Українська ідентичність: від права бути собою до права будувати майбутнє. 35 років Незалежності
35 років, протягом яких Україна вчилася бути самостійною державою, а українці — усвідомлювати себе нацією, яка має власний голос, культуру, історію та право визначати своє майбутнє. Але що насправді означає бути українцем у XXI столітті? Чи достатньо народитися в Україні, чи українцем можна стати свідомо — через мову, культуру, цінності та особистий вибір?
35 років Незалежності. 35 років самостійного існування, коли маємо своє чітке позначення на карті світу, власний голос урядовців, українських спортсменів, які завойовують медалі під український гімн та національний прапор, український «Оскар», українську музику, дизайнерів, бренди, гумор та багато іншого.
Україна, без пафосу, — наш рідний дім. Після особистого знайомства зі статусом "біженця", мільйонами українців ці слова сприймаються зовсім по іншому. Паспорт із тризубом, державний прапор і гімн стали невід'ємними символами країни, а поняття українця дедалі більше пов'язується не лише з походженням, а й із громадянством, цінностями та особистим вибором. Звісно, як і всі держави, маємо свої світлі й темні сторони. Маємо власних героїв і злочинців, власну славу й помилки, власних друзів і недругів. Одним словом, ми більше не та «окраїна», про яку нас учили змалку ще в радянських школах.
Це був складний період становлення й утвердження незалежності. Не будемо зараз заглиблюватися в історію української державності, її витоки, що сягають часів Київської Русі, козацтва, визвольних рухів, через періоди роз'єднаності, радянські репресії та трагічне ХХ століття. Але прагнення бути самими собою прирекло нас на нові бої. Воля ніколи не буває безкоштовною. За право бути собою на споконвіку рідній землі доводиться платити страшну ціну — нашими «живими, мертвими і ненародженими», нашими кращими з кращих, патріотами, людьми честі, совісті та справжньої любові.
За право називатися українцями в Україні, говорити українською в Україні, любити Україну в Україні доводиться платити — і не лише життям. Часто значно складніше — відмовою від власних переконань, принципів, моральних устоїв.
Поняття ідентичності
Чому народитися в українській сім'ї — ще не означає автоматично відчувати себе українцем? Чому чужа пропаганда змогла настільки глибоко пустити коріння в думках і почуттях людей, що дехто досі власноруч «викорінює» рідне, аби послуговуватися чужим? Що таке, власне, ідентичність? І чи можна її змінити?
Ідентичність — це усвідомлення людиною того, ким вона є, з якими людьми, культурою, цінностями, мовою, історією та місцем вона себе пов'язує. Вона формується під впливом багатьох складових: особистого досвіду, сім'ї та родини, мови, культури, громадянства, принципів і переконань, пам'яті та належності до певної спільноти.
Ідентичність не є чимось незмінним. Вона формується протягом життя і може змінюватися під впливом особистого досвіду, зовнішніх обставин, історичних подій і середовища. Не дивно, що нинішня війна для багатьох людей стала саме тим фактором, який змусив їх переглянути або змінити власну ідентичність.
Якщо особиста ідентичність відповідає на запитання «хто я як людина?», то національна ідентичність — це відчуття належності до конкретної нації, її культури, історії, символів, мови та спільного майбутнього.
Громадянська ідентичність, своєю чергою, передбачає не лише усвідомлення себе громадянином держави, а й прийняття її основних цінностей та відповідальності за її майбутнє.
У сучасному суспільстві національна та громадянська ідентичність не обов'язково визначаються лише походженням. Людина може народитися в певній країні, але не відчувати з нею зв'язку. І навпаки — людина іншого походження може свідомо обрати цю країну, її мову, культуру та цінності.
Людина не перестає бути українцем лише тому, що має змішане походження, не знає всіх історичних фактів, не дотримується всіх традицій чи говорить іншою мовою. І навпаки, формальне знання мови, традицій або символів саме по собі не створює глибокої ідентичності.
Ідентичність — це передусім відчуття належності, яке формується через досвід, пам'ять, культуру, цінності та особистий вибір.
Після століть імперського та радянського впливу частина українців втратила або послабила відчуття цієї належності. Саме тому сьогодні багато людей свідомо його відновлюють — крок за кроком, спогад за спогадом.
Побачити своє очима інших
Змусити людину полюбити неможливо. Проте знати, цінувати й пишатися своїм — надзвичайно важливо.
Щастя, що у нас є Леонтович і «Щедрик», чия популярність у світі стала феноменом. Свого часу важливу роль у міжнародному визнанні твору відіграла популяризація України через хор Олександра Кошиця. Сьогодні культура і спорт залишаються одними з найшвидших та найбезболісніших способів розповісти світові про Україну.
Через сто років одним із головних популяризаторів українського у світі стали героїзм і звитяга. Мужність українців, які постали перед російською навалою, вразила мільйони іноземців. Нашу мову сьогодні вчать швейцарці, канадійці, поляки, вірмени, бразильці. Чому ж для частини громадян України вона досі залишається чужою? Відповідь проста й неймовірно складна водночас. Іноземці дивляться на Україну з боку. Вони захоплюються нашою мужністю та відвагою, дивляться на нас закоханими очима, помічаючи найкраще, в той час як самі українці несуть в собі глибокі історичні травми, які сягають не одного покоління їх роду.
Іноземці дивляться на Україну без «багажу» радянського чи колоніального минулого. Вони бачать сучасну країну, яка бореться, розвивається, створює, захищає власну свободу.
Можливо, варто і нам частіше зосереджуватися на тому, чого ми вже досягли, на тому, з якої прірви змогли вибратися, а не постійно порівнювати себе з демократіями, історія яких формувалася протягом століть.
Що ж викликає захоплення Україною?
Передусім — героїзм. З лютого 2022 року Україна стала для багатьох у світі символом боротьби Давида проти Голіафа. Іноземці хочуть бути причетними до цієї епічної історії мужності. Це не голлівудський блокбастер і не міф Давньої Греції — це сучасники, які за сотні кілометрів від них творять історію, проявляючи неймовірну стійкість. Українська культура, армія та громадянське суспільство продемонстрували світові потужний досвід солідарності та взаємодопомоги.
По-друге, — цінності та усвідомлений вибір. Для людей із демократичних суспільств свобода є однією з найвищих цінностей. Коли вони бачать, що українці віддають життя за право бути собою, це викликає глибоку повагу та бажання бути поруч.
Ще один фактор — культура. Українська мова, музика, література, кухня, мистецтво та традиції для багатьох іноземців є новими, незнайомими й водночас надзвичайно багатими. Вивчення української мови для них стає не лише способом спілкування, а й формою солідарності, можливістю краще зрозуміти Україну та бути ближчими до її людей.
Чимало іноземних добровольців, волонтерів і медиків знайшли в Україні справжніх друзів, щирість і навіть новий сенс життя — те, чого їм часом бракувало у матеріально забезпечених, але не завжди емоційно близьких суспільствах. Ми бачимо те, що втратили. Вони ж - те, що відкрили.
Чому частина українців досі обирає чуже?
Це явище не є унікальним для України. Воно характерне для суспільств із колоніальним минулим, де протягом тривалого часу нав'язувалося відчуття меншовартості. І сьогодні людина може знати, що її культура визначна й цінна, але все одно віддавати перевагу чужій.
Причини можуть бути різними: звичка, сформована з дитинства, асоціація іншої мови з престижем, відчуття, що українське — «провінційне», родинна пам'ять, інформаційне середовище, бажання не конфліктувати з оточенням або реакція на надмірний суспільний тиск.
Маємо прояви колоніальної травми та комплексу меншовартості. Століттями російська та радянська імперії насаджували міф про те, що українська мова та культура — селянські, другосортні, неперспективні, а російська є мовою освіти, престижу, науки та кар'єри. Ці уявлення глибоко закарбувалися у свідомості кількох поколінь. Тому мовний перехід - це не лише політичне рішення. Для багатьох - це психологічна зміна звички та самоідентифікації.
Є й інший аспект. Війна принесла величезну кількість болю. Для когось відмова від українського контексту, перехід на інші мови чи споживання чужого контенту може бути способом втекти від важкої реальності, стресу й тривоги.
Водночас важливо розуміти: тенденція повернення до українського сьогодні значно сильніша. Мільйони українців за останні роки зробили свідомий вибір — перейшли на українську, відкрили для себе власну історію, культуру та відмовилися від чужого інформаційного продукту.
Процес переосмислення колоніального минулого може бути тривалим і болісним, але він уже відбувається.
Українцем стають не лише за народженням
Українська ідентичність як свідомий вибір - не винахід XXI століття. Ідея того, що нацією стають не лише за походженням, а й через власний вибір, характерна для багатьох країн, які виборювали свободу або будували власну державність. Український досвід унікальний тим, що наше «ставання українцями» відбувається просто зараз, у режимі реального часу, під час найважчих історичних випробувань.
Ми часто зосереджуємося на власних недоліках, часто "шукаємо" зраду, говоримо про тих, хто відмовився від українського або перейшов під чужий прапор. Іноді за цим не помічаємо, як багато людей - у минулому й сьогодні - свідомо обирали Україну.
Серед них люди різного походження. Сергій Нігоян став одним із символів Революції Гідності. Сьогодні іноземці долучаються до захисту України та її цінностей. Сотні відомих українців повернулися в Україну і стали на захист держави. Етнічні українці, які народилися за кордоном, також долучаються до допомоги своїй історичній Батьківщині.
Усе це — різні прояви одного процесу: людина робить вибір і через цей вибір визначає, до якої спільноти належить.
Як формується українська ідентичність?
Формування ідентичності — довгостроковий процес. Для дітей найважливішими є емоції, гра, приклад дорослих і повсякденне середовище.
Дитяче сприйняття формується не через примус чи лекції, а через позитивний досвід. Дитина копіює поведінку батьків. Якщо вдома спілкуються українською, читають українські книжки, слухають українську музику, подорожують Україною, цікавляться її історією та поважають традиції, дитина сприймає це як природну частину життя.
Культурні подорожі, табори, екскурсії, скаутські організації, зокрема «Пласт», також можуть допомагати формувати відчуття спільноти, дружби та приналежності.
Дорослі мають сформовані звички та психологічні бар'єри. Тому впливати на них потрібно не лише вимогами, а передусім створенням умов, престижем і поступовою зміною середовища. Державні послуги, бізнес, кінотеатри, ресторани, сфера обслуговування мають створювати природне україномовне середовище, у якому людина може практикувати мову без страху помилитися.
Українські музика, кіно, стендап, мода, дизайн, технологічні стартапи, книжки та медіа роблять українську ідентичність живою та сучасною. Але найважливіше — підтримка замість осуду. Людина, яка переходить на українську, може помилятися. І це нормально. Безкоштовні розмовні клуби, дружнє мовне середовище та можливість говорити без страху бути висміяним часто працюють краще, ніж докори.
Дорослу людину неможливо просто змусити полюбити мову чи культуру. Але можна створити умови, за яких українське стане природною, комфортною та привабливою частиною її життя. Багато країн світу стикалися з проблемою втрати ідентичності чи мови через імперський вплив і намагалися виробити власні стратегії її збереження. У кожної країни був свій шлях. Українська ідентичність — це не лише те, від чого ми відмовляємося. Це насамперед те, що ми створюємо.
Маємо створити своє — настільки сильне, сучасне й якісне, щоб його хотіли обирати не лише українці, а й люди в усьому світі. Аби вибір обумовлювася не просто почуттями любові чи симпатії, а й якості.
Якою буде Україна через наступні 35 років?
Звісно, головне вижити у боротьбі, здолати ворога та зберегти державність. Наступне завдання - створити країну, якою пишатимуться не лише за її героїзм, а й за рівень життя, освіту, медицину, науку, культуру та можливості для людини.
Хотілося б, щоб наступні 35 років були не лише роками боротьби за право залишатися собою, а роками творення. Щоб українські діти росли у мирній країні, де слово «війна» залишиться в підручниках історії, а не в щоденних новинах. Щоб захисники та захисниці повернулися додому до своїх родин. Щоб кожна українська сім'я мала безпеку, власний дім, роботу, достаток і впевненість у завтрашньому дні.
Хочеться побажати Україні найпростішого і водночас найціннішого — миру, безпеки та добробуту.
А ще — не втратити себе, пам'ятати власну історію, цінувати тих, хто виборював нашу свободу, і мати достатньо сил та мудрості, щоб будувати країну, у якій хочеться жити, працювати, народжувати дітей і залишатися.
Бо бути українцем у XXI столітті — це не лише отримати паспорт із тризубом. Це знати, звідки ти, розуміти, заради чого живеш, відчувати відповідальність за спільне майбутнє і щодня своїми вчинками допомагати цьому майбутньому ставати реальністю.
Команда GreenPost вітає вас, дорогі українці, з Днем Незалежності та бажає щастя, миру, любові та процвітання нашій Україні.
Більше новин читайте на GreenPost.
