«До справи неможливо "підшити" розбиті мрії»: експерт про те, чому жінки досі стають жертвами насильства і як це змінити

7 хв на прочитання3 години тому
Зображення згенеровано ШІ

25 листопада — Міжнародний день боротьби за ліквідацію насильства щодо жінок.

За даними ВООЗ, кожна третя жінка у світі хоча б раз у житті стикалася з насильством. Але ці дані насправді можуть дуже сильно відставати від реальності. Адже багато жінок досі не завжди розуміють, що таке насильство, сприймаючи його як норму. Чому так вийшло і як можна змінити цю ситуацію? Про це в Міжнародний день боротьби за ліквідацію насильства щодо жінок розповіла GreenPost експерт із питання попередження насильства і торгівлі людьми  Світлана Кириленко.

— Чоловіки від природи мають мускульну перевагу — чи означає це, що насильство щодо жінок історично обґрунтоване?

— Мені відразу згадалася теорія деяких науковців, що саме жінка є так званим вінцем творіння, а чоловік — це певна експериментальна модель, на якій природа просто тренується і, згідно з цією теорією, чоловік має захищати жінку від несприятливих умов навколишнього середовища. Саме для цього, згідно з цією теорією, в чоловіків природою закладено більші фізичні можливості. Якби людству для якихось потреб раптом знадобився, скажімо, хвіст, то спочатку він з'явився б у чоловіків, і лише через кілька поколінь, якби наявність хвоста виявилась корисною, цей орган «відростили» б жінки😉.

Але ж ні, «історично обґрунтованим» насильство зробило суспільство, яке довгі століття було патріархальним. У руках чоловіків були гроші та влада, жінка в більшості держав навіть не вважалась людиною. Протягом віків жінку сприймали як річ, яка переходить від одного «власника» до іншого, — від народження нею керував батько чи опікун, далі вона переходила у власність чоловіка. Жінка не мала права володіти майном, її «освіта» дозволяла бути лише матір'ю та дружиною. Жінка не могла опанувати світської професії, як-от лікар або адвокат. Незаміжня жінка мала або бути «приживалкою» у родичів, або заробляти некваліфікованою низькооплачуваною працею. В кращому разі бути гувернанткою чи компаньйонкою. Звісно, були винятки, та вони лише підтверджують правило — в патріархальному суспільстві умови диктують чоловіки, а отже, саме чоловіки вирішують, хто і на що має право. Нагадаю, що право голосувати на виборах жінки у багатьох країнах отримали лише у минулому сторіччі!

Ще хочу наголосити, що

духовний розвиток суспільства певним чином визначається ставленням до «слабких», тобто до тих, хто певним чином є залежним від навколишніх, — дітей, людей з інвалідністю, людей похилого віку, тварин. Якщо суспільство толерантне до насильства над жінками — це хворе суспільство, яке й досі живе в середньовічній парадигмі.

Бо сила — це можливість. І на що цю можливість спрямувати, на захист чи на насильство, — це вибір сильного.

— На Вашу думку, де пролягає межа, після перетину якої можна говорити саме про насильство? Багато жінок досі не може відповісти на це запитання.

— Мабуть, на це запитання непросто дати однозначну відповідь, бо її не існує. Кожен випадок треба розглядати окремо. Бо 

є фізичне насильство (побиття, зґвалтування, вбивство), його вирізняє наявність фізичних доказів — синці, біологічні рідини, свідки, чітке юридичне визначення тощо. І є психологічне насильство, яке не можна помацати руками, зробити фото душевних «синців» чи аналіз зіпсованого настрою, до справи неможливо «підшити» розбиті мрії.

Як визначити, чи був той чи інший випадок насильством? Наведу як приклад нещодавню ситуацію, яка сталася із моєю приятелькою. Вона вийшла з будинку із дитиною на руках, йшла до машини, щоб посадити дитину в автокрісло й поїхати у справах. Поки вона йшла до машини, до неї підійшов сусід, чоловік похилого віку, і почав дуже голосно їй щось казати. При цьому він підійшов до жінки майже впритул, розмахував руками і, попри неодноразові прохання жінки дати їй спокійчи хоча б відійти, не припиняв і навіть погрожував. Звісно, дитина злякалась і почала плакати, жінка розгубилась і через це не могла зосередитись на тому, щоб пристебнути дитину в автокріслі.

Цей випадок є насильством, хоча ані на жінці, ані на дитині не було жодної подряпини чи синця. 

Я спілкувалася зі своєю приятелькою через кілька годин після цього випадку. Коли вона розповідала про це, то, крім іншого, сказала «в нашій родині ніхто не кричить, тому моя донька дуже злякалася чоловіка, який кричав на мене».

Як на мене, ця ситуація є дуже показовою, бо тут зіштовхнулись два бачення того, що є чи не є насильством. Для цього чоловіка порушення особистих кордонів іншої людини та спілкування криком є нормою, його не зупинив навіть плач переляканої дитини. Він вважає, що, якщо він нікого не бив, то насильства не було. Моя приятелька має протилежну думку і тому подала заяву до поліції, і я її в цьому підтримую.

Інший приклад. Чоловік постійно критикує свою дружину: її одяг, фігуру, страви, які вона готує, те, як вона витрачає гроші тощо. Дружина намагається «відповідати» вимогам чоловіка, бо вважає, що чоловік бажає їй добра. Але чи насправді чоловік бажає їй добра? Чи намагається самоствердитись коштом своєї дружини? Він до одруження не бачив фігуру своєї нареченої, не бачив, як вона вдягається? Чи він планував одразу після весілля  робити з неї степфордську дружину? Чи містять його дії/слова ознаки насильства? Ці кляті питання©.

Підсумовуючи вищесказане:

якщо у жінки виникло запитання, чи є щось в її родині чи на роботі насильством, то в більшості випадків це саме воно.

Бо такі запитання зазвичай не виникають без причини.

— Що можуть зробити жінки, аби не стати жертвами насильства?

— По-перше, бути «в темі». Найпростіше — загуглити «насильство» та прочитати кілька статей на цю тему (класифікація, історія, законодавство, статистика тощо). Також не зайвим буде дізнатися контакти найближчого кризового центру для жінок. Таких центрів в Україні понад 500, і їх кількість постійно збільшується.

По-друге, не нехтувати рекомендаціями фахівців щодо власної безпеки. Ці рекомендації прості, але зазвичай дієві. Наприклад, я повертаюся з роботи пізно, і чоловік хвилювався через це, бо не завжди міг мене зустріти. Тому я вирішила надати чоловікові доступ до геолокації в своєму телефоні. Коли я повертаюся з роботи, він може бачити мій маршрут і бути відносно спокійним щодо моєї безпеки.

По-третє (і це, мабуть, найскладніше), — і в професійній сфері, і вдома встановити чіткі рамки щодо спілкування, окреслити особисті кордони, домашні обов'язки розподілити з урахуванням зайнятості всіх членів родини.

Четверте — дуже важливо бути фінансово незалежною чи принаймні мати професію, до якої можна повернутися в разі необхідності.

П'яте — не ігноруйте сигнали повітряної тривоги.

Звісно, перелічене — не панацея, все це не дає стовідсоткової гарантії безпеки, та все ж допоможе значно зменшити ризики, а когось, можливо, змотивує на позитивні зміни.

Актуально

Читайте GreenPost у Facebook. Підписуйтесь на нас у Telegram.

Поділитись: