Ринок землі та іригаційні системи!

Українці з липня 2021 року почнуть продавати землю, якщо в подальшому мораторій не відновиться.

Вже написано багато статей про ринок землі, про негативні та позитивні наслідки, але мало говориться про допоміжні галузі сільського господарства, зокрема - зрошення!

Що таке зрошення? Це – мережа гідротехнічних споруд, каналів, насосних станцій, поєднаних в систему, яка транспортує воду від природного джерела до точки водовиділу, а вже далі від точок водовиділу на полях з’являється зрошення через відповідні машини та установки.

Земля, охоплена дією зрошувальних систем, називається зрошуваною. В Україні такої землі 2,2 млн. гектарів. Це всього 7% від площі ріллі. Такої землі хоч і мало, але вона особливо цінна. Її родючість вдвічі - тричі більша за богарні. В умовах низької активності землевласників в режимі зрошення працює лише 0,7 млн. гектарів.

На сьогодні всі елементи зрошувальної системи, що знаходяться до точки водовиділу належить державі. Все, що після – в приватній або комунальній власності.

Тут постає питання чи з’явиться у землі небайдужий власник – справжній господар, який буде її розвивати? Чи буде він спроможним взяти на себе зрошення, яке утримує держава?

Слово «взяти» використовую в комплексному контексті: утримувати, належно експлуатувати, своєчасно подавити воду на поля.

То ж хто одночасно з відкриттям ринку землі буде спроможний купити або взяти в концесію чи ще в якийсь вид користування іригаційні (зрошувальні) системи?

Відповідь очевидна - або великий агрохолдинг, або об’єднання водокористувачів (прототип ОСББ).

У першому випадку розвиток подій буде моделюватись подібним чином…

Агрохолдинг – це зазвичай бізнесова установа, інструментом якої з досягнення прибутку є сільське господарство. Це установа, яка доросла до масштабів холдингу, завдячуючи тому, що гарно сканували ринок і не пропустили жодної можливості отримати прибуток.

Проведемо аналогію із зрошенням…

Довго непотрібно думати, аби зрозуміти, що агрохолдинги, отримавши у користування іригаційні системи, не пропустять можливість зробити бізнес на воді, які б там законодавчі нормативи не були прописані.

Така природа бізнесу (у цьому нема нічого поганого) - це просто потрібно розуміти! Як і те, що дрібний агробізнес потрапить в залежність від «агрохолдингів» і з часом може бути витиснутим, а точніше, поглинутим ними.

При такому сценарії дрібні фермерські господарства ризикують зникнути!

У випадку, щодо створення об’єднань водокористувачів, теж не так все просто. Уявіть, що ОСББ взяло на обслуговування не тільки розвідну мережу по будинку, а ще й теплотрасу від ТЕЦ.

Так і в нашому випадку із зрошенням об’єднання водокористувачів, які по своїй суті аграрії, будуть вимушені перепрофільовуватись на гідротехніків і фінансувати витрати з ремонту та експлуатації зрошувальних систем. А якщо експеримент не вдасться, то зруйнується дотла система іригації, яка наразі і так не в найкращому технічному стані. І держава знову ж таки буде зобов’язана думати, як спростити життя аграріям через дотації та інші інструменти системи державної лояльності (тобто податки).

Очевидно, що має бути виведена межа (червона лінія), за якою іригаційна інфраструктура назавжди має лишитись в руках держави і виконувати функцію з гідротехнічного управління водними ресурсами, бо одні і ті ж самі канали транспортують воду, як на зрошення так і на питні потреби.

До речі, є ще одна сторона медалі - це ринки збуту сільськогосподарської продукції. Якщо аграрії не матимуть куди подіти свій потроєний врожай за рахунок зрошення, то і сенсу розвивати «зрошення» не буде!

Має бути постійний пошук ринків збуту, гарантованих контрактів з іншими країнами на рівні держави.

Це та робота, яку аграрій не може сам зробити, бо це вже дипломатичний рівень. Домовитись! Довести справу до реального контракту на поставку з України сільськогосподарської продукції!

Це важка робота. Нею мають займатись десятки людей, щоб був реальний прорив в аграрному секторі. Щоб та, нереалізована капуста, яку аграрії викидають на перегній, а затрати по її вирощуванню перенесені на іншу продукцію, знайшла свій попит.

Щоб дрібний аграрій з 1 тоною меду, яку в Україні складно продати, а за кордон сам не повезе – не сидів би обклавшись тим медом і чекав коли - не - коли якийсь родич купить банку-другу, а мав можливість через цивілізований «майданчик» бути складовою реалізації гарантованих державою контрактів.

Зверніть увагу на Голландію - величезні поля з квітами, вирощування яких продиктував попит.

Закон економіки: «попит породжує пропозицію» працює з часів створення світу, а від себе додам, що він окреслює і напрямки розвитку.

Висновок: коли аграрії відчують попит на продукцію, знайдуть ринки збуту – у у них природно з’явиться бажання збільшувати врожайність, зокрема, через «зрошення» і відповідно почнеться процес інвестування в розвиток та відновлення іригаційних систем.