Київ у багнюці та крові: сьогодні у столиці згадують жертв і уроки Куренівської катастрофи

Хвиля з багнюки, глини і води заввишки 10 метрів за хвилини накрила частину міста-мільйонника площею 30 гектарів. Про Куренівську трагедію ще 20 років тому було відомо лише кілька старанно відредагованих офіційних цифр. Широкому загалу вони мали засвідчити, що у великому радянському місті сталася аварія. Так, загинули люди, але: "з ким не буває"? Коли ж послабилася цензура, й очевидці тієї аварії, історики та журналісти викрили приховані дані про масштаби лиха, громадськість вжахнулася.

Аварія сталася у Києві 13 березня 1961 року, а передумови, що її спричинили, створювалися майже десятиліття. Все почалося з того, що радянська влада вирішила засипати місце масового розстрілу людей під час війни - Бабин Яр - вирівняти рельєф і створити на кістках закатованих міский парк розваг і відпочинку.

Яр вирішили заповнювати відходами від видобутку глини (ґрунти, пісок) з кар'єрів Петровських цегляних заводів №1 і №2. "Геніальна" ідея дозволяла вирішити дві проблеми одночасно: і дешево утилізувати відходи, і засипати політично незручний владі історичний об'єкт. Радянських чиновників не зупинив навіть той факт, що йшлося про густонаселене середмістя Києва.

Для безпеки на протилежному до місця скиду відходів боці Бабиного Яру звели дамбу, яка мала тримати тонни пульпи з заводів - пісково-ґрунтової маси, розбавленої водою. В утворений "басейн" посеред міста пульпу скидали 11 років. Зрештою, гідротехнічна споруда, покликана стримувати бруд у "чаші" яру стала давати тріщину. 

За розсекреченими пізніше твердженнями свідків трагедії, владу радянського Києва неодноразово попереджували про аварійний стан споруди. За даними Українського інституту національної пам'яті, ще за кілька місяців, і навіть за кілька днів до того злощасного дня тодішнього міського голову Олексія Давидова попереджали про можливість трагедії. Та людям, які доповідали про можливу трагедію, погрожували арештом.

"14-метрова стіна рідкої пульпи, змітаючи все на своєму шляху, ринулася по схилу до Куренівки. Стовп лінії електропередач упав на заблокований автобус, і той вибухнув (з нього вдалося врятуватися лише кільком пасажирам)... Хвилею знесло і трамвайний вагон — його вагоновожата Ліда Лавриненко в той день відзначила своє двадцятиліття, а за кілька днів мало відбутися її весілля. Вибухнув газорозподільний пункт. Машини, заблоковані внизу Подільського спуску, опинилися під триметровим шаром бруду. Хвиля накрила і трамвайне депо. Уцілів гуртожиток, однак 52 співробітники депо навіки лишилися на своєму робочому місці", - йдеться у тематичній статі УІНП.

145 загиблих. Такі дані дозволила оприлюднити радянська влада. За оцінками ж різних істориків, жертв техногенної катастрофи мінімум у 10 разів більше: від 1,5 до 3 тисяч. Інформація про куренівські події піддавалася жорсткій цензурі, 13 березня в Києві було вимкнено міжміський і міжнародний зв'язок. Щоб на Заході не дізналися про наслідки злочинного рішення влади.

Після катастрофи у відрогах Бабиного яру ще залишалося понад три мільйони кубічних метрів пульпи. За наказом спеціальної комісії воду, що зібралася у відрогах через трубопровід, яким надходила до Бабиного яру пульпа, вже у зворотному напрямку відкачували до кар'єрів цегельних заводів, звідки вона потім потрапляла до річки Сирець. Скам'янілі брили відходів самоскидами вивозили з Києва.

У Бабиному Яру таки створили великий міський громадський парк. У березні 2006 року, до 45-х роковин катастрофи, у парку відкрили пам'ятник загиблим. А сам природний комплекс посеред відновленої міської забудови став місцем пам'яті, де проводяться меморіальні заходи, присвячені вшануванню жертв Голокосту і і Куренівської трагедії.

Більше новин читайте на GreenPost.