Проблема не у законі: як із процедури оцінки впливу на довкілля зробили "винну" у сфері відходів

Спробуємо розібратися без емоцій і маніпуляцій – спираючись на норми законодавства та їх еволюцію.

Розглянемо так звані «складнощі» при проходженні процедури ОВД у сфері управління відходами.

Останнім часом дедалі частіше звучить теза: суб’єкти господарювання, які здійснюють діяльність (операції) зі збирання, зберігання, включаючи попереднє оброблення, у тому числі демонтаж, сортування, дроблення, ущільнення, гранулювання, сушіння, подрібнення, кондиціонування, перепакування, відокремлення, змішування відходів, що не є небезпечними, потребують отримання висновку оцінки впливу на довкілля.

Саме це подається як підстава для необхідності внесення змін до Закону України «Про оцінку впливу на довкілля», який діє з 13 грудня 2017 року. Водночас слід зазначити, що види планованої діяльності та об’єктів, які можуть мати значний вплив на довкілля і підлягають ОВД (частини 2 і 3 статті 3), з того часу принципово не змінювалися. Натомість із набранням чинності Законом України «Про управління відходами» від 9 липня 2023 року питання внесення змін до Закону про ОВД з’явилось.

Але чи справді проблема саме в цьому законі?

Короткий екскурс

Закон України «Про ОВД» діє з 13 грудня 2017 року, і перелік видів діяльності, що підлягають оцінці, залишився незмінним. Якщо ж звернутися до попереднього регулювання – зокрема, Закону України «Про екологічну експертизу» (1995 рік), – побачимо, що діяльність у сфері відходів (збір, обробка, зберігання, утилізація, захоронення) і тоді підлягала обов’язковій оцінці. Ці вимоги також були закріплені постановами Кабінету Міністрів України №554 (1995 р.) та №808 (2013 р.).

Тобто вимога оцінки впливу для діяльності у сфері відходів існує вже не одне десятиліття.

Що змінилося після 2023 року

До 9 липня 2023 року закон визначав такі види діяльності:

• «операції у сфері поводження з побутовими та іншими відходами … обсягом 100 тонн на добу або більше»;
• «утилізація, видалення, оброблення, знешкодження, захоронення побутових відходів».

Після змін формулювання набули іншого змісту:

• «об’єкти оброблення відходів, що не є небезпечними, потужністю 100 тонн на добу або більше»;
• «об’єкти оброблення відходів, що не є небезпечними, потужністю менше 100 тонн на добу».

Тобто акцент зміщено з операцій на об’єкти.

Відповідно до законодавства, об’єкт оброблення відходів – це установка, інженерна споруда або інший об’єкт, що використовується для здійснення операцій з відновлення або видалення відходів.

Аналогічний підхід застосовується і в ЄС. Відповідно до додатків І та ІІ Директиви 2011/92/ЄС, ОВД підлягають саме установки, зокрема: установки з утилізації відходів потужністю понад 100 тонн на добу; інші установки для утилізації відходів.

Отже, між вимогами європейського та українського законодавства відсутні принципові розбіжності: в обох випадках йдеться саме про об’єкти (установки), а не про будь-яку діяльність загалом.

Відповідність директивам ЄС

Директива 2011/92/ЄС також оперує поняттям установок для оброблення відходів. Тому суперечностей між законодавством України та ЄС немає.

Водночас Закон України «Про управління відходами» чітко розмежовує об’єкти оброблення відходів і пункти роздільного збирання побутових відходів.

Зокрема, органи місцевого самоврядування можуть створювати пункти роздільного збирання побутових відходів. Їх кількість, розміщення та організація діяльності визначаються місцевими планами управління відходами. Збирання може здійснюватися і через мобільні пункти (з використанням транспортних засобів). У таких пунктах здійснюється роздільне збирання різних видів відходів – від паперу і пластику до електроніки та батарей (стаття 35 Закону).

Крім того, послуга з управління побутовими відходами є комунальною і надається відповідно до законодавства у сфері житлово-комунальних послуг з урахуванням місцевих правил і планів (стаття 33 Закону).

Таким чином, пункти приймання вторинної сировини мають здійснювати діяльність у межах регулювання сфери житлово-комунальних послуг.

Іншими словами, суть проблеми можна пояснити просто: закон вимагає проходження оцінки впливу на довкілля для видів діяльності та об’єктів, де відходи обробляються. Водночас на практиці цю вимогу іноді поширюють і на звичайні пункти приймання вторсировини – наприклад, місця, де збирають макулатуру, скло чи пластик. У результаті бізнес стикається з додатковими процедурами там, де закон цього прямо не передбачає. Саме це і створює відчуття «надмірних бар’єрів».

Висновок

Ситуація навколо ОВД у сфері управління відходами – це не стільки проблема законодавства, скільки проблема його тлумачення та застосування.

Закон України «Про оцінку впливу на довкілля» чітко визначає перелік видів діяльності, які підлягають оцінці, і ці підходи узгоджені з європейськими вимогами. Натомість розширене трактування норм на практиці та неузгодженості підзаконних актів призводять до ситуацій, коли висновок ОВД вимагають там, де він не передбачений законом.

У таких умовах спроби змінити сам Закон про ОВД виглядають як пошук «простого рішення» не там, де насправді знаходиться джерело проблеми.

Реальний шлях – це коректне застосування чинних норм, усунення неузгодженостей у підзаконному регулюванні та формування єдиної, передбачуваної практики.

І головне – відмова від маніпуляцій. Адже рух до європейських стандартів означає не послаблення вимог, а їх послідовне і чесне виконання.

Більше новин читайте на GreenPost.