Життєва необхідність чи фобія або чого навчив нас карантин
Зараз у соцмережах неймовірна кількість постів про те, чого навчилися українці протягом карантину. Як кажуть, не фотографіями страв єдиними.
2012 рік. Я стою біля раковини в нашому офісі і мию руки. Десь позаду лунає звук змиву, відчиняються двері в туалетну кабінку, і я бачу в дзеркалі, як повз мене проходить мій колега. Впевненим кроком — прямо до виходу.
Таку картину я спостерігав регулярно, щодня. З різними колегами. Всі, напевно, кудись дуже поспішали.
Одного разу до мене в кабінет увірвався колега Михайло і розповів, що побачив, як з туалету, не помивши руки, вийшов заступник голови правління банку.
У певний момент у мене розвинулася фобія — я практично перестав вітатися за руку з будь-ким. У мене накопичилася ціла колекція відмовок. «Вибачте, рука мокра». «Перепрошую, щойно змастив руки кремом». Одного разу я травмував руку під час гри в теніс і потім ще довго цим прикривався.
Таку картину я бачив регулярно, щодня
Щоправда, одного разу колеги мене "розкусили", і фобію довелося подолати.
Ми з Мишком розмірковували, може розвісити в туалетах банку агітплакати. «Він не помив руки — і йому заблокували ПриватДок!», «Він не помив руки — і йому зменшили кредитний ліміт!» і т.ін.
На жаль, чоловіки, що «відразу йдуть до виходу», зустрічалися не тільки в банку. Явище, судячи з усього, було універсальним.
Я переймався тією епохою, чоловіки носили "казанки", і задля вітання було достатньо лише підняти їх. Індіанський варіант з піднятим кулаком і фразою «Вітаю тебе!» мені теж безумовно подобався.
І ось, коронавірус. В Інтернеті чимало пишуть, як багато навичок з'явиться в українців внаслідок кризи. Люди масово навчаються платити в Інтернеті, користуватися Zoom і займатися спортом в домашніх умовах.
Буду радий, якщо одним з таких навиків стане частіше миття рук.
