуванням такої можливості росіяни змушені були перейти на комплектування цього батальйону придністровцями, які отримали російське громадянство.
Напавши на Україну, РФ своїми руками створила навколо Придністров'я нову ситуацію. Наразі можливості Кремля впливати на ситуацію в цьому регіоні дуже обмежені, тоді як для інших держав відкрилося справжнє вікно можливостей.
Для Молдови вирішення придністровського питання означає відновлення територіальної цілісності країни й усунення штучно створених перепон на шляху до євроатлантичної інтеграції. Небагата країна, яка не має великої армії, 30 років утримувалася від спроб встановити контроль над Придністров'ям. Але в нових умовах може ризикнути, спираючись на допомогу когось із сусідів. Адже статус-кво, за якого частина території країни фактично окупована проросійськими силами і будь-якої миті може бути використана як плацдарм для нападу на контрольовані центральною владою регіони, для Молдови не найкращий варіант.
Сусіда у Молдови лише два: Україна та Румунія.
Незважаючи на те, що «ПМР» є фактично російським протекторатом, РФ поки що все ще не задіяла її у своєму конфлікті з Україною, що триває з 2014 року. Річ у тім, що проросійські невизнані республіки через своє походження є вузькоспрямованою зброєю. Вони створювалися для протидії тій державі, з території якої «вирізалися»: Абхазія та Південна Осетія були зразково антигрузинськими, «ДНР» і «ЛНР» — антиукраїнськими, а «ПМР» — антимолдавською.
При цьому до України у «ПМР» історично немає і не було якихось принципових претензій, що підтверджується й у сучасних подіях. Зокрема, «президент ПМР» Вадим Красносільський після заяви російського міністерства оборони про провокації, що готуються проти республіки, навсупір Кремлю заявив, що реальної небезпеки для Придністров'я з боку України відсутня.
Під час Придністровського конфлікту українські націоналісти з УНА-УНСО навіть воювали проти молдавських сил на боці сепаратистів і проросійських формувань, а в період правління президента Януковича країна відкрито підтримувала російську позицію щодо придністровського питання. Близько третини населення «ПМР» є українцями за національністю, близько 100 тисяч жителів невизнаної республіки мають українське громадянство. З усіх цих причин керівництво Придністров'я намагалося дистанціюватись від російсько-українського конфлікту. У 2017 році Красносільський називав неправильними спроби поставити «ПМР» в один ряд із «ДНР» і «ЛНР», оскільки це могло б налаштувати Україну проти Придністров'я.
Але в умовах повномасштабної російської агресії Україна, яка бореться за своє право на існування, хоч-не-хоч змушена насторожено ставитися до проросійського анклаву у своєму тилу. Наявність військ РФ і проросійських збройних формувань лише за п'ять десятків кілометрів на захід від Одеси змушує ЗСУ тримати на кордоні з «ПМР» (як і на кордоні з Білоруссю) сили, необхідні на фронті.
Спокуса раз і назавжди вирішити цю проблему й убезпечити свій тил для України дуже велика. Важко уявити, що вона зможе втриматися і не втрутиться у новий придністровський конфлікт, якщо він справді буде інспірований Росією. 20 лютого, зустрічаючись із Майєю Санду, про готовність допомогти Молдові у разі російської агресії прямо заявив президент України Володимир Зеленський.
За подіями у Придністров'ї пильно спостерігає і другий сусід Молдови, Румунія. Ці країни дуже тісно пов'язані історично та культурно. Румунія надає допомогу Молдові в період російсько-української війни (зокрема за допомогою постачання газу й електроенергії) та підтримує її у процесі вступу до Євросоюзу. Румунські добровольці брали участь на стороні Кишинева у Придністровському конфлікті ще на початку 90-х. 23 лютого 2023 року президент Румунії Клаус Йоханніс заявив, що Бухарест готовий підтримати Молдову в будь-якому сценарії розвитку подій, пов'язаних із розв'язанням проти неї Росією гібридної війни. Додаткову вагу до цієї заяви надає той факт, що Румунія є членом НАТО.
Які сили мають потенційні сторони конфлікту?
Таким чином, імовірність нового збройного конфлікту в Придністров'ї помітно відрізняється від нуля. Ситуація до цього сприяє. Обіцяний «великий наступ» на сході України захлинувся і звівся до багатоденного штурму Бахмута, який, як і раніше, героїчно обороняється ЗСУ. Ескалація напруженості у Придністров'ї може розглядатися Росією як спроба вийти з позиційного глухого кута. Збройний конфлікт, що теоретично спалахнув, може змусити Україну перекинути на південно-західний кордон частину резервів або навіть зняти для цього якісь частини з фронту. А це своєю чергою може дати Росії перевагу на якихось ділянках.
Інша річ, що вплутатися в нову авантюру, пов'язану з агресією на адресу ще однієї держави, Росія може тільки сильно недооцінивши сили, що протистоять їй. Подібний досвід вона має — саме так РФ зважилася на вторгнення в Україну. Тому не можна виключати, що вона ризикне цього разу.
Оперативна група російських військ (ОГРВ) у Придністров'ї (наступниця 14-ї армії) включає два мотострілкові батальйони і батальйон охорони та забезпечення загальною чисельністю близько 1700 осіб. Кістяк цього угруповання становлять близько сотні російських офіцерів, решта — мешканці Придністров'я, найняті на солдатські та сержантські посади. За бойовими можливостями ОГРВ можна порівняти з сильно ослабленою бригадою мотострілецької неповного складу.
ОГРВ формально виконує миротворчі функції, але мандата ООН на здійснення миротворчої місії в неї немає. Ба більше, згідно зі Стамбульськими угодами 1999 року, Росія мала вивести з регіону своїх військових і військове майно, включаючи боєприпаси, ще до 2002 року (але цього не зробила).
Окрім «миротворчої» діяльності, ОГРВ займається охороною складів боєприпасів у селі Ковбасна — одного з найбільших таких сховищ у Європі. Тут знаходиться близько 20 тисяч тонн зброї та боєприпасів. Згідно з дослідженням, що проводилося Академією наук Молдови, їх можлива детонація може призвести до вибуху, що дорівнює потужності вибуху 10-кілотонної ядерної бомби.
У проросійських джерелах саме склади у Ковбасні часто називають причиною можливого вторгнення ЗСУ у Придністров'ї — нібито з їхньою допомогою Україна зможе вирішити проблему снарядного голоду. Наскільки правдоподібною є така аргументація, судити складно, але відомо, що частина мін, авіабомб, снарядів і патронів, що зберігаються на складах «ПМР», виготовлена ще в роки Другої світової війни. Вже у 2016 році 57 % з них було прострочено: через це їх не можна було не лише використовувати, а й перевозити.
На боці російської ОГРВ можуть виступити збройні сили «ПМР». Їхня чисельність становить близько 7,5 тисячі осіб, а з іншими воєнізованими формуваннями невизнаної республіки (на зразок прикордонників, президентської гвардії та чотирьох загонів спеціального призначення) — близько 15 тисяч. Армія комплектується на основі загального військового обов'язку, термін строкової служби складає один рік. У складі «ЗС ПМР» є чотири мотострілкові бригади, з яких тільки одна у мирний час розгорнута до повної чисельності, решта потребує доукомплектування резервістами. Також придністровські збройні сили мають один танковий батальйон, на озброєнні якого перебувають танки Т-64 (не більше 18 машин).
Нестачу військової техніки «ПМР» компенсує завдяки талантам своїх конструкторів. Зокрема, для своїх мотострільців, які не мають сучасної техніки, тут із мінних загороджувачів ГМЗ-3 створили саморобні гусеничні бронетранспортери «Джміль».
На протилежному боці можливого конфлікту насамперед можуть бути задіяні збройні сили Молдови. Її армія зіставна за чисельністю з придністровською і включає 10500 осіб: 6500 професійних військових, близько 2000 призовників і 2000 цивільних осіб на допоміжних посадах. Збройні сили Молдови, як і «армія ПМР», мають застарілу зброю та техніку радянського виробництва — але, на відміну від останньої, взагалі не мають танків. Щоправда, Кишинів отримував невеликі партії румунського й американського озброєння як допомогу.
Збройні сили як Молдови, так і Придністров'я — одні з найслабших у Європі. «ПМР», особливо з урахуванням російського угруповання, має перевагу за чисельністю армії мирного часу. Але Молдова має у 7 разів більше населення (2,6 млн осіб проти 0,36 млн), не перебуває в блокаді й оточена, на відміну від «ПМР», дружніми державами. Навряд чи невеликої переваги Тирасполя на початку війни вистачить для швидкого розгрому й окупації всієї Молдови. А на довгій дистанції Кишинів зможе мобілізувати значно більше солдатів, після чого оборонятися доведеться вже «ПМР».
Тому майже напевно результат такого конфлікту вирішиться за допомогою союзників кожної зі сторін. Як зазначалося вище, за нинішніх умов Росія зможе підтримати «ПМР» і своє невелике угруповання в Придністров'ї насамперед ракетними ударами — правда, лише в тому випадку, якщо зможе знайти ракети понад ту кількість, яку витрачає в Україні. При цьому на шляху до нових цілей у Молдові ці ракети мають у будь-якому разі перетинати українську територію — тобто до пункту призначення долетять далеко не всі боєприпаси. Крім того, як показала поточна російсько-українська війна, навіть переважання в ракетній зброї, якою володіє РФ, не має вирішального впливу на перебіг бойових дій.
З іншого боку, ЗСУ можуть використовувати в цій війні будь-які свої сили, не задіяні в бойових діях проти Росії. Нестачі в них немає: зокрема, просто зараз відбувається формування 8 нових штурмових бригад «Гвардії наступу». Практично безперешкодно в небі над Молдовою зможуть діяти й українські військово-повітряні сили — сучасних систем ППО Придністров'я не має. Крім того, навіть якщо Румунія не вступить безпосередньо в бойові дії, вона майже напевно підтримає армію Молдови постачанням озброєнь, військової техніки та боєприпасів. Та й у добровольцях звідти, як і у 90-ті, не бракує. З таким розкладом нечисленна, погано оснащена і позбавлена постачання ззовні придністровська армія навряд чи зможе довго протриматися.
Ескалація конфлікту між Молдовою та невизнаним проросійським Придністров'ям виглядає нелогічною та невигідною для Росії. Однак повністю виключити її не виходить, адже так само рік тому виглядало для стороннього спостерігача російське вторгнення в Україну. З іншого боку, постійне нагнітання обстановки у Молдові та «ПМР» змушує замислюватися над вирішенням цієї проблеми Кишинів, Київ і Бухарест.
Якби «ПМР» була незалежною у своїй зовнішній і внутрішній політиці, у неї залишався б шанс уціліти в ситуації, що склалася, і прорвати блокаду — зробивши ставку на закріплення дружніх відносин з Україною. Але Придністров'я йде у фарватері російської зовнішньої політики та проводить мобілізаційні заходи у тилу ЗСУ у період, коли Україна відбиває російське вторгнення. Тим самим Тирасполь лише гуртує своїх сусідів і зміцнює їхнє бажання вберегтися від загрози, що виходить із тісно пов'язаної з Росією невизнаної республіки.
