У незламному Харкові – незламні лікарі. Важкі історії порятунку і сумні історії втрат міської клінічної лікарні швидкої та невідкладної допомоги розповіла медична директорка Олена Полещук.
«Лікарня тремтіла від вибухів, але хірурги продовжували оперувати. Пишаюся кожним нашим працівником: лікарями, медсестрами, санітарками – всіма. У перший же день війни перевірили запаси ліків та медичних матеріалів, забрали залишки зі складів. Виписали з лікарні максимально всіх, кого могли. А решту перевели з палат у коридор, дотримуючись правила «двох стін». Готувалися до прийому пацієнтів», - зазначила лікарка.
Першою була дівчинка 16-ти років. Її привезли одразу до реанімаційної зали. На жаль, врятувати її не було жодного шансу. Лікарі констатували біологічну смерть. Кремезний чоловік, який її привіз, почувши це, схопився за голову, закричав, заплакав та вибіг із лікарні. Це було перше горе, яке ми побачили, якого завдала нам війна, пригадала Полещук.
Потім, як розповіла медикиня, було ще багато людей. Було таке, що майже одразу привезли 32 пацієнти різного ступеня тяжкості, всі вони постраждали від осколкових поранень. Їх привозила не лише швидка. Постраждалих везли всі небайдужі на власних авто, а деяких – у багажнику. Працювали дуже швидко. Оглядали, доправляли до операційних.
«Одного разу вночі ракета прилетіла за кілометр від нас. Було таке відчуття, що ліжко підстрибнуло разом зі мною. А було таке, що винищувач літав над лікарнею і бомбив кілометрів за два-три від нас. Хтось бачив його з вікон, хтось просто над собою. Пригадую нашу санітарочку. Вона плаче, говорить: «Він такий великий, так близько, так низько». Тоді не тільки вікна і двері, здавалося, що вся бетонна конструкція лікарні тремтіла», - пригадує Полещук.
Але були і хороші історії, які нас підтримували. Десь наприкінці березня привезли жінку 50-ти років, у якої від розбитого вибуховою хвилею скла на обличчі було безліч малесеньких поранень. Їй обробили рани, госпіталізували. Якісь час вона перебувала в лікарні. Вона дуже дякувала всім, хто їй допоміг. А коли виписували, чоловік подарував їй величезний букет рожевих тюльпанів.
Цими днями було безліч дзвінків. Волонтери просто телефонували і питали, що потрібно: медикаменти, перев’язка, їжа? Вони поставили в лікарні дві бочки по 750 літрів і щодня заправляли їх питною водою. Завдяки їхній допомозі ми могли прогодувати і пацієнтів, і медиків, і їхні сім’ї, що ховалися від обстрілів у нашому бомбосховищі. Лікарня працювала 24/7 і давала прихисток тим, хто потребував.
«Чи боялися ми? Звісно. Бо медики – теж люди, і теж можуть боятися. Але, незважаючи на обстріли, дуже близькі й гучні, продовжували надавати медичну допомогу. Приймали хворих, проводили обстеження на рентгені, в лабораторії, на томографі. У відділеннях продовжували лікувати, ставити крапельниці та робити уколи, в операційних – оперували. Пишаюся кожним нашим працівником: лікарями, медсестрами, санітарками – всіма», — зазначила Олена Поліщук.