Блиск і злидні виконавчого провадження: чому конфіскують навіть сміття?

Коли на державному аукціоні «OpenMarket» з’являється лот у вигляді вживаного металевого відра зі стартовою ціною 8 гривень, це перестає бути просто новиною з Тернопільщини і стає діагнозом цілій державній системі.

Ситуація, де державний виконавець витрачає робочий день, папір, бензин та ресурс електронного майданчика на опис предмета, ринкова вартість якого менша за ціну чашки кави, оголює глибоку кризу ефективності. Це класичний приклад процесуального абсурду, де буква закону повністю знищила його мету.

Виконавець діє за інструкцією: якщо у боржника немає грошей на рахунках чи авто, потрібно описувати «рухоме майно». Оскільки закон не встановлює нижньої межі вартості для конфіскації, у звіти потрапляє все – від старих каструль до картонних лотків для яєць.

Масштаб цієї проблеми вражає: медіапростір рясніє повідомленнями про конфіскацію розпиляних пеньків на Миколаївщині, стовбура дерева за 90 гривень чи навіть частини гілок. Цей «парад абсурду» стає постійним контентом у соцмережах, викликаючи лише відчуття гіркої іронії та безсилля у суспільства. Українська історія знає чимало подібних курйозів: від конфіскованих за борги собак (яких потім, під тиском суспільства, намагалися повернути як «спеціальні лоти») до продажу спідньої білизни чи вживаних рушників. Проте цей феномен не є суто українським, хоча у нас він набув найбільш гротескних форм. У світовій практиці також трапляються випадки «надмірного виконання». Наприклад, у США були прецеденти, коли за несплату дрібних штрафів конфісковували дитячі іграшкові будиночки на задньому дворі, а в деяких країнах Латинської Америки пристави могли вилучити навіть кухонну плиту, залишаючи багатодітну родину без можливості приготувати їжу. Різниця лише в тому, що в розвинених правових системах існує поняття «недоцільності витрат» (non-cost-effectiveness), яке блокує дії, що коштують бюджету дорожче, ніж потенційний прибуток.

Ситуація стає критичною, коли безглузді дії виконавців починають шкодити не лише бюджету, а й навколишньому середовищу та добробуту людей. Чого варті випадки, коли через бюрократичну інерцію конфісковували сільськогосподарську техніку під час посівної чи збору врожаю, що призводило до його псування на полях та загрози продовольчій безпеці окремих регіонів.

Відомі випадки, коли через опис худоби чи домашніх тварин, які не отримували належного догляду в умовах арешту, тварини страждали від голоду та хвороб. Екологічну загрозу несли випадки арешту промислових відходів чи сировини без розуміння правил їх зберігання, що призводило до витоків та забруднення ґрунтів. Більше того, арешти медичного обладнання чи ліків, які не підлягають конфіскації, але потрапляють до актів опису, створюють ризики для здоров’я людей, позбавляючи їх базового доступу до необхідних речей.

Економічний бік цього питання вражає своєю нелогічністю. Утримання одного державного виконавця, його заробітна плата, оренда офісу, комунальні послуги, забезпечення спецтранспортом та зв’язком обходяться бюджету в десятки тисяч гривень на місяць. Коли такий чиновник витрачає кілька годин на оформлення акту опису відра вартістю 8 гривень, держава фактично «спалює» сотні гривень чистого збитку.

Додайте сюди роботу адміністраторів аукціону, витрати на публікацію оголошення та час суддів, які згодом можуть розглядати скарги на ці дії – і ми отримаємо механізм, що працює в глибокий мінус. Найприкріше те, що ці величезні кошти, які витрачаються на утримання армії таких «дармоїдів», мали б піти на реальні соціальні потреби: підтримку інфраструктури, медицини, екологічних програм чи допомогу вразливим верствам населення.

Замість інвестицій у майбутнє, ми фінансуємо величезний апарат, який замість реального наповнення бюджету займається імітацією діяльності, створюючи ілюзію невідворотності покарання через дріб'язковий терор.

Вихід із цього піке лежить у площині здорового глузду та цифровізації.

Більше новин читайте на GreenPost.