Коли забирають дім: що історія депортацій говорить нам сьогодні. Пам'яті українців - жертв примусового виселення із Закерзоння

Депортація, про яку ми читаємо на сторінках історичних книг, виглядає зовсім по-іншому, коли зіштовхуємося з нею на власному досвіді. На жаль, останні роки змусили більшість українців дізнатися, як це покидати власні домівки, залишатися без своєї землі, прощатися зі своїми родинами, могилами та попереднім життям.

Тому, коли ми зараз згадуємо людей, які були депортовані в середині минулого століття,  ми зовсім по-іншому переживаємо ці події. Власний досвід допомагає краще зрозуміти історичний момент, причини та наслідки примусових переселень і те, як події минулого продовжують впливати на сьогодення. Наше розуміння історичного моменту, причинно-наслідкових зв'язків пояснює результат, який  ми маємо зараз - у великій війні, у непорозумінні між собою, у конфліктах, які підіймаються з нашими добрими сусідами-поляками.

13 вересня в Україні відзначається День пам’яті українців — жертв примусового виселення з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини та Західної Бойківщини у 1944–1951 роках. 

Цей день було встановлено Постановою Верховної Ради України від 8 листопада 2018 року № 2608-VIII — напередодні 75-ї річниці від початку депортації з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини та Західної Бойківщини у 1944–1951 роках українців — автохтонних мешканців цих регіонів. Цього року маємо вже 82-гу річницю з часу тих трагічних подій.

Як зазначено в постанові, «протягом багатьох століть українці на цих територіях піддавалися утискам та переслідуванням від колонізаторів за свої віру, мову, землю, зазнавали численних духовних і матеріальних втрат, а в середині XX століття стали жертвами примусового виселення».

Пам’ять про ці події необхідна не лише для відновлення історичної справедливості та інформування суспільства. Вона допомагає зрозуміти, як комуністичний режим намагався знищувати національну ідентичність, культуру та традиції, змішувати населення і поступово розчиняти окремі етноси в «єдиному радянському народі».

І сьогодні, коли Україна знову переживає вимушене переміщення людей, втрату дому та розрив родинних та соціальних зв’язків, досвід минулого набуває особливого значення.

Як це відбувалося

Нагадаємо трохи історії, спираючись на пояснення Українського інституту національної пам’яті.

Одним із підсумків Другої світової війни стало встановлення нових державних кордонів у Європі, зокрема між СРСР і Польщею. Це питання постало ще на Тегеранській конференції керівників трьох союзних держав 28 листопада — 1 грудня 1943 року. Її учасники дійшли згоди, що кордон між СРСР і Польщею пролягатиме по «лінії Керзона», тобто приблизно так, як це було у вересні 1939 року. Щоб із таким поворотом ситуації погодився польський емігрантський уряд у Лондоні, прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчилль запропонував віддати Польщі взамін Західної України та Західної Білорусі німецькі землі: Східну Пруссію, Західне Помор’я з Данцигом, Верхню Силезію. Водночас постало питання, як зробити так, щоб після зміни кордонів українці опинилися в УРСР, а поляки — у Польщі. Так виникла ідея «переміщення населення».

Спочатку йшлося про добровільні засади переїзду людей. Проте, як показали подальші події, добровільного та справедливого вирішення ситуації не сталося. Примусові переселення супроводжувалися репресіями, позбавленням майна, обмеженням політичних, соціальних, економічних і культурних прав людей. Власне так само, як це було і за десятиліття до того в звичній поведінці радянської влади.

За згаданою угодою у 1944–1946 роках понад 482 тисячі українців примусово переселили до УРСР. У радянській Україні їх розселили на території 17 областей — від Галичини до Причорномор’я, Слобожанщини та Донеччини. Водночас із західних областей радянської України до Польщі переселили майже 790 тисяч поляків та євреїв.

Продовженням депортації українців стала «акція Вісла» 1947 року. Комуністична влада Польщі за підтримки та узгодження з керівництвом СРСР і Чехословаччини депортувала понад 140 тисяч українців та осіб змішаного походження на так звані «повернені землі» — північно-західні воєводства Польщі, які до 1945 року належали Німеччині.

Метою було розірвати зв’язки українців із місцевим середовищем та провести їхню асиміляцію.Політичне керівництво подавало акцію як боротьбу з українським підпіллям — ОУН та УПА. Фактично відбувалося остаточне вирішення «українського питання» та етнічна чистка прикордонних територій. Тисячі людей пройшли через концтабір, були вбиті або ув’язнені.

У сучасній Україні та світі операцію «Вісла» визнано злочином комуністичного режиму та актом етнічної чистки. Політичне керівництво Польщі та України офіційно її засудило.

Ще кілька десятків тисяч українців були позбавлені батьківських домівок під час обмінів прикордонними ділянками між СРСР та Польщею у 1948 та 1951 роках.

Етапи депортації

Польський історик українського походження Євген Місило, чиї предки були депортовані під час акції «Вісла», займається дослідженням українсько-польських відносин у XX столітті та депортацій українців 1944–1947 років.

Як розповідає сам Євген Місило, більшу частину свого дорослого життя він присвятив документуванню історії українців у Польщі: пошуку матеріалів у донедавна секретних архівах, збору та публікації свідчень очевидців, збереженню пам’яті про учасників підпілля, тих, хто загинув, був засуджений до смертної кари та страчений у комуністичних в’язницях Польщі, а також про українців і поляків, ув’язнених у концтаборі Явожно у зв’язку з операцією «Вісла».

Згідно з дослідженнями Євгена Місила, депортацію можна умовно поділити на кілька етапів.

Перший етап — 15 жовтня – грудень 1944 року.

Акція розпочалася зі створення апарату з питань переселення. Головне представництво з польського боку розмістилося в Любліні, а з радянського — у Луцьку. Головним уповноваженим уряду УРСР призначили заступника наркома хімічної промисловості Михайла Підгорного, а від Польщі — Юзефа Беднажа. На допомогу їм укомплектували штати районних представників. У цей час було депортовано понад 20 тисяч українців із Холмського, Грубешівського, Томашівського та Замостівського повітів. багато людей погоджувалися на виїхд через те, що їхні села навесні і влітку 1944 року постраждали від нападів польського підпілля.

Другий етап — січень–серпень 1945 року. Розпочалося масове вивезення — понад 229 тисяч осіб. Переселення дедалі більше набувало примусового характеру. Влада вживала силових заходів щодо тих, хто відмовлявся залишати свої домівки. радянська влада часто вводила в оману, обіцяючи кращі умови розселення на нових мвсцях. 

Третій етап — вересень - грудень 1945 року.

На цьому етапі депортація впроваджувалася силами трьох дивізій піхоти Війська Польського. Тоді насильно виселили українців із Ліського, Любачівського, Перемишльського та Сяноцького повітів. А з теренів Західної України депортували польське населення. Основним регіоном розселення в цей період був західний, оскільки звільнився житловий фонд, а по-друге,  у віддалені регіони не могли перевозити через транспортну проблему.

УПА, як єдина сила, що могла протидіяти переселенню, розпочала палити села в тій місцевості, звідки виселяли українців. Ті відплатні акції  погіршили ситуацію. Комуністична влада отримала додатковий аргумент для депортацій, а військові – для репресій проти цивільних, які сприяли повстанцям.

ІV етап: січень–15 червня 1946 року

У цей період було депортовано найбільшу кількість жителів Закерзоння — понад 250 тисяч — у західний регіон розселення, де вже проживали родини, які самовільно виїхали з інших областей. Тепер виконавці діяли особливо жорстоко, нищили українські села. У січні–березні проти селян, які не бажали залишати свою землю, проводили пацифікацію. Наприклад, у селі Завадці Морохівській Сяноцького повіту 25 січня 1946 року солдати 2-го батальйону 34-го піхотного полку Війська Польського вбили 56 мешканців.

До 15 червня 1946 року планували виселити 14 045 українських родин — понад 60 тисяч осіб, які ще залишалися в зоні депортацій. Для досягнення цієї мети кількість родин, які мали бути виселені протягом однієї доби, збільшили зі 100 до щонайменше 500 на одну дивізію.

У цій фазі акції Військо Польське випробувало насильницьку схему виселення, яку згодом повторили під час акції «Вісла».

Навіть після припинення дії угоди поляки продовжували складати списки українців, які залишилися в Польщі, щоб повністю зачистити територію.

Як жили депортовані після переселення

Як свідчать розповіді очевидців, задокументовані, істориками, ЗМІ та Інститутом національної пам'яті, примусове переселення не закінчувалося в момент, коли люди залишали рідний дім. Починався період облаштування на новому-чужому місці. люди зіштовхувалися не лише з матеріальними, фінансовими труднощами, але й ментальними викликами. Інші умови господарювання, колективізація, політична інформація. Колишні гірські мешканці опинившись у південних областях України, мусили звикати до зловсім іншого способу життя - степового клімату, сільського господарства, традицій та відмінних звичаїв.

Особливим викликом було призвичаїтися до радянської колгоспної системи. Ті, хто ставали колгоспниками, віддавали державі худобу та реманент і вже не могли користуватися ними для особистих потреб. За роботу отримували не гроші, а трудодні. "Тому більшість переселенців, хоч і працювали в колгоспі, категорично відмовлялися вступати до нього. Багато хто намагався втекти до міст чи промислових містечок, щоб влаштуватися на підприємствах або залізниці. Дехто прагнув переїхати до західних областей, де ще існувало одноосібне господарство. Інші намагалися повернутися до Польщі, але їх затримували на кордоні,"- документують історики.

Одиниці змогли придбати житло власним коштом. Переселенців розміщували в хатах місцевих селян. У колгоспах створювали будівельні бригади для спорудження нового житла або ремонту старого. До цих робіт залучали і переселенців, однак справа рухалася катастрофічно повільно.

Ті, хто опинився в західних областях, розміщувалися в оселях, покинутих поляками. Але й тут процес облаштування відбувався надто повільно. Водночас до кінця 1947 року сприятливим чинником адаптації в цьому регіоні була можливість вести індивідуальне господарство або працювати у заможних домоволодіннях.

З іншого боку,  матеріальна підтримка не могла компенсувати втрату дому, землі, звичного способу життя та соціального середовища. З метою «радянського перевиховання» серед депортованих проводили масово-політичну роботу. Невдоволених комуністичним ладом арештовували та судили як «націоналістичний елемент».

Часто непрості взаємовідносини складалися і з місцевим населенням. Мовний бар’єр, радянський "світогляд" і принципово інше ставленням до власності — зокрема протиставленням «приватне — колективне», вносило непорозуміння та провокувало конфлікти.

У західних областях напруження виникало через отримання польських будинків і землі. Водночас у цьому регіоні депортовані розмістилися більш компактно, ніж у південно-східних областях.

Чому ця історія важлива сьогодні

Загалом примусове переселення призвело до руйнування історичних, матеріальних, моральних і культурних цінностей Лемківщини, Західної Бойківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя й поставило під загрозу знищення цілі етнографічні групи українського народу.

Але наслідки депортацій не обмежилися серединою XX століття. Вони залишили по собі травму поколінь, втрату родинних зв’язків, зруйноване культурне середовище та досвід життя без власної землі.

Саме тому сьогодні, коли мільйони українців знову змушені залишати свої домівки через російську агресію, історія депортацій сприймається не як далеке минуле. Ми краще розуміємо, що означає втратити дім, не знати, чи вдасться повернутися, залишити могили рідних, звичний спосіб життя, свою громаду.

Саме тому пам’ять про депортованих українців важлива не тільки як данина минулому. Вона допомагає краще зрозуміти те, що відбувається з Україною сьогодні, і побачити, наскільки небезпечними можуть бути спроби силою змінити кордони, перемістити населення та знищити його культурну самобутність.

Пам’ятати — означає не дозволити історії знову стати лише сторінкою підручника. Адже те, що колись здавалося далеким і майже неможливим для сучасної людини, сьогодні стало реальністю для мільйонів українців.

Більше новин читайте на GreenPost