Я би не називав усю радянську психіатрію каральною – психіатр Зільберблат (відео)

Психіатр Геннадій Зільберблат має вражаючий послужний список: генеральний директор Київського обласного психіатрично-наркоголічного медичного об'єднання, заслужений лікар України, член-кореспондент Міжнародної академії науки та освіти, член правління Спілки психіатрів, наркологів, медичних психологів, головний позаштатний психіатр і нарколог Департаменту охорони здоров’я КОДА та член робочої групи НСЗУ з психіатрії.

Психіатром він почав працювати за радянських часів саме у той період, коли сфера психіатрії не лише утверджувалася в медицині та демонструвала прогрес у лікуванні хворих, а й перетворювала дисидентів на овочі.

Що змінилося з тих часів в Україні та чому українці досі бояться говорити про свої психічні проблеми – про це і не тільки у спеціальному інтерв’ю GreenPost із Геннадієм Зільберблатом. Повна відеоверсія доступна за цим посиланням.

Ми пропонуємо короткий текстовий бліц із цієї розмови.

 Про те, чому саме психіатрія

Мій перший учитель Андріан Іванович Лапицький говорив: 

Взагалі-то я третє покоління лікарів. Мій дідусь був відомим терапевтом у Харкові, тато мій, лор, був військовим лікарем, 36 років прослужив у збройних силах. Звичайно, батько хотів, щоб я теж став лором. Але після лекції з психіатрії та психології, яку на четвертому курсі медінституту нам прочитав Андріан Іванович Лапицький, із 400 студентів 50 записалися до психіатричного гуртка. Правда, психіатрами стали 12. А ще того ж року до нашого міста приїхав із виступами Вольф Мессінг. Я не пропустив жодного його виступу. Мало того – виходив на сцену брати участь в експерименті. І після цього я вирішив стати психотерапевтом.

А психотерапія – галузь психіатрії.

Про знамениту каральну радянську психіатрію

Я б не називав усю радянську психіатрію каральною. Я взагалі-то почав працювати психіатром із 1969 року і не стикався з каральною психіатрією в медицині за всі роки своєї праці. Але ми слухали так звані «голоси» з-за кордону, тому знали про існування низки спеціалізованих лікарень (у Ленінграді, Казані, Дніпропетровську), де утримували інакодумців, розцінюючи їх як психічно хворих і використовуючи щодо них репресивні методи. Це злочин. Але переважна більшість психіатрів – це були люди, які любили свою професію.

Про важкі методи

В інституті Сербського застосовували нейролептики, важкі методи лікування, які зараз заборонені (зокрема це інсуліношокова терапія, атропіношокова терапія, ін'єкції сульфазину – це суспензія очищеної сірки в персиковій олії, яка дуже болюча при введенні і підіймається температура тіла до 40 градусів і вище). Хоча є захворювання, при яких ці ін'єкції допомагають. Але тоді не було інших препаратів, а хворі, пройшовши лікування інсуліношоковою терапією, давали гарні ремісії. Взагалі інсуліношокова терапія з'явилася не в Радянському Союзі, а в Німеччині (автор – німецький психіатр Закір), і застосовувалася в усьому світі.

Інша справа, коли існуючі методи лікування використовуються на шкоду хворому владою для придушення інакомислення. Ось це жахливо. Ось це злочин.

Про відносність поняття норми та патології

Я ще застав період, коли люди нетрадиційної сексуальної орієнтації вважалися психічно хворими, а ігрова залежність була відсутня в переліку психічних захворювань.

Про те, що антипсихіатрія – явище міжнародне

В інших країнах психіатрія теж використовувалася з репресивними методами, тільки не політичними: людей теж поміщали в психіатричні лікарні, бажаючи забрати спадщину, позбутися нелюбої дружини, обридлого чоловіка і так далі. А з політичною метою тільки країни радянського табору і зокрема Радянський Союз використовував цю прекрасну спеціальність.

Про садистів, які компрометують психіатрію

У тій лікарні, де я працював, у тому відділенні, яким я завідував, ми з коренем виривали елементи садизму.

Ми завжди відразу ж позбувалися співробітників зі садистичними нахилами. Психічно хвора людина беззахисна, повністю відкрита, і звичайно, садист може знущатися з цього хворого. Тому в психіатрії садистам не місце. Як і взагалі в житті.

Про те, чому ліки та гарне ставлення дають кращий ефект, ніж лише ліки

Є такий стан у психіатрії – кататонія, коли хворий не розмовляє, малорухомий, не реагує ні на що. Вийшовши зі стану кататонії, хворий розповідає, як до нього хто ставився. Хворі дуже гостро відчувають ставлення, симпатію до пацієнта – і відчувають формальність, брехню. Я не кажу, що треба мати якісь особливі почуття до хворих, але хворого треба любити, треба бажати допомогти йому.

Про пільги, якими приваблювала кадри радянська психіатрія

У 1969 році, працюючи завідувачем відділення, я мав 54 робочих дні відпустки, а в спокійних відділеннях – неврози – було 30 робочих днів. Потім зрівняли, зробили 49 робочих днів. У мене була надбавка 30%, а в спокійних відділеннях було 15%. Потім зрівняли – стала всюди 25%. І ця різниця в зарплаті була відчутною.

Не було проблем із молодшим та середнім медперсоналом. У мене на відділення на 120 ліжок було 45 санітарів (усі чоловіки). Лікарня розташовувалася в селі, і до нас стояла черга чоловіків із прилеглих сіл, щоб влаштуватися на роботу. Тому що у нас відпрацював добу – чотири вдома, і не треба бути в колгоспі.

Про те, чому санітарами брали баптистів

У мене було найкраще відділення, бо я брав на роботу баптистів. Ми не займали перші місця як переможці соцзмагання, тому що вони не були ударниками комуністичної праці, але це були дуже надійні працівники: вони не пили, були сумлінними, справними, чесними в роботі, не кривдили хворих.

Про закон 2000 року «Про психіатричну допомогу»

Це був перший закон на пострадянському просторі, який регулював лікування психічно хворих та взаємини з проблемою психіатрії. Він зіграв велику роль: не дозволив надалі порушувати права людини і госпіталізувати хворих на розсуд тільки лікарів і їхніх родичів (або їхніх родичів і лікарів), а госпіталізація хворого без його згоди можлива тільки за рішенням суду.

Ну, цей закон – як і будь-який закон, напевно – не в усьому досконалий. Наприклад, одна наша пацієнтка у суді прекрасно поводилася, і суд відмовив у госпіталізації, а ми бачили там психічну патологію… Повернувшись додому, вона вистрибнула з сьомого поверху.

Ось це зворотний бік медалі, який, на жаль існує. Але найважливіше в цьому випадку – не можна госпіталізувати хворого без рішення суду, якщо він категорично відмовляється (а) і не становить соціальної небезпеки, яка підтверджена документами (б).

Друга частина інтерв'ю тут.